Шевченко. Україна між Сходом і Заходом

Сучасна культурологія

Про те, яким був "справжній" Схід і як він культурно співіснував з Україною, хай судять інші, компетентніші знавці – зокрема, про половців, і про тих, що звуться в літописах "чорними клобуками"; про їхні союзи з руськими князями, зокрема про союз 1223 року перед битвою на Калці; про їхні шлюби з членами київських княжих родин; або ж про графіті турецького походження в Софії Київській. Не нам говорити і про пізніші часи, коли степ став уже пограничною зоною, про турецькі елементи в народних звичаях, про термінологію та інституційну структуру Запорізької Січі, про Кримське ханство і його українське населення – а це ханство іноді було союзником України, іноді – ворогом, загарбником українських земель. Не будемо говорити й про Османську Порту, яку українці спустошували, дарма що зазнавали її культурного впливу, – то вели проти неї війни, в союзі з Польщею, то час від часу були її васалами.

На рахунок отого "спражнього" Сходу наважимося висловити один здогад загального плану і дві конкретні зауваги. Найперші культурні контакти України зі "справжнім" Сходом у наших літературних джерелах представлені надто скупо, а то й "просіяні". Це могло статися почасти тому, що самі ці контакти часом здійснювалися на сублітературному рівні, а почасти через конфесійну упередженість самих джерел. На горішньому поверсі погано відреставрованих Золотих Воріт у Києві у 1990 році можна було оглянути виставку староруської зброї. Відвідувач, знайомлячись із тюркськими чи монгольськими назвами різних видів зброї – "куяк", "колонтар", "юшман", "теґаґляй", "бахтерець" – відразу здогадувався, що технологію виготовлення зброї Русь запозичила у "справжнього" Сходу. Не виключено, що й єдина слов'янська назва, яка трапилася тут – "зерцало" – теж була скалькована зі східної мови. І знову ж таки, як і у випадку з Візантією, "справжній" Схід був переважно Півднем. Для цього досить на мить уявити собі розташування кримського Багчесараю та Стамбулу.

Загалом кажучи, ми, історики, так багато уваги приділяли осі Схід – Захід, від якої сьогодні залежить культурний розвиток України, що до осі Північ – Південь придивлялися порівняно мало. А однак, як ми це постійно твердимо, саме на цій осі лежить Москва, Візантія та її спадкоємниця, Османська імперія. Остання в рамках своїх володінь захищала православ'я від небезпеки, яку ніс йому Захід. Культурні контакти між осередками православ'я в межах Османської імперії здійснювалися за віссю Північ – Південь, і в них Україна XVI-XVII ст. брала участь не лише як реціпієнт: культурні впливи не тільки надходили, а й виходили з українських земель в напрямку Півдня.

Найперше тут слід згадати представників поствізантійської Східної церкви – вселенських та інших патріархів, єпископів і навіть звичайних дидаскалів, більшість з яких були греками. Всі вони або проживали в Україні якийсь час, допомагаючи діяльності православних братств чи князя Острозького та заробляючи учителюванням на життя, або переїжджали через Україну на шляху до Москви. У Москві вони знаходили силу влади і гроші, однак, за відомим свідченням одного з них, сирійця Павла Алеппського, тільки в Україні їм дихалося вільно. Потім слід згадати взаємовпливи – у найширшому розумінні слова – між українсько-білоруськими та балканськими землями: київський митрополит Петро Могила надавав підтримку друкарням у Молдавії й Волощині, а в київській гимнографії XVII–XVIII ст. можна знайти впливи сучасників – греків, болгар та молдаван (що здобували освіту також і на Заході). Найперші книги (серед них і праці Симеона Полоцького), друковані в Острозі та Львові, але здебільшого в Києві, знайшли собі дорогу до Сербії та Болгарії: про це яскраво свідчать доволі численні і добре збережені примірники цих книжок, що знаходяться сьогодні в Рильському монастирі – болгарській національно-релігійній святині, або в музеї давньої сербської громади міста Сентендре під Будапештом, що славиться примірником Острозької Біблії, львівським Служебником з 1691 р. та виданням київського Патерика. З іншого боку, у львівських музеях можна знайти Гексамерон, надрукований в Цетінє (Чорногорія) у 1493 р., та Євхологій, надрукований 1519 року у Венеції для балканців. А ще у XVIII ст. Михайло Козачинський, випускник і згодом професор Києво-Могилянської академії, викладав у Сербії і писав на сербську тематику. Нарешті, у бібліотеці св. Марка у Венеції зберігається рукопис "Ключа разумТшія" професора Києво-Могилянської колегії Иоанникія Ґалятовського (помер 1668 р.), переписаний кирилицею на сербохорватський лад у XVIII ст. в Далмації...

За радянської влади в Україні думка про необхідність виходу на прямий контакт з Заходом панувала у колах, вихідцями з яких були Хвильовий і Зеров: всі ми пам'ятаємо їх гасло "геть від Москви!", тобто заклик відмовитися від посередництва Півночі. Знаємо також, яка доля спіткала цей заклик у 1930-х pp. Сьогодні ми живемо в інших умовах, і побажання це може здійснитися, якщо підійти до завдання спокійно, без полеміки. Сьогодні поняття "Захід" слід розуміти широко – як світ у цілому. В цьому широкому світі сучасні двійники Григоровича-Барського може й не зацікавлять таких високопоставлених осіб як посол його імператорської величності у Високій Порті, що розпитував Барського про його враження від подорожей по землях підлеглих османській державі. Але напевно зацікавлять інших своїх земляків, розкиданих по широкому світі.

Недавні переміни у незалежній Україні не розв'язують проблем, піднятих у даному нарисі. Зате неминуче скеровують погляди і місцевих еліт, і зарубіжних українців на Захід і в майбутнє, що є доброю ознакою, однак при цьому виникає небезпека недобачити та розмити історичну перспективу. Візантійська спадщина як греко-православної, так і греко-католицької українських спільнот, разом з пізнішими довготривалими тенденціями (остання з них – культурний вплив Росії на значну частину українських земель), можуть, в нурті стрімких перемін, відступити на задній план, проте їхні наслідки не вивітряться за одну ніч. Хто це усвідомлює, той тим більше буде прагнути якомога швидше навести контакти з широким світом на належному інтелектуальному рівні.

Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / Ігор Шевченко ; авториз. пер. з англ. М.ї Гяблевич, під ред. А. Ясіновського. –Л. : Ін-т Історії Церкви Львів. Богослов. Акад., 2001. – 250 с.

Режим доступу: http: //litopys.org.ua.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Шевченко. Україна між Сходом і Заходом“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Модуль I. Основні проблеми культурології

  • Основні підходи до культури

  • Предмет і методи культурології

  • Функції культури

  • Тема 2. Структура культури

  • Форми культури

  • Галузі культури

  • Види культури

  • Тема 3. Людина і культура

  • Образи людини в архаїчних і стародавніх культурах

  • Образ людини в культурі європейського Середньовіччя, Відродження та Нового часу

  • Людина в XX ст. Трансгуманізм та перспективи розвитку людини

  • Тема 4. Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження

  • Особливості української культури та методологія її вивчення

  • Тема 5. Поняття соціокультурної динаміки

  • Поняття й основні теорії історико- культурного процесу

  • Основні соціокультурні революції

  • Тема 6. Сучасна медіа-культура

  • Типологія медіа

  • Традиційні та нові медіа

  • Медіа як фактори соціокультурних трансформацій

  • Медіа: посередник і середовище. Феномен медіа-культури

  • Функції медіа культури

  • Тема 7. Особливості та основні етапи розвитку світової художньої культури

  • Художня культура давніх цивілізацій

  • Художня культура доби Середньовіччя

  • Візантійський стиль

  • Романський стиль

  • Художня культура Відродження та Нового часу

  • Бароко

  • Регентство

  • Рококо

  • Класицизм

  • Реалізм

  • Ампір

  • Художня культура XIX ст.

  • Академізм

  • Прерафаелізм

  • Імпрессіонізм та постімпресіонізм

  • "Новий стиль"

  • Трансформації художньої культури ХХ-ХХІ ст.

  • Художній авангард

  • Радянська художня культура та радянський андеграунд

  • Теорія і практика постмодерністського мистецтва

  • Модуль II. Провідні напрями сучасного культурологічного знання

  • "Нова культурна історія"

  • Меморіальна культурологія

  • Історична концепція пам'яті

  • Тема 9. Постмодерні напрямки досліджень культури

  • Постмодерністські теорії

  • Постмодернізм у літературі та мистецтві

  • Тема 10. Гендерні дослідження

  • Етапи гендерних досліджень

  • Теоретико-методологічні основи гендерних досліджень

  • Постґендерні дослідження та виникнення квір-теорії

  • Тема 11. Постколоніальні студії, теорія меншин та мультикультуралізм

  • Теоретичні засади постколоніалізму

  • Теорія гегемонії та теорія меншин

  • Постколоніальна критика в пострадянській культурології

  • Мультикультуралізм

  • Тема 12. Теорія іншого в сучасній культурології

  • Екзистенціалізм і концепція Іншого у Ж-П. Сартра

  • Сучасні напрямки теорії Іншого

  • Етика "після Аушвіца". Іншологія І. Левінаса

  • Тексти першоджерел

  • Академічні дослідники про мовну ситуацію в Україні

  • Шевченко. Україна між Сходом і Заходом
  • Дж. Лалл. Медіа, комунікації, культура: глобальний підхід

  • Т. Лири. От йиппи к йаппи

  • А. Перотті. Виступ на захист полікультурності

  • Дж. С. Браун. До нової культури навчання

  • Е. Сміт. Нації та націоналізм у глобальну епоху

  • П. Рикер. Яким має бути новий етос Европи?

  • О. Забужко. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології