Історична концепція пам'яті

Сучасна культурологія

Безпосередньо історики зацікавилися пам'яттю в 1950-х pp. Однак спочатку в центрі їх дослідницької уваги перебували лише зовнішні прояви меморіальної традиції, оскільки вважалося, що колективна соціальна пам'ять пов'язана із задоволенням духовних потреб її безпосередніх носіїв, тоді як історія тяжіє до об'єктивного безособового суспільного (національного) інтересу або точки зору людства в цілому. Тим-то пам'ять у справжньому сенсі цього слова була витіснена в архіви, в яких безпосередність переживання було заміщено штучно організованим порядком того, що ми не можемо (фізично) запам'ятати, але маємо пригадати (відповідно до суспільних вимог). Переважно, об'єктами відповідних праць ставали генеалогічні родоводи й т. зв. Libri memorials (святки)[1]. Надалі студії "історичної пам'яті" поступово набували все більшої ваги. Показником і стимулом наукового інтересу до цієї теми стала публікація в 1984-1993 pp. семи томів "Місць пам'яті" (lieux de memoire) за редакцією П'єра Нора (народ. 1931).

"Місця пам'яті" – це все, що наділене етнокультурною ідентичністю для буденної свідомості широких мас і символічно виявляє себе в географічних пунктах, речах, реальних або вигаданих подіях, теоретичних уявленнях і художніх образах, ритуалах, назвах, іменах тощо.

Якщо особиста пам'ять людини допомагає людини в основному орієнтуватися в сьогоденні, то історична пам'ять актуалізує в "місцях пам'яті" відчуття приналежності до певної культури, вказує значно загальніші орієнтири людської життєдіяльності.

В історичній концепції пам'ять із другорядного джерела інформації перетворилася на автентичний, "живий" суб'єкт і транслятор історичної традиції. Головним предметом історії постає не подія минулого, а пам'ять про неї, той образ, який закарбувався в її учасників і сучасників, передався безпосереднім нащадкам, реставрувався або реконструювався в наступних поколіннях, а нині підлягає критичній деконструкції в зворотному напрямі[2]. Фактично склалося, що більшість досліджень історичної пам'яті нині не виходять за межі XX ст., оскільки саме за цей період можна отримати "живі", а не надто заідеологізовані спогади.

Збудження інтересу до історичного виміру пам'яті слід уважати реакцією на таке прискорення темпів соціальних і культурних змін у другій половині XX ст., яке значно випереджало усталені форми і способи трансляції від однієї генерації до іншої набутого внаслідок цих трансформацій соціокультурного досвіду. У свою чергу, така пришвидшена динаміка розвитку світової цивілізації призводить до втрати системи звичних ідентичностей, гарантованих функціонуванням соціальної пам'яті "за нормальних умов". Отже, "про пам'ять кажуть так багато тільки тому, що її вже нема"[3].

Друга причина розквіту пам'яті про історію – соціально- політичного і соціокультурного порядку. Рух звільнення й емансипації народів, етносів, груп і навіть окремих особистостей у сучасному світі, швидке виникнення різноманітних форм пам'яті меншостей робить відвоювання власного минулого необхідною складовою їх самоствердження. Нарешті, не обійшлося, без соціально- економічного підтексту: історична пам'ять, всеїдна у своїх проявах, надає вибагливому споживачеві сучасного суспільства більшу пропозицію, ніж скута раціональними рамцями історія.

Від середини 1990-х pp. у все більших масштабах розпочалося методологічне застосування концепту "пам'яті" та похідних від нього для потреб прогресуючого й перспективного напряму "нової культурної історії". Розширенню рефлексії над пам'яттю сприяв тривалий успішний досвід міждисциплінарних досліджень сфер її переважного побутування – від вивчення спеціалістами з античної філології зв'язку гомерівського епосу до студіювання антропологами усних традицій неєвропейських культур[4].

Теоретичні засновки нової, культурологічної концепції пам'яті складають узагальнення німецького дослідника давніх культур Яна Ассмана (народ. 1938). По-перше, за Яном Ассманом, пам'ять може бути "комунікативною", актуальною, та "культурною". Різниця між ним полягає в наступному:

за змістом – у комунікативній пам'яті переважає індивідуальний життєвий досвід, у культурній пам'яті вміщується міфічна та реальна історія тієї чи іншої спільноти;

за формою – комунікативна пам'ять неформалізована, вона основана на безпосередньому спілкуванні та передаванні інформації від споріднених поколінь, культурна пам'ять формалізована, вона потребує сталої традиції, символічного втілення в образі, танці, особливому "місці", тексті тощо;

за часовомирамками – комунікативна пам'ять є дійсною для 3-4 поколінь в межах 80-100 років , культурна пам'ять спрямована у давнє минуле.

за носіями – носіями комунікативної пам'яті є сучасники всіх тих подій, які в ній закарбовані, культурна пам'ять для свого зберігання та передавання потребує спеціально підготовлених фахівців[5].

Поминки за померлим є формою комунікативної пам'яті, тоді як Седер, трапеза, що входить до святкового ритуалу єврейської Пасхи, є формою культурної пам'яті, адже навіть страви у ній нагадують про найзаповітніші події єврейської історії.

Вплив культурної пам'яті на суспільство по-різному відбувається в різних культурах. Він позначатиметься як "гарячий" щодо культур, котрі активно апелюють до свого минулого, або "холодний" щодо культур, менш залежних від нього[6]. Яскравим прикладом "холодної" у меморіальному плані культури є сучасне суспільство, де більшість людей живуть переважно сьогоденням.

Якщо комунікативна пам'ять задовольняється усним словом, то культурна пам'ять потребує особливих засобів фіксації. Засоби фіксації культурної пам'яті можна умовно поділяти на практики записування (inscribing practices) й практики втілення (incorporating practices). У першому випадку йдеться про переважно письмові тексти – від священної книги до історичного твору, де закарбовані суттєві елементи пам'яті тієї чи іншої культури. Наші сучасні пристрої для зберігання та доступу до вже збереженої інформації, друк, енциклопедії, індекси, фотографії, магнітофонні записи, комп'ютери – всі вони побудовані так, що ми мусимо зробити щось таке, що буде схоплювати й утримувати інформацію довгий час по тому, як людський організм уже перестане її надавати.

Увіковічення в пам'яті культурно обумовлених поз може бути чудовим прикладом практик інкорпорування. Важливість поз для вибудови спільної пам'яті цілком очевидна. Влада і ранг зазвичай виражаються за допомогою певних поз, і ці пози ми вирізняємо в їхньому відношенні до інших поз. Від того, в який спосіб люди гуртуються, та від диспозиції їхніх тіл стосовно тіл інших людей, ми можемо виснувати ступінь влади, позицію у владній ієрархії, яку, як уважається, посідає кожен із них або на яку вони претендують. Ми знаємо, що означає, коли хтось один сидить на підвищенні, а решта стоять довкола; коли хтось стоїть, а всі решта сидять; коли всі у кімнаті встають у той час, як хтось до неї заходить; коли хтось вклоняється чи робить реверанс або ж, в екстремальних обставинах, падає на коліна перед тим, хто залишається стояти[7].

Для дослідження культурної пам'яті запропоновано метод меморіальної психоаналітики, заснований на фройдівському психоаналізу. Стрижнем цього методу є реконструкція первинної меморіальної травми через аналіз тієї меморіальної традиції, яку вона породила й яка її приховувала в різноманітних формах замісних меморіальних фігур і особливих символічних "місць". Наприклад, як довів німецький дослідник Р. Козеллек, могили Невідомого солдата й комплекс пов'язаних із ними церемоній, є не стільки місцем похованням та індивідуальної скорботи, скільки способом спокутування провини за мільйони загиблих у Великій війні (нечувані цифри для європейського суспільства зразка 1914-1918 pp.), котра була реінтерпретована як своєрідна "будівельна жертва" для міцної національно-державної єдності в майбутньому[8].

Дослідження української культури слід проводити виходячи із її розуміння як культури активної пам'яті. У ній сформувалося врівноважене ставлення до пам'яті – без полюсів виопуклення самої пам'яті (як, наприклад, в іудаїзмі, вибудуваному на пам'яті про сакральне минуле) або повного відкидання (як у радикальному постмодернізмі). Україні пасує визначення типово християнської культури "преображения памяти", одночасно – її вшанування, повернення до пережитого, але обов'язково з метою подальшого перетворення, розсування обрію пам'яті до Царства Божого майбутнього віку. Дослідження культурної пам'яті в Україні має найбільший методологічний сенс для встановлення основних тенденцій розвитку вітчизняної культури. Вивчаючи постійні видозміни "місць пам'яті", можна виразно простежити основні тенденції соціокультурної еволюції, відокремити в ній автохтонні, усталені елементи, від нещодавно інтегрованих.

Звичайно, є свої особливості в сучасному меморіальному ландшафті української культури. Найбільшою мірою на нього впливає стратегія "покозаченої нам 'яті", в основному унормована Указом Президента України від 4 січня 1995 року "Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва" та Національною програмою відродження та розвитку українського козацтва на 2002-2005 pp. Упродовж 1992-2004 pp. було відновлено полково-сотенний устрій, військово-патріотична і господарська структура українського козацтва, провадиться спільна діяльність козацтва з МВС і МНС, відновлено історичні назви населених пунктів, вулиць, майданів, святкування численних річниць і ювілеїв, передусім, Дня українського козацтва 4 жовтня, встановлено численні пам'ятники гетьманам і полковникам, розроблено проект побудови козацького Пантеону та Алеї Слави, наново упорядковано заповідники на о. Хортиця й у гетьманській столиці Батурині, почалася реконструкція Олешківської, Микитинської, Кам'янської січей, облаштовуються козацькі могили (Трахтемирів), відкрито численні козацькі школи, ліцеї, ба навіть, Український військово-козацький інститут (при МАУП), створено спортивні й пісенні гуртки, морські клуби, кінні театри, самодіяльні та мистецькі колективи, провадяться турніри, фестивалі, ба більше, міжнародна регата пам'яті І. Сірка, 2003 року затверджено Міністерством освіти Положення дитячо-юнацької військово-спортивної патріотичної гри "Сокіл" ("Джура"), видаються козацькими товариствами або підприємцями-козаками газети і журнали.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Історична концепція пам'яті“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Модуль I. Основні проблеми культурології

  • Основні підходи до культури

  • Предмет і методи культурології

  • Функції культури

  • Тема 2. Структура культури

  • Форми культури

  • Галузі культури

  • Види культури

  • Тема 3. Людина і культура

  • Образи людини в архаїчних і стародавніх культурах

  • Образ людини в культурі європейського Середньовіччя, Відродження та Нового часу

  • Людина в XX ст. Трансгуманізм та перспективи розвитку людини

  • Тема 4. Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження

  • Особливості української культури та методологія її вивчення

  • Тема 5. Поняття соціокультурної динаміки

  • Поняття й основні теорії історико- культурного процесу

  • Основні соціокультурні революції

  • Тема 6. Сучасна медіа-культура

  • Типологія медіа

  • Традиційні та нові медіа

  • Медіа як фактори соціокультурних трансформацій

  • Медіа: посередник і середовище. Феномен медіа-культури

  • Функції медіа культури

  • Тема 7. Особливості та основні етапи розвитку світової художньої культури

  • Художня культура давніх цивілізацій

  • Художня культура доби Середньовіччя

  • Візантійський стиль

  • Романський стиль

  • Художня культура Відродження та Нового часу

  • Бароко

  • Регентство

  • Рококо

  • Класицизм

  • Реалізм

  • Ампір

  • Художня культура XIX ст.

  • Академізм

  • Прерафаелізм

  • Імпрессіонізм та постімпресіонізм

  • "Новий стиль"

  • Трансформації художньої культури ХХ-ХХІ ст.

  • Художній авангард

  • Радянська художня культура та радянський андеграунд

  • Теорія і практика постмодерністського мистецтва

  • Модуль II. Провідні напрями сучасного культурологічного знання

  • "Нова культурна історія"

  • Меморіальна культурологія

  • Історична концепція пам'яті
  • Тема 9. Постмодерні напрямки досліджень культури

  • Постмодерністські теорії

  • Постмодернізм у літературі та мистецтві

  • Тема 10. Гендерні дослідження

  • Етапи гендерних досліджень

  • Теоретико-методологічні основи гендерних досліджень

  • Постґендерні дослідження та виникнення квір-теорії

  • Тема 11. Постколоніальні студії, теорія меншин та мультикультуралізм

  • Теоретичні засади постколоніалізму

  • Теорія гегемонії та теорія меншин

  • Постколоніальна критика в пострадянській культурології

  • Мультикультуралізм

  • Тема 12. Теорія іншого в сучасній культурології

  • Екзистенціалізм і концепція Іншого у Ж-П. Сартра

  • Сучасні напрямки теорії Іншого

  • Етика "після Аушвіца". Іншологія І. Левінаса

  • Тексти першоджерел

  • Академічні дослідники про мовну ситуацію в Україні

  • Шевченко. Україна між Сходом і Заходом

  • Дж. Лалл. Медіа, комунікації, культура: глобальний підхід

  • Т. Лири. От йиппи к йаппи

  • А. Перотті. Виступ на захист полікультурності

  • Дж. С. Браун. До нової культури навчання

  • Е. Сміт. Нації та націоналізм у глобальну епоху

  • П. Рикер. Яким має бути новий етос Европи?

  • О. Забужко. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології