Модуль II. Провідні напрями сучасного культурологічного знання

Сучасна культурологія


Тема 8. Розвиток культурологічного знання. "Нова культурна історія" та меморіальна культурологія


План викладу:

• 8.1. Основні етапи розвитку культурологічного знання

• 8.2. "Нова культурна історія"

• 8.3. Меморіальна культурологія.

Основні етапи розвитку культурологічного знання

Уважається, що першим поставив проблему культури з наукової точки зору, був Йоганн Готфрід Гердер (1744-1803). У своїй широко відомій праці "Ідеї до філософії історії людства" він не тільки дав визначення культури, але і сформулював ряд ідей про генезис культури, про механізми її руху і розвитку, про взаємозв'язок різних культурних форм, про роль мови і релігії в системі культури, про значення географічного чинника як однієї з провідних детермінант, що зумовлюють культурне різноманіття. Творчість И. Гердера започаткувала перший етап розвитку культурологічної теорії. На цьому етапі розвиток культурологічної думки пов'язаний із творчістю знаменитих німецьких філософів І. Канта, Ф. Шеллінга, Ґ. Гегеля та французького філософі О. Конта. У цей період культурологічна тематика це не відокремилася в спеціальний напрям досліджень і в основному була представлена як складова дослідження міфології, релігії, народної творчості або у перших версіях еволюційних, лінійно-прогресивних концепцій.

Другий етап розвитку культурологічного знання охоплює кінець XIX – середину XX ст. На цьому етапі можна відзначити три основні теоретичні досягнення. Перше досягнення пов'язане з розробкою дотепер засадничих теорій соціокультурної динаміки – спершу у формі класичних еволюціоністських / неоеволюціоністських (Л. Морган, Е. Тайлор, Дж. Фрезер, Г. Чайлд), надалі більш загальних лінійно-прогресивних концепцій (К. Ясперс), а потім циклічних альтернатив їм (О. Шпенглер, А. Тойнбі).

Друге досягнення полягає в обговоренні проблем спеціальної методології дослідження культури. У працях німецьких філософів- неокантіанців В. Віндельбанда, В. Дільтея Г. Ріккерта було здійснено спробу обґрунтувати центральне місце культури серед комплексу проблем, які цікавлять представників гуманітарних наук. Було зроблено висновок, що справжньою філософією є філософія культури, що містить відомості про природу і закономірності розвитку світу цінностей і символічних форм. Культурологічне знання має бути отримане не за допомогою філософської рефлексії, а за допомогою наукових методів пізнання, широко використовуваних натуралістами і суспільствознавцями. Методологія, що застосовується до дослідження феноменів культури, могла бути як узагальнюючою, так і індивідуалізуючою. Перевага віддавалася другий на тій підставі, що явища природи носять повторюваний характер, а феномені культури – унікальні.

Третє досягнення пов'язане з представниками таких напрямків філософської думки як марксизм, "філософія життя", "розуміюча соціологія". Саме завдяки роботам К. Маркса, Ф. Енгельса, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, М. Вебера, Е. Дюркгейма сформувалося уявлення про культуру як феномен, що безпосередньо впливає на всі сторони життя суспільства, що розвивається за власними законами, які не збігаються з законами розвитку суспільства. На цьому етапі був вироблений цілий ряд нових концепцій культури, які стали базовими для цілого ряду як західних, так і вітчизняних дослідників у радянський період.

Однак на другому етапі переважали не стільки теоретичні реконструкції, скільки польові спостереження за життям архаїчних племен Африки, Азії, Америки в межах етнографії (етнології), культурної та соціальної антропології (Ф. Боас, Б. Малиновський, А. Редклифф-Браун), які заклали основу структурно- функціонального підходу до культури.

Третій етап розвитку культурології (1950-1990-і pp.) розпочався відколи ряд провідних американських культурантропологів, а також соціальних антропологів Великобританії і Франції відчули глибоку незадоволеність від відсутності в антропологічній науці загальної й несуперечливої концепції культури. Вони поставили завдання створення цілісної теорії, що дозволяє осмислити величезну кількість фактів, уривчастих відомостей, які були накопичені багатьма поколіннями їх попередників. Саме тоді – на рубежі 1940-1950-х pp. – у світ вийшла низка робіт Л. Уайта, М. Салінса, А. Кребера, Р. Бенедикта, К. Клахкона та інших, присвячених теоретичним питанням сучасної культурології. Особливу роль на даному етапі відіграв видатний американський етнолог і культуролог Лесли Уайт (1900-1975), який своєю книгою "Наука про культуру: дослідження людини і цивілізації" довів, що культурологія є самостійною галуззю знання. Відтоді кількість теоретичних досліджень з культурології почала вибухоподібно збільшуватись і перевищувати кількість прикладних студій з історії культури.

Крім розробки теоретичного апарату культурології як окремої наукової дисципліни третій етап культурологічних досліджень знаменний відкриттям не нових локальних культур, а нових вимірів культури як такої. Передусім, маються на увазі теоретичні та практичні дослідження зі світоглядно-мисельного шару культури.

Четвертий – сучасний – етап (1990-2000-і pp.) відзначається продовження оформлення культурології як академічної, наукової дисципліни та навчального предмету. Хоча в англомовних країнах культурологія загального визнання не набула дотепер, процеси формалізації культурології в пострадянських країнах – Росії, Білорусі, Україні – перебігають доволі активно. Доволі помітним є "культуралістичний переворот" у гуманітарному знанні в цілому. Згідно до його наріжної тези, "культура" – це не що інше як засаднича підвалина світу людини, синонім її "буття". Хоча цей "переворот" від початку правомірно розглядається як до певної міри міфологічний, коли певна соціальна група лише тоталізує свій особистий соціокультурний світ[1], результативний імпульс розвиткові культурологічної думки на межі ХХ-ХХІ ст. він усе-таки дає.

Ще у 1990-і роки культурологія почала викладатися у ВНЗ, а потім факультативно у й середній школі. Спершу поява нового навчального предмету визначалася необхідністю збереження у вищій освіті кадрів і кафедр, які викладали за Радянського Союзу ідеологічні дисципліни, так як "історичний та діалектичний матеріалізм". Надалі почали ставити питання ширше – як формування культурологічної парадигми сучасної освіти. Коротко кажучи, йдеться про те, щоб наука про культура стала ціннісним ядром формування світогляду молодої людини XXI ст., якій постійно піддається фрагментаризації зі сторони різноманітних медіа. Була ліцензована підготовка кадрів у цій галузі. На початок літньої вступної кампанії 2010/2011 навчального року спеціальність 6.020101 "культурологія" була відкрита в Україні у 20 вищих навчальних закладах III-IV рівнів акредитації різної форми власності. На сьогодні культурологічна освіта на 90% – це царина державних вузів, національних університетів, де утримування спеціальності "культурологія" з невеликим набором студентів є даниною їх класичності, а не ринкового замовлення на підготовку "модних" фахівців. Прикметною особливістю культурологічної освіти в Україні є її практичне спрямування. Наприклад, у Національному університеті культури та мистецтв на кафедрі культурології студенти вивчають режисуру, сценарну майстерність, мистецтво публічного виступу і ведення розважально-ігрових і шоу-програм, технології проектування і реалізації різноманітних соціально-культурних проектів і програм; галузеву специфіку рекреаційно-дозвіллєвої індустрії[2]. Такий підхід узгоджується зі статтею 12 щойно прийнятого Закону України "Про культуру" № 2778-VI, де "організацію відпочинку і дозвілля громадян", разом із "проведенням наукових досліджень у сфері культури", віднесено до "основних видів" культуротворчої діяльності, а також забезпечує ширші можливості для працевлаштування випускників-культурологів не за безпосереднім фахом.

У 2007 році культурологію було введено в Україні до номенклатури наукових спеціальностей (в Росії та Білорусі – десятиліттям раніше). На початок 2011 року в електронній базі даних авторефератів дисертацій Національної бібліотеки ім. В. І. Вернадського налічувалося понад 110 назв кандидатських і докторських дисертацій у галузі культурології. Захищалися вони, за окремими випадками, в спеціалізованих вчених радах 8 установ: шести вищих навчальних закладів та двох академічних науково-дослідних інституцій. Понад 90% дисертацій було виконано за спеціальністю 26.00.01 – теорія й історія культури, абсолютна більшість інших – за спеціальністю 26.00.04 – українська культура.

Наступний розділ:

"Нова культурна історія"


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Модуль II. Провідні напрями сучасного культурологічного знання“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Модуль I. Основні проблеми культурології

  • Основні підходи до культури

  • Предмет і методи культурології

  • Функції культури

  • Тема 2. Структура культури

  • Форми культури

  • Галузі культури

  • Види культури

  • Тема 3. Людина і культура

  • Образи людини в архаїчних і стародавніх культурах

  • Образ людини в культурі європейського Середньовіччя, Відродження та Нового часу

  • Людина в XX ст. Трансгуманізм та перспективи розвитку людини

  • Тема 4. Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження

  • Особливості української культури та методологія її вивчення

  • Тема 5. Поняття соціокультурної динаміки

  • Поняття й основні теорії історико- культурного процесу

  • Основні соціокультурні революції

  • Тема 6. Сучасна медіа-культура

  • Типологія медіа

  • Традиційні та нові медіа

  • Медіа як фактори соціокультурних трансформацій

  • Медіа: посередник і середовище. Феномен медіа-культури

  • Функції медіа культури

  • Тема 7. Особливості та основні етапи розвитку світової художньої культури

  • Художня культура давніх цивілізацій

  • Художня культура доби Середньовіччя

  • Візантійський стиль

  • Романський стиль

  • Художня культура Відродження та Нового часу

  • Бароко

  • Регентство

  • Рококо

  • Класицизм

  • Реалізм

  • Ампір

  • Художня культура XIX ст.

  • Академізм

  • Прерафаелізм

  • Імпрессіонізм та постімпресіонізм

  • "Новий стиль"

  • Трансформації художньої культури ХХ-ХХІ ст.

  • Художній авангард

  • Радянська художня культура та радянський андеграунд

  • Теорія і практика постмодерністського мистецтва

  • Модуль II. Провідні напрями сучасного культурологічного знання
  • "Нова культурна історія"

  • Меморіальна культурологія

  • Історична концепція пам'яті

  • Тема 9. Постмодерні напрямки досліджень культури

  • Постмодерністські теорії

  • Постмодернізм у літературі та мистецтві

  • Тема 10. Гендерні дослідження

  • Етапи гендерних досліджень

  • Теоретико-методологічні основи гендерних досліджень

  • Постґендерні дослідження та виникнення квір-теорії

  • Тема 11. Постколоніальні студії, теорія меншин та мультикультуралізм

  • Теоретичні засади постколоніалізму

  • Теорія гегемонії та теорія меншин

  • Постколоніальна критика в пострадянській культурології

  • Мультикультуралізм

  • Тема 12. Теорія іншого в сучасній культурології

  • Екзистенціалізм і концепція Іншого у Ж-П. Сартра

  • Сучасні напрямки теорії Іншого

  • Етика "після Аушвіца". Іншологія І. Левінаса

  • Тексти першоджерел

  • Академічні дослідники про мовну ситуацію в Україні

  • Шевченко. Україна між Сходом і Заходом

  • Дж. Лалл. Медіа, комунікації, культура: глобальний підхід

  • Т. Лири. От йиппи к йаппи

  • А. Перотті. Виступ на захист полікультурності

  • Дж. С. Браун. До нової культури навчання

  • Е. Сміт. Нації та націоналізм у глобальну епоху

  • П. Рикер. Яким має бути новий етос Европи?

  • О. Забужко. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології