Постмодернізм у літературі та мистецтві

Сучасна культурологія

Постмодернізм як літературна та мистецька практика вийшов на світову арену на початку 1970-х pp., і його естетичними теоретиками вважаються І. Гассан, Л. Фідлер, С. Зонтаг. Але ряд авторів наполягає, що сам термін "постмодернізм" почав вживатися в американській літературі ще в 1950-х, коли його застосували щодо представників школи "чорного гумору" – К. Кізі, К. Воненнгута, У. Берроуза, яких називали "іроністами історії"[1]. Американський ґрунт виявився найбільш плідним для усвідомлення постмодерних теорій мистецтва, які заявили про себе вже на початку 1950-х (попарт, оп-арт, концептуалізм, абстракціонізм).

Роздуми над висновками Другої світової війни й Ґолокосту: "Це варварство – писати вірші після Аушвіца!" (Т. Адорно) ("То write poetry after Auschwitz is barbaric!"[2]) спонукали змінити уяви про ідентичність, мистецтво, насолоду та текст, адже післявоєнне людство повинне знайти нові слова і образи для того, щоби висловити нове знання про світ. Війна та ядерна загроза стимулювали сумніви у незмінності моральних стандартів – вони не виглядали абсолютними в післявоєнному світі.

Постмодернізм в мистецтві, літературі, архітектурі репрезентував свідоме уникання митців обмеженості жанрів та канонів, раціональності мови та моральних імперативів Просвітництва, які не змогли зберегти гуманізм в протистоянні з нациською навалою. Можна вважати, що післявоєнне почуття екзистенційної "провини" та розчарування в традиційній моралі напоювало складні образи європейських та американських митців (наприклад, відомих кінорежисерів І. Бергмана, П. Пазоліні, американських бітників, представників англійської течії "сердиті молоді люди"). "Жанри" й "канони" асоціювалися з "дисциплінуванням" тексту як тіла (в практиках тоталітарних режимів), і тому вимагали руйнування. Трансгресія традиційних жанрів, зміщення стилів, взаємоприкнення алюзій та мотивів, які відображали непрямий шлях несвідомого, стали характерними рисами постмодерного мистецтва.

Плідною щодо мистецтва виявилася щойно згадувана концепція шизоаналіза Дельоза і Гваттарі, згідно якої иіизоаналітичне мистецтво виявляє несвідомо-іраціональні імпульси суспільства і усвідомлює їх в творах мистецтва. Тому мистецтво – це резервуар колективного несвідомого, в якому енергія бажання трансформується в художню і сублімується. Втіленням постмодериого мистецтва Дельоз і Гваттарі вважали "ризому" (фр. rhizome "корневище"), що є одним із ключових понять постмодерної естетики. У книзі "Ризома" (1976) Дельоз і Гваттарі розрізняють модерну та постмодерну культури як "корінь" та "клубень". Модерне мистецтво має за приклад класичні твори, воно відображає світ у пізнаваних формах і перетворює світовий хаос на космос. Це – лінійне мистецтво "стовбура", детермінованість розвитку кореня в одному напрямку.

Візуальним прикладом сучасного мистецтва має бути ризома, "клубень" – спутана система коренів рослини: вона не має центру, вона множинна і відкрита для нових можливостей. Ризома здатна породжувати несистемні та альтернативні відмінності, вона фіксує принципово не-лінійний засіб організації цілісності, на відміну від кореня, який розвивається в одному напрямку. Сучасне мистецтво, як і ризома, втілюється в образі лабіринту, в якому завжди існує багато виходів, і кожен із них потенційно здатний перехрещуватися з багатьма іншими (як, наприклад, образ бібліотеки-лабірінту в романі У. Еко "Імя Рози").

Ще одним важливим джерелом формування постмодерного мистецтва стала масова культура та розвиток новітніх засобів масових комунікацій – телебачення, комп'ютерна техніка, Інтернет. Візуальні мистецтва Постмодерну експериментували із штучними образами в рекламі, кінематографі, відеоклипах та комп'ютерних іграх.

Тим-то сама категорія "гри" стає одним із центральних аспектів в постмодерних творах, їх характеризує не тільки іронічне ставлення до світу, але й трагікомічне і парадоксальне (як, наприклад, в фільмі Р. Беніні "Життя прекрасне!" або в фільмах "чорного гумору" К. Тарантіно). Це – головна особливість постмодерністського мистецтва.

Друга особливість пов'язана з "двуадресовим" характером постмодерних творів, коли вони мають декілька рівнів прочитання, розрахованих водночас і на інтелектуального читача (глядача) і на носія масової свідомості, який не має високих естетичних запитів. Яскравим прикладом такої двуадресовості можуть виступати романи Бориса Акуніна, які репрезентують складний синтез тем та образів класичної літератури XIX та сучасної проблематики, алюзій із кіно, політичних дискусій, історії, тобто – колаж, подвійне (або потрійне кодування), цитацію на рівні жанрів, стилів, сюжетів, і при цьому – цілком оригінальну творчість. Таким чином, серед характерних рис постмодернізму можна виявити гібридність та плюральність, тобто зіткнення різностильових начал як рівноправних.

Іншими ключовими характеристиками постмодерного мистецтва можна назвати:

• зближення філософії та літератури, відмова від чітких жанрових границь (поява "парадітератури" або "нехудожнього роману");

• естетичні зв'язки нелінійного, хаотичного типу;

• перформансивиість мистецтва, запрошення аудиторії до участі в акті мистецтва (процесуальність творчості є важливіша за результат);

• відкрита структура творів, акцент на плюральності інтерпретацій;

• демократизація мистецтва, акцент на зближенні автора та аудиторії ("смерть автора" в концепції Ролана Барта);

• фрагментація, тобто продукування творів як комбінацію текстів минулого, сучасного, класичного та некласичного типу, створення розривів у часі (наприклад, в програмі Л. Парфьонова "Намедні", в фільмах Д. Лінча), мікшування анімації та кіно (в творчості ді-джеїв, кліп-мейкерів, в художніх фільмах типу "Хто підставив Кролика Роджера?"), тобто – естетичний і стильовий еклектизм',

• стирання розриву між високими та низькими жанрами, елітним та масовим мистецтвом, легалізація естетики "кітчу" ("дурного смаку", від нім.) та "гламуру" (зведення стилю еліти до маси) як окремих напрямків мистецтва та культури (наприклад, кітчева природу гумору акцентована в британському "Шоу Бенні Хілла" або російському "Камеді Клаб");

• карнавалізація, внесення до широкої аудиторії "заборонених" раніше тем та стилів (наприклад, тем сексуальності, паранормальних здібностей, ін.) але через зниження їх драматизму, деяку "профанацію" (наприклад, в американських серіалах "Секс та місто" або "Твій Піке") або бурлеск (в українському шоу "Файна Украйна").

Через те, що мистецтво постмодерну не приймає диктату жодного дискурсу, сам стиль постмодерну можна розглядати як трансгресію, за допомогою якої відбувається перехід на новий якісний рівень образів та типу мислення.


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Постмодернізм у літературі та мистецтві“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Модуль I. Основні проблеми культурології

  • Основні підходи до культури

  • Предмет і методи культурології

  • Функції культури

  • Тема 2. Структура культури

  • Форми культури

  • Галузі культури

  • Види культури

  • Тема 3. Людина і культура

  • Образи людини в архаїчних і стародавніх культурах

  • Образ людини в культурі європейського Середньовіччя, Відродження та Нового часу

  • Людина в XX ст. Трансгуманізм та перспективи розвитку людини

  • Тема 4. Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження

  • Особливості української культури та методологія її вивчення

  • Тема 5. Поняття соціокультурної динаміки

  • Поняття й основні теорії історико- культурного процесу

  • Основні соціокультурні революції

  • Тема 6. Сучасна медіа-культура

  • Типологія медіа

  • Традиційні та нові медіа

  • Медіа як фактори соціокультурних трансформацій

  • Медіа: посередник і середовище. Феномен медіа-культури

  • Функції медіа культури

  • Тема 7. Особливості та основні етапи розвитку світової художньої культури

  • Художня культура давніх цивілізацій

  • Художня культура доби Середньовіччя

  • Візантійський стиль

  • Романський стиль

  • Художня культура Відродження та Нового часу

  • Бароко

  • Регентство

  • Рококо

  • Класицизм

  • Реалізм

  • Ампір

  • Художня культура XIX ст.

  • Академізм

  • Прерафаелізм

  • Імпрессіонізм та постімпресіонізм

  • "Новий стиль"

  • Трансформації художньої культури ХХ-ХХІ ст.

  • Художній авангард

  • Радянська художня культура та радянський андеграунд

  • Теорія і практика постмодерністського мистецтва

  • Модуль II. Провідні напрями сучасного культурологічного знання

  • "Нова культурна історія"

  • Меморіальна культурологія

  • Історична концепція пам'яті

  • Тема 9. Постмодерні напрямки досліджень культури

  • Постмодерністські теорії

  • Постмодернізм у літературі та мистецтві
  • Тема 10. Гендерні дослідження

  • Етапи гендерних досліджень

  • Теоретико-методологічні основи гендерних досліджень

  • Постґендерні дослідження та виникнення квір-теорії

  • Тема 11. Постколоніальні студії, теорія меншин та мультикультуралізм

  • Теоретичні засади постколоніалізму

  • Теорія гегемонії та теорія меншин

  • Постколоніальна критика в пострадянській культурології

  • Мультикультуралізм

  • Тема 12. Теорія іншого в сучасній культурології

  • Екзистенціалізм і концепція Іншого у Ж-П. Сартра

  • Сучасні напрямки теорії Іншого

  • Етика "після Аушвіца". Іншологія І. Левінаса

  • Тексти першоджерел

  • Академічні дослідники про мовну ситуацію в Україні

  • Шевченко. Україна між Сходом і Заходом

  • Дж. Лалл. Медіа, комунікації, культура: глобальний підхід

  • Т. Лири. От йиппи к йаппи

  • А. Перотті. Виступ на захист полікультурності

  • Дж. С. Браун. До нової культури навчання

  • Е. Сміт. Нації та націоналізм у глобальну епоху

  • П. Рикер. Яким має бути новий етос Европи?

  • О. Забужко. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології