Постмодерністські теорії

Сучасна культурологія

Надметою постструктурсиїізму були критичні дослідження феномену влади, авторитаризму, тоталітарної свідомості, а також боротьба із будь-якими формами знання, які претендують на володіння кінцевою (абсолютною) істиною. Змістом постструктуралізму була відмова від "імперіалізму" в формах мислення, переосмислення історії культури в критичному дусі "філософії підозри", засновником якої вважався знаменитий німецький філософ Фрідріх Ніцше. Ідеї неомарксизму також мали значний вплив на теорію постструктуралізму, тому що після студентських заворушень у Франції 1968 року більшість американських та європейських інтелектуалів сповідували "ліві" погляди, і модифікації марксизму мали поширення не лише в академічних колах, але й серед технічної інтелігенції та європейського середнього класу.

Методологічно постструктуралізм важко виокремити від деконструктивізму, вони як би складають спільний комплекс ідей, на яких ґрунтується постмодернізм. Інколи постструктуралізм вважають більш широким поняттям, ніж деконструктивізм, який окрім того, має певні національні забарвлення (апелювання до французької або американської інтелектуальної традиції, тощо)[2]. Ще однією особливістю вивчення постструктуралізму є той факт, що більшість його провідних теоретиків починала як "правовірні" структуралісти, і лише під впливом деконструктивізму Ж. Дерріда трансформували свої методологічні позиції та принципи аналізу.

Французький дослідник Ролан Барт (1915-1980) звернувся до аналізу знакових систем, які людьми не усвідомлюються, хоча широко використовуються і в багатьох випадках керують ними. Концепція Р. Варта[3] грунтується на аналізі буржуазного суспільства, яке створює власні культурні міфи, в яких "білій людині", представнику домінуючого класу, відводиться головна роль, а робітничому класу, чорній та іншим расам, бідноті, іммігрантам нав'язується "вторинна" суб'єктивність, статус культурно нерівноправних груп. Міфи в концепції Барта не мають жодного відношення до свідомості первинних суспільств, це – певні комунікативні стратегії, які мають цілу систему конотацій (додаткових навантажень) і завдяки впливу на суспільство, вони перетворюються на певні ідеології, корисні для тих, хто їх створює. Сучасні політичні або соціальні міфи допомагають людині зрозуміти норми суспільства в формі кодованих текстів, але істина, яка доводиться в цих міфах, обгрунтовує правильність існуючого суспільного устрою. Наприклад, Варт критикував "міф" західноєвропейського суспільства щодо утворення образу "універсальної людини"[4], тому що в якості "універсальних" завжди просувалися ідеї "європоцентризму", в яких західноєвропейська біла буржуазна ідентичність виконувала роль регулятивного нормо-ідеалу.

Одним із фундатором постструктуралістської концепції влади став французький філософ Мітель Фуко (1926-1984). Його найвідоміші праці "Божевілля та культура: історія божевілля в епоху класицизму" (1961), "Слова і речі" (1966), "Археологія знання" (1969), "Нагляд і кара: народження в'язниці" (1975), нарешті, багатотомна "Історія сексуальності" (1975-1984). Категорія "влади" у Фуко відрізняється від її традиційного розуміння у політичній філософії: влада не є синонімом держави або суспільства. Влада в концепції Фуко є всепроникною, багатоликою, контролюючою та наглядаючою інстанцією, вона встановлює "норми знання" і "стандарти ідентичності". Фуко вводить термін "мікрополітики влади", яким він позначає присутність влади усюди, як іманентної сили, яка тисне на індивіда з різних боків – у вигляді законів, релігійних звичок, стереотипів суспільства, влади батьків, школи тощо. Влада, згідно з Фуко, це певна стратегія, яка реалізується через маніпулятивні відносини між людьми; через стосунки домінування та залежності, які є легальними у суспільстві; владою Фуко позначає привілеї, які може використовувати суб'єкт, або передавати іншим, а також техніки, за допомогою яких суб'єкт досягає певних преференцій і високого соціального статусу.

Фуко належить концепція дискурсу, яка тісно пов'язана з ідеями норми та знання. Категорією "дискурс" Фуко позначив не просто "спосіб говоріння", а тип "епістемологичних політик", які висловлюють ставлення певної епохи до знання і віри, які вважаються нормою[5]. Дискурс формує свідомість суспільства: феномен починає позначатись як "негативне" або "позитивне" явище тільки тоді, коли суспільство сформувало дискурс – тобто мову, в рамки якої певне явище утискається. Дискурс "норми", який створює кожне суспільство, є однією із стратегій влади. Встановлення "норми", яку підтримує влада, є формою насильства, символічного або фізичного, щодо тих членів суспільства, які цієї нормі не відповідають. Це, насамперед, стосується тих, хто має тілесні відмінності від норми або знаходиться в меншості і не має доступу до привілеїв влади – дітей, хворих, жінок, гомосексуалістів та представників небілої раси. Епістемологічна "істина" й естетична "норма" стають часткою ідеології, що використовується для збереження домінуючого становища "нормативної більшості" й утиску прав меншин, які виявляються витісненими за межі "нормативної культури".

Американська постструктуралістка Джудіт Батлер (народ. 1956 р.) поглибила теорію влади, спираючись на методологію М. Фуко. Згідно з Батлер[6], стать також є дискурсивним конструктом, за допомогою якого влада утримує свій вплив на індивідуалів: вибір певного гендеру і сексуальної ідентичності не є вільним вибором суб'єкту, він залежить від "регулятивних установлень влади", яка нав'язує суб'єкту категорії мислення та поведінки.

Певний внесок в теорію постмодернізму зробили представниці феміністського постструктуралізму – Юлія Кристєва, Люс Ірігарей, Елен Сиксу. їх метою була не просто інверсія елементів в опозиції "чоловіче-жіноче" з установленням домінації жіночого замість чоловічого. В постструктуралістській теорії "жіночого письма" мова йшла про легітимацію специфічно жіночого досвіду, відчуттів та отримання насолоди – полісексуальності, яка симулювала специфіку жіночих текстів. Якщо тип чоловічого бажання є сконцентрованим на одному органі тіла – фалосі, і ця тілесна центрація є ніби передумовою чоловічого бінарного мислення, то жіночий еротизм поліцентричен тому, що зони насолоди розповсюджені по поверхні усього тіла, окрім того, вони можуть зміщуватися[7]. Із цього робиться висновок, що жіночий тип мислення та сексуальності здатний деконструювати традиційні бінарні стратегії встановлення владних привілеїв, і що сучасна культура потребує більше текстів з "жіночою" точкою зору, тому що жінки є носіями альтернативної до "чоловічої" і більш багатоманітної картини світу.

Ще один концепт постструктуралізму, який отримав широке використання в сучасній культурології, це – трансгресія, що в прямому сенсі означає "вихід за межі", "руйнування границь", "порушення правил" (грец. trans – сквозь, через; gress – движение). Ж. Дерріда порівняв трансгресію с кидком гральної кості, яка робить неможливе – можливим; потенційність переводить на рівень рішучості, після чого вже не можна зупинитися. Типовим прикладом трансгресії може бути свято, коли дозволено те, що у буденності заборонено. Трансгресія немов би руйнує існуючу традицію або норми й приймає вектор розвитку, не зумовлений попереднім шляхом. Тобто концепт трансгресії підкреслює революційність "стрибку", його незворотність, неочікуваність, а також енергію руйнації, "відмови". Ідея трансгресивних жестів, злому канонів широко використовувалася в постмодерному мистецтві.

Постструктуралиський психоаналіз в розробках Ж. Лакана, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі також вплинув на формування всього комплексу постмодерних концепцій і мистецьких практик. Одна із базових ідей цього напрямку, це – розщеплення стабільної та цілісної ідентичності нормативного суб'єкта і протиставлення йому потенційно багатоможливої неструктурованої ідентичності.

Основою постмодерного психоаналізу стала концепція французького психолога Жака Лакана (1901-1981), згідно до якої культура має устрій на кшталт психічного устрою людини: Реальне (сфера дійсних потреб суб'єкта), Уявне (образ Я), Символічне (настанови суспільства). За Лаканом, більшість людського життя проходить на рівні символічного порядку речей, і аж ніяк не стосується дійсно життєвих потреб індивіда. Лакан виступив з критикою традиційного порядку культури, в рамках якого відбувається перетягування влади між чоловічим та жіночим компонентом на користь чоловічого а дискурсивна нерівність жінок фіксується текстами модерної епохи і закріплювалася на рівні культурного несвідомого.

Свого роду маніфестом постмодерного психоаналізу стали твори французів Жіля Дельоза (1925-1995) та Фелікса Гваттарі, які звертаються до критики капіталістичної суспільної системи та класичного психоаналізу (як елемента домінуючої влади). На думку цих авторів, суспільство і психоаналіз Фройда діють як єдиний репресивний механізм, який блокує реалізацію людських бажань. В роботі "Капіталізм та шизофренія" (1972-1980) Дельоз і Гваттарі протиставили шизоаналіз класичному психоаналізу, мотивуючи це тим, що в сучасній культурі не можна зводити усі бажання суб'єкта тільки до Едипова комплексу (тобто репресованої в дитинстві сексуальності). Бажання індивіда пов'язані з його соціальною активністю, і тому їх джерела більш різноманітні і не обмежені лише родинною історією. Джерелом бажання є не відсутність бажаного (нестача), як в класичному психоаналізі; джерелом бажання є сама дійсність і несвідоме – це "завод", який продукує бажання, сукупність "машин бажання"[8]. Звільнення людини Делез і Гваттарі вбачають в звільненні бажання від суспільного репресування настановами символічного ряду.

У першому десятилітті XXI ст. постмодерністські ідеї у сфері культури найуспішніше розвиває у своїй творчості словенський культуролог та філософ, президент люблянського Товариства теоретичного психоанализу Славой Жижек (народ. 1949). Європейську популярність йому принесли роботи "Все, що ви хотіли знати про Лакана, але боялися запитати у Хічкока" (1982), "Співіснування з негативом" (1993), "13 дослідів про Леніна" (2002), "Запрошуємо до пустелі реальності" (2002), "Ірак: історія про чайник" (2004), "Паралаксное бачення" (2006), "На захист програних справ" (2008). Сам Жижок ідентифікує себе як "марксиста", а дослідники його творчості вбачають в багатосторінкових працях С. Жижека синтез постфройдизма, марксизму, деконструктивізму[9], що унаочнює характерну постмодерністську манеру, постійно перетинати кордони між високою і масовою культурою, приміром, перескакуючи в межах одного абзацу від філософа С. К'єркегора до актора Мела Гібсона.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Постмодерністські теорії“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • Вступ

  • Модуль I. Основні проблеми культурології

  • Основні підходи до культури

  • Предмет і методи культурології

  • Функції культури

  • Тема 2. Структура культури

  • Форми культури

  • Галузі культури

  • Види культури

  • Тема 3. Людина і культура

  • Образи людини в архаїчних і стародавніх культурах

  • Образ людини в культурі європейського Середньовіччя, Відродження та Нового часу

  • Людина в XX ст. Трансгуманізм та перспективи розвитку людини

  • Тема 4. Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження

  • Особливості української культури та методологія її вивчення

  • Тема 5. Поняття соціокультурної динаміки

  • Поняття й основні теорії історико- культурного процесу

  • Основні соціокультурні революції

  • Тема 6. Сучасна медіа-культура

  • Типологія медіа

  • Традиційні та нові медіа

  • Медіа як фактори соціокультурних трансформацій

  • Медіа: посередник і середовище. Феномен медіа-культури

  • Функції медіа культури

  • Тема 7. Особливості та основні етапи розвитку світової художньої культури

  • Художня культура давніх цивілізацій

  • Художня культура доби Середньовіччя

  • Візантійський стиль

  • Романський стиль

  • Художня культура Відродження та Нового часу

  • Бароко

  • Регентство

  • Рококо

  • Класицизм

  • Реалізм

  • Ампір

  • Художня культура XIX ст.

  • Академізм

  • Прерафаелізм

  • Імпрессіонізм та постімпресіонізм

  • "Новий стиль"

  • Трансформації художньої культури ХХ-ХХІ ст.

  • Художній авангард

  • Радянська художня культура та радянський андеграунд

  • Теорія і практика постмодерністського мистецтва

  • Модуль II. Провідні напрями сучасного культурологічного знання

  • "Нова культурна історія"

  • Меморіальна культурологія

  • Історична концепція пам'яті

  • Тема 9. Постмодерні напрямки досліджень культури

  • Постмодерністські теорії
  • Постмодернізм у літературі та мистецтві

  • Тема 10. Гендерні дослідження

  • Етапи гендерних досліджень

  • Теоретико-методологічні основи гендерних досліджень

  • Постґендерні дослідження та виникнення квір-теорії

  • Тема 11. Постколоніальні студії, теорія меншин та мультикультуралізм

  • Теоретичні засади постколоніалізму

  • Теорія гегемонії та теорія меншин

  • Постколоніальна критика в пострадянській культурології

  • Мультикультуралізм

  • Тема 12. Теорія іншого в сучасній культурології

  • Екзистенціалізм і концепція Іншого у Ж-П. Сартра

  • Сучасні напрямки теорії Іншого

  • Етика "після Аушвіца". Іншологія І. Левінаса

  • Тексти першоджерел

  • Академічні дослідники про мовну ситуацію в Україні

  • Шевченко. Україна між Сходом і Заходом

  • Дж. Лалл. Медіа, комунікації, культура: глобальний підхід

  • Т. Лири. От йиппи к йаппи

  • А. Перотті. Виступ на захист полікультурності

  • Дж. С. Браун. До нової культури навчання

  • Е. Сміт. Нації та націоналізм у глобальну епоху

  • П. Рикер. Яким має бути новий етос Европи?

  • О. Забужко. Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української тендерної міфології