В останні два десятиліття постколоніальна критика широко використовується в дослідженнях культури країн колишнього Радянського Союзу та Східної Європи, які у своєму досвіді мають імперське та тоталітарне минуле. Дослідники колоніалізму та сучасного націоналізму – О. Рябов, В. Тішков, С. Со коловсь кий, М. Молчанов, М. Павлишин, Г. Грабовіч, Р. Шнорліок, М. Рябчук, інші, аналізують:
• конструювання постколоніальної та посттоталітарної ідентичності в Україні та колишніх радянських країнах;
• вплив імперського та тоталітарного минулого Росії на її власну свідомість та сучасні стосунки с країнами колишнього Союзу;
• джерела формування національної культури та національної інтелігенції в країнах колишнього Союзу;
• роль тоталітарних та колоніальних міфів в сучасній масовій культурі;
• специфіка сучасного "культурного колоніалізму" тощо.
Російський філософ О. Рябов [1] аналізує джерела національно-ґендерної самоідентифікації Росії різних періодів, вплив воєнних дій, стосунків з найближчими сусідами (Україна, Польща) та західними партнерами (Німеччина, Франція) на зміни в самоідентифікації.
Антропологи В. Тішков [2] та С. Соколовський [3] досліджують, як Російська імперія конструювала Схід (Orient) всередині власної країни: створювалися "ієрархії" рас та народностей, які допомагали управляти імперією, змінювався зміст дискурсів етнічного Іншого в залежності від потреб центральної влади в опануванні віддалених частин імперії. В різні часи роль російського 107 108 109
"Сходу" виконували народи Сибіру і Далекого Сходу, Алтаю, Центральної Азії, російської Півночі і навіть мешканці внутрішніх районів Росії, які трималися старої віри.
Приєднання до Росії нових територій (Сибір, Кавказ, Дніпро, Чорне море, Каспійське море) значною мірою змінило самоідентифікацію як самої держави, так і її населення, вплинули на формування так званого "імперського" мислення. Україна та Кавказ були одними із найбільш поширених образів "Схода" в імперській літературі та політиці. Деякі культурологи вважають, що нові "скорені території" поділилися Росією на "своє", "інше" (нейтральне) та "чуже"[4]. Наприклад, Кавказ був одночасно й "своєю" й "іншою" територією, що відображало суперечливе ставлення до нього в російській імперській свідомості: з одного боку, Кавказ був полігоном зіткнення двох культур, і чужа культура, організована за власними соціальними законами, не викликала асоціацій "хаотичності". Це був "Схід", який ніколи не вважалися повністю скореним і не визнавав своєї "другорядності". З іншого боку, Росія бажала мати Кавказ "своїм": це виражало захоплення російських столиць надзвичайними красотами Кавказу, оздоровчою цілющістю клімату, обдарованістю природними ресурсами, а також дало би змогу пишатися військовою перемогою.
Як вважає канадський дослідник М. Молчанов [5], ситуація з Україною була трохи іншою: сама ідея "імперії" є фундованою на протиставленні "центру" та "провінцій", тобто тільки наявність "провінцій" робить із держави "імперію". Позиція центральної влади стосовно таких провінцій полягає в тому, щоб стверджувати своє право "культурного першородства", тобто моральне право на колонізацію й управління. Але джерелом російської культури офіційно вважалася Київська Русь, більшість території якої належала Україні. Російська імперська ідентичність була б "невпевненою", а національна міфологія – "скороченою", якби її важливі зв'язки зі спадком Київської Русі (України) були розірвані. В імперському несвідомому Україна була не лише "провінцією" "великої імперії", вона була збереженим зразком історичної минувшини, пуповиною, що зв'язувала так звану Велику Росію з її власними витоками. Таким чином, стосунки України та Росії характеризувалися контраве- рсійністю: Росія як імперія не могла існувати без Україні (як духовного центру свого походження), але Малоросія вважалася екзотичною "провінцією" імперії, яку треба було "окультурювати".
Ще однією особливістю імперських стосунків Росії і України було те, що джерелом освітнього, культурного, творчого розвитку також нерідко виступала саме "провінція": як стверджують численні українські історики, освіта й освіченість в Україні завжди знаходились на дуже високому рівні, а колонізаторська політика виявлялася в тому, що українських вчених та митців імперія "запрошувала" до Москви і Петербургу. Саме у "привласненні" імперією здобутків "колонії" вважає Марко Павлишин[6] специфіку "культурного колоніалізму": однією з прояв цього фактору в XIX ст. можна вважати зарахування українських філософів та письменників (Г. Сковороди, М. Гоголя) до російської національної культури, а в XX ст. – отримання статусу "талановитого" митця тільки після визнання його творів "центром" (наприклад, О. Довженко або В. Коротич).
Імперія володіла значною асимілятивною силою, і якщо винаходи діячів національних "окраїн" мали наукову, естетичну, промислову цінність, вони швидко поглиналися імперією, а самі діячі ставали "громадянами імперії", етнічне походження яких або нівелювалося, або несло забарвлення "етнічної різноманітності". Могутність та велич імперій завжди розквітає на багатонаціональному ґрунті, і саме вміння "причарувати" таланти з "провінцій", зробити їх адептами "імперської слави", є проявом політики "м'якого" колоніалізму. Представників етнічних меншин всіляко заохочували до асиміляції, і образ іноземця, що вірно служить імперії, мав позитивне забарвлення протягом усієї історії Росії.
У масовій російській свідомості Україна нерідко виконувала роль "романтичного екзотизму", який уперше змалював Гоголь в "Вечорах на хуторі біля Диканьки". Комічний образ "провінції", який нав'язувала українцям російська популярна культура, був, насамперед, віддзеркаленим комплексу російського провінціала перед столицею, а самої Московської держави – перед Західною Європою.
Але за Україну (як "колонізованої провінції") протягом XVII-XIX ст. вела боротьбу не тільки Росія, але й Польща, яка претендувала на історію та культуру України як на свою власність. Польща тривалий час конкурувала з Росією за роль лідера у слов'янському світі, і Україна у ролі культурного "прикордоння" була вкрай необхідною геополітичною метою для підтвердження польської домінуючої ідентичності. Ця ідея – походження модерної української нації із одного джерела з польською, литовською та білоруською націями, тобто із релігійно-етнічно-мовних перетрубацій в межах Речі Посполитої, а також концепція польських коренів києворуської державності, вперше висунута польським істориком Яном Длугошем у XV ст., дотепер має поширення у деяких західних дослідників[7].
Якщо Україна виконувала роль "екзотичного Сходу" в очах Польщі або Росії, то сама Російська імперія тривалий час уважалася "не-європейською" країною, з варварськими звичаями та відсутністю моралі[8]. Західна Європа не бажала "ділитися" будь з ким своїм місцем "культурного центру", і Росія, яка не могла пишатися середньовічними замками та римським правом, сприймалася лише як "східна" країна, символами якої в європейській побутовій свідомості виступали "ведмідь та балалайка". Зміни образу Росії в уяві західного суспільства кожного разу пояснювався тими чи іншими потреба внутрішнього життя французів або англійців: кожен шукав у росіян те, чого бракувало їм самим, або чого західні європейці не бажали визнавати за собою.
У другій половині XX ст. майже уся Східна Європа, відділена від Заходу берлінським муром, сприймалася як "провінція", яку треба звільнити від тоталітарної влади. Але після колапсу Радянського союзу і закінчення Холодної війни, потік іммігрантів із Польщі, Румунії та Югославії нажахав конкуренцією у сфері зайнятості й активізував ксенофобію в країнах "старої демократії". З точки зору колоніальної критики, роль Східною Європи за часи Холодної війни, полягала у тому, що вона персоніфікувала несвідомі фобії західної людини щодо тоталітаризму, деспотії влади, матеріального зубожіння і тому, для спокою західного європейця, Східна Європа повинна була залишатися "периферією", щоб дозволити Заходові зберігати статус домінуючого "центру"[9].
Як відгалуження постколоніальної критики на пострадянських обширах можна вважати "пограничні студії" (boardes studies) та "транзитологію". У постколоніальній інтерпретації пограничным може вважатися увесь регіон з Україною, Білоруссю, Молдовою включно. Тут перебігають складні процеси особливої політичної, економічної взаємодії. Своє завдання щодо цього регіону транзитологи вбачають у розробці стратегій практичного подолання його всебічного відставання через системну трансформацію комуністичної моделі суспільного розвитку в капіталістичну[10].
Мультикультуралізм
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Постколоніальна критика в пострадянській культурології“ на сторінці 1. Приємного читання.
