План викладу:
• 12.1. Теорія Іншого: витоки та джерела
• 12.2. Екзистенціалізм і концепція Іншого у Ж-П. Сартра
• 12.3. Сучасні напрямки теорії Іншого
• 12.4. Етика "після Аушвіца". Іншологія І. Левінаса
Теорія Іншого: витоки та джерела
Категорія Іншого – одна із центральних в культурологічних дослідженнях другої половини XX – початку XXI ст. До цієї категорії звертаються представники різних напрямків гуманітарних знань, які вкладають в розуміння "Іншого" певний культурний досвід та теоретичне обґрунтування. Найбільш поширені змісти категорій Іншого (Other) та інакшості (otherness) пов'язані з розвитком таких концептів як: альтернативність, протилежність, відмінність; діалогічність культури, роздвоєння, суперечність; існування певних стосунків; границя, межа; зіставлення, відчуження, ворожість, а також дружність, солідарність, гостинність; необхідність відгуку на виклику багатомірність світу.
Вважається, що першим увів категорію Іншого в науковий дискурс, відомий французький філософ-екзистенціаліст Жан Поль Сартр (1905-1980), який у трактаті "Буття та Ніщо" (1943) розглядав діалектику становлення суб'єктивної свідомості через стосунки з різноманітними "іншими", досвід спілкування з якими може бути травматичним для суб'єкта. У Сартра були філософські та естетично-художні попередники: в європейській літературній традиції існувало чимало шкіл, в текстах яких можна чітко простежити мотив або тему Іншого. Уже середньовічна картина світу продукувала значну кількість образів "інакшості", серед яких найпоширенішими були дзеркало, монах, чорний кіт, диявол, жебрак, алхімік[1]. Барочне світовідчуття XVII – початку XVIII ст. акцентувало певні якості в сприйнятті світу – драматизм боротьби двох начал, протиставлення, подвоєння, суперечність; головними героями епохи Бароко стають блюзнір, близнюк, самозванець, які втілюють ідею інакшості як протиріччя щодо буденності.
Ще частіше елементи Іншого зустрічаються в романтизмі (зокрема, німецькому) з його тяжінням до загадкових випадків, потойбічного світу, протиставленням екзотичного героя, поета-революціонера або бунтівника – буденному суспільства (Е.- Т.А. Гофман, М. Лєрмонтов, Дж. Байрон, Е. По); готичному роману, який акцентував увагу читачів на екстраординарних обставинах та суперечливих героях, які поводилися на межі добра і зла (Г. Радкліф); символізмі (М. Метерлинк, Ш. Бодлер, В. Брюсов), німецькому експресіонізмі (І. Бехер, Е. Толер). Детальніший художньо- мистецький аналіз означених напрямків було подано у темі 7 модуля II.
Таким чином, кожна культурна епоха Європи в філософських та літературних творах, у візуальному мистецтві, в організації повсякденності виражає своє розуміння Іншого (як новітнього, надзвичайного, екзотичного, загадкового, чужорідного), яке існує на рівні суспільного несвідомого, відчувається носіями культури і може бути реконструйовано дослідниками.
Що стосується філософських джерел теорії Іншого, то, існує думка, що класична європейська філософія – від Сократа до Гегеля, – обходить мовчанкою "мотив Іншого", Інший – це постмодерна категорія некласичної філософії. Насправді, категорію Іншого можна виявити навіть в глибинних пластах античної міфології та філософії. Французька філософ-постструктуралістка Юлія Кристева (народ. 1941) вважає, що першими "Іншими" в європейській культурі були Данаїди, героїні трагедії Есхіла "Благальниці"[2]: вони родом з Єгипту і опираються одруженню (зі своїми двоюрідними братами), тобто, на думку Кристевої, вони "подвійні Інші" – як чужинки і як жінки, які протистоять владі чоловіків. Згідно Кристевої, чужинець, вигнанець і жінка є найдавнішими постатями Іншого в європейській культурі. Також людина, що не має роду, тобто сирота або удова, є найбільш вразливим і архаїчним типом Іншого[3].
Значно вплинув на літературу та філософію кінця XIX – початку XX ст. датський філософ С. К'єркегор. Людину, по К'єркегору, роздирають протиріччя: з одного боку, людина бажає позбавитися власного "Я", але, з іншого боку, людина жадає залишатися самою собою[4]. Саме ця контроверза є першим джерелом формування людської ідентичності; другим джерелом є ставлення людини до цього внутрішнього протиріччя; третім джерелом є відношення людини до Бога, тобто до Іншого. Таким чином, К'єркегор вибудовує три моделі інакшості: Інший як Бог, Інший як Я-Самий і зовнішній Інший, тобто опонент. Деякі дослідники вважають[5], що поява мотиву "тяжіння до смерті" (Танатоса) в теорії Фройда, також навіяно філософією К'єркегора.
У психоаналізі З. Фройда можна реконструювати багато різних моделей інакшості, які отримали подальший розвиток в найрізноманітніших гуманітарних теоріях ХХ-ХХІ ст. Найвідоміші з них– це Інший як частина особистості самого суб'єкта, несвідоме, "Воно" та Інший як обличчя Бога, "суворий батько", перед яким суб'єкт відчуває страх та провину за зраду ("Мойсей та монотеїзм", "Достоєвський та батьковбивство", "Тотем і табу"). Принципово важливим є те, що Фройд вказує на існування інакшості не лише зовні суб'єкта, але в його внутрішньому світі, як на відчужену частину особистості, або як на ступінь в процесі самоідентифікації, яку індивід повинен усвідомити та асимілювати раціонально.
Німецька феноменологія в особі Е. Гуссерля початку XX ст. постала першою філософською системою, яка відкрито виявила зацікавленість Іншим і визнала необхідність його теоретичного вивчення. Феноменологія порушувала питання про еквівалентність впливів суб'єкту та об'єкту друг на друга. Спостерігаючи за поведінкою іншої людини, проявами її тіла, емоцій, суб'єкт сприймає Іншого як психофізичного суб'єкта за аналогією із самим собою Індивід розуміє, що як для нього існують інші, так і для Іншого існують його інші, серед яких знаходиться і сам індивід. "Я" індивіда перестає бути центром Всесвіту, в свідомості з'являється образ іншої суб'єктивності[6].
Ідеї феноменології Іншого Е. Гуссерля мали чимало спільного з релігійною етикою Мартина Бубера (1878-1965). В роботі "Я і Ти" (1923) Бубер стверджує, що увесь світ представляє для суб'єкта зустріч з Іншим, і саме пізнання Іншого є основою самоусвідомлення суб'єкта. При цьому у кожного є вибір типу спілкування з Іншим та класифікації свого досвіду: або у формі "Я-Ти", або "Я-Воно". Розуміння Іншого як "Воно" означає перетворення Іншого на річ та його відчуження. Звернення до Іншого як "Ти" означає прийняття Іншого у свою внутрішню реальність[7]. Якщо індивід намагається впливати на Іншого замість того, щоб бути "відкритим" у стосунках, Інший відчуває, що позбавляється своєї особистої ідентичності, яку заміщує "уявна" інакшисть, придумана та нав'язана зовні. Тому конфліктні ситуації, які виникають у суб'єкта з іншими, насправді є відображенням внутрішніх конфліктів самої особистості. Суб'єкт здатний до розуміння Іншого тільки коли він очікує побачити в Іншому не своє віддзеркалення, а щось цілком нове, що формується в результаті спілкування, що є цінним саме по собі, це – діалогічні стосунки.
Московсько-тартуська семіотична школа (ІО. Лотман, В. Топоров, В. Іванов, Б. Успенський) та французький структуралізм (К. Леві-Строс, Р. Барт) також ґрунтувалися на ідеї відмінності та порівняння, беручи насамперед структуру бінарної опозиції. Теоретики семіотики та структуралізму переносили ідеї бінарності в простір культури, стверджуючи, що саме дуальні структури та їх модифікації лежать в основі людського мислення, релігійної свідомості, масової культури. Ця теза – "культурної норми" та її вторинних, додаткових, доповнюючих варіацій, вплинула на концепцію Іншого, як того, хто є "залежним", "підпорядкованим" та "похідним" стосовно суб'єкта культури. Структуралізм та семіотика розвинули ідеї порівняння та відмінності до статусу культурних категорій, які були продовжені в школі "діалогу культур", крос-культурних дослідженнях, постструктуралистській критиці.
Тривалий час попередниця культурології культурна антропологія існувала у формі історичних та літературних (міфологічних) оповідей про інші народи, відмінні від європейців кольором шкіри та звичаями: образ культурного та географічного Іншого вперше виникає в творах Гомера, Страбона та Платона; зокрема, давньогрецький історик Геродот залишив перший системний опис скіфів, які жили на території сучасної України. Письменники та мандрівники епохи Відродження та Просвітництва значну увагу також приділяли расовому та релігійному Іншому (Шекспір, Марко Поло, А. Нікітін, Б.де Лас Касас, Ш. Монтеск'є, І. Гердер, Вольтер).
В XIX ст. культурна антропологія перетворюється на один із потужних напрямків гуманітарного знання. Антропологи фіксують етнічні та мовні розбіжності різних націй та свідомості первісних суспільств (М. Миклухо-Маклай, Ч. Дарвін, Л. Фробеніус, Дж. Фрезер, Л. Леві-Брюль), а з початку XX ст. (під впливом марксизму) звертаються до "класового Іншого" і вивчають мешканців міських окраїн, представників робітничого класу і національних меншин, які водночас виявляються представниками нижчих соціальних прошарків, бідноти, іммігрантів, безробітних або декласованих елементів (Л. Гумплович, Ч. Бут, Ф. Знанецькій).
Американські антропологи другої половині XX ст. досліджують ідентичності діаспори; суб'єктивний досвід чорних чоловіків- пенсіонерів; іспаномовних лезбієк-індіанок; хронічно хворих людей або дітей, чиї батьки пережили Ґолокост[8]. Саме наявність культурних розбіжностей, виявлення гетерогенності суспільства, існування "маргінального" досвіду певних соціальних груп стає провідним джерелом встановлення "інакшості" в філософії та культурології від Новітнього часу.
Екзистенціалізм і концепція Іншого у Ж-П. Сартра
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 12. Теорія іншого в сучасній культурології“ на сторінці 1. Приємного читання.
