Особливістю постмодерних теорій стало те, що майже всі вони були тісно пов'язані з проблемами мови та влади, а як приклади наводили матеріал літератури та кіно. Це забезпечило багатьом із них швидке розповсюдження як в академічному середовищі, так і в суспільстві. Значною мірою постмодерні теорії були текстоцентричні, тобто розглядали як текст будь-яку сукупність знаків – вербальних, візуальних, тілесних, та ін. Текстом можна вважати будь- які продукти культури, якщо вони мають певну знакову (семіотичну) функцію, план змісту і план вислову. Наприклад, на рівні вислову Лувр є всесвітньо відомим музеєм, на рівні змісту згадка про Лувр може мати декілька значень: заохочення до шедеврів мистецтва; візит до Парижу; престижне місце зустрічі. Таким чином, уся людська культура розумілася як сума текстів, або як культурний текст, тобто інтертекст, який можна читати згідно певним правилам граматики (якщо їх знати або вивчити), і згідно до цих правил:
• будь-які тексти мають структуру (тобто розкладаються на фрагменти, що є одиницями читання;
• правильне розуміння культурного тексту пов'язано з виявом його зв'язків з соціокультурною реальністю;
• коректне прочитання тексту потребує дослідження вторинних смислів, асоціаційних значень.
Саме з аналізу текстів та їх побудови починав засновник деконструктивізму і найвідоміший представників постмодернізму французький мислитель Жак Дерріда (1930-2004), який став відомим завдяки висунутої їм концепції "децентрування тексту", або – деконструкції. Дерріда намагався трансформувати ідеї великого французького антрополога К. Леві-Строса, засновника класичного структуралізму, щодо бінарних опозицій (верх-низ, правий-лівий, культура-природа) як засадничих універсалій культури. При цьому всі перші члени бінарії мали, так би мовити, центральний та домінуючий характер, а їх парні елементи були їм підпорядковані як вторинні та периферійні. На думку Дерріда, бінарізм є певною стратегію мислення, і він існує не тільки на папері та в первинних суспільствах. Бінарність наявна в усіх сферах культури й суспільства, ієрархізує гендерні, сексуальні, расові, політичні та буденні стосунки.
У свої працях "Про граматологію" (1967), "Письмо і розрізнення" (1967), "Поштова картка: від Сократа до Фройда" (1980), "Привіди Маркса" (1993), "Прощавайте – І. Левинас" (1997) Дерріда писав, що в людській культурі закріплена традиція, у межах якої пріоритет має письмо над усною мовою, що стало джерелом догматичної довіри тільки у письмові джерела. Дерріда доводив, що вся європейська філософська та літературна традиція засновані на прирівнюванні голосу, письма та буття виключно до чоловічого, фалічного начала, яке приймається за джерело культури, тобто займає привілейовану позицію.
Головним в творчості Дерріда була ідея децентрування структури текстів, створення простору відсутності центру або множинних центрів, які не є підлеглими один до одного. Він намагався деконструювати сам принцип бінарности, ієрархічний характер протиставлення центру та периферії, чоловічого та жіночого, письма та мови. Дерріда стверджував, що світ символічних значень не може бути зведеним до бінарної структури, що опозицією бінаризму має бути парадокс, невизначеність, "щілина", змістовне порушення, яке виникає у результаті деконструкції. Таким чином, Дерріда намагався уникнути впливу дискурсивної влади, яка, на його думку, виявляє себе усюди, і, насамперед, у принципах створення текстів, які несвідомо впливають на принципи суспільного мислення.
Суть деконструкції полягала у тому, що це інтерпретація тексту, яка розщеплює його на фрагменти, змінює змісти тексту, завдяки "демонтажу" його зовнішніх компонентів. Деконструкція знищує пріоритет чоловічого начала над жіночим в тексті, і дає можливість другому – жіночому, інтуїтивному компоненту структури виявити свою присутність в культурі. Найпоширеніші значення деконструкції можна сформулювати як:
• встановлення переважання плюральності над авторитарним центром;
• несприйняття влади та домінування у будь-яких формах;
• пріоритет критики над згодою та підлеглістю;
• затвердження принципу різниці у протилежність принципу тотожності;
• критика морального універсалізму як засіб протистояння усіляким авторитетам – державній владі, партійній дисципліні, канонізованій літературній або жанровій традиції,
• вимоги долучити до наукової творчості нових суб'єктів – жінок, темношкірих, представників сексуальних меншин, тих, хто не мав права голосу в європейській інтелектуальній традиції раніше.
Ідеї Дерріда про деконструкцію текстів та можливість гри з їх структурними елементами глибоко вплинули на західну філологію, мистецтво та літературу: в 1970-1980-і pp. починають з'являтися експериментальні художні твори, в яких відсутня внутрішня структура, романи (наприклад, Р. Федермана або Ж. Ріве) можна читати з будь-якого місця, тому що вони являють собою збірки цитат багатьох авторів, або ненумеровані сторінки з фрагментами оповідань на різні теми та жанри.
Концепція деконструкції стала джерелом поняття про гіпертекст – текст, який є побудованим таким чином, що перетворюється на систему різних текстів, які водночас обладають і єдністю і множинністю. Найбільш влучним прикладом гіпертексту можна вважати енциклопедічний словник або Інтернет, в якому кожна стаття подає відсилку до іншої. Тобто словник можна читати як лінійний наратив, від першої сторінки до останньої, а можна як гіпертекст, "перекликаючи" мишкою від статті до статті. Інтернет або словник є прикладом гіпертекстової структури, гетерогенної та цілісної водночас.
Концепція деконструкції виявилася плідною для радянського та пострадянського мистецтва також. Уже в 1970-ті роки виникає неофіційна художня течія, яка отримує назву "соц-арт" (по аналогії із західним поп-артом), і яку сучасні критики вважають одним із найуспішніших напрямків (пост)-радянського деконструктивізму [1]. Метою соц-арта була художня деконструкція різноманітних радянських ідеологем та символів, на політичному і на соціальному рівні. Найбільш відомими представниками цієї течії стали І. Кабаков, В. Комар, А. Меламід. Одна із визнаних картин В. Комара і А. Мелам і да має назву "Автопортрет" та іронічно зображує обох дорослих авторів в одязі радянських піонерів із руками в салюті перед портретом Сталіна. В пострадянській літературі деконструктивіськими слід вважати твори В. Пелєвіна, Ю. Андруховіча, О. Бузини, деякі романи Е. Лімонова ("У нас була велика епоха!", "Священні монстри"), та ін. Творчість А. Данилко в образі Вірки Сердючки також демонструє ідею деконструкції традиційних символів.
Постструктуралізм виник як напрямок в філософії та літературі в 1970-ті роки і був своєрідною реакцією науковців на обмеженість використання класичного структуралізму у певних сферах. Найбільш яскравими представниками цього напрямку стали Р. Барт, М. Фуко, Ю. Кристєва, Ж. Лакан, Е. Сіксу, Л. Ірігарей, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Дж. Батлер, С. Жижек.
Метою постструктуралізму було осмислення того неструктурного, від чого відмовлялися структуралісти, коли намагалися начебто об'єктивно аналізувати суспільство за допомогою бінарних опозицій. З цієї причини для багатьох постструктуралистів важливим було повернення до психоаналізу на новому рівні і пошук в ньому позаструктурних елементів, що впливають на дійсність. Саме тому теоретики постмодернізму зверталися до аналізу феноменів повсякденності, які не могли бути структуровані у бінарних парах – до моди (Р. Варт), масової культури (Ж. Бодрійяр), реклами (Ж. Бодрійяр, Р. Варт), болю, сексуальності, в'язниці та шпиталю (М. Фуко), релігійної віри (Ю. Кристєва), тілесної насолоди (Е. Сіксу, Л. Ірігірей), тілесності (Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі), і аналізували ці феномени як певні культурні "тексти" та дискурси.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Постмодерністські теорії“ на сторінці 1. Приємного читання.
