• 4 – дослідження функціонування системи в цілому.
У такий спосіб передбачається проникнення у сутність об'єкта дослідження. Застосування системного підходу має підвищити обгрунтованість наукових результатів, підтвердити їх супленій, а не випадковий характер.
Історичний метод – метод дослідження, заснований на вивченні виникнення, формування та розвитку об'єктів у хронологічній послідовності. Історичний метод Грунтується на виявленні та аналізі внутрішніх та зовнішніх суперечностей у розвитку об'єктів, законів і закономірностей. Завдяки використанню історичного методу досягається поглиблене розуміння суті проблеми. Застосовуваний у культурології , цей метод часто набуває форми історико- культурного метода
Як культурологічний різновид порівняльного метода, який широко застосовується в історичних науках, соціології, етнографії, можна вважати крос-культурний метод. Він спрямований на зіставлення культур, а не країн (cross-natonal) або соціальних груп (cross-sociental). Крос-культурний метод дозволяє шляхом порівняння виявляти загальне і особливе в у досліджуваних об 'єктах (в нашому випадку – явищ культури) і надалі визначити причини цих подібностей та відмінностей.
Перші спроби порівняння побуту народів і пояснення його схожості на цій основі робилися ще античної наукою (Геродот та ін.). Інтерес до культурної компаративістики особливо зріс від XVI ст. після Великих географічних відкриттів. З суто наукових позицій у культурології його почали використовувати еволюціоністи XIX ст. – як один з основних засобів реконструкції первісного суспільства, дослідження етногенезу народів світу; загального і особливого у розвитку етнічних культур і соціальних спільнот; генезису, розповсюдження і типології окремих явищ матеріальної, духовної культур, а також їх компонентів; походження, формування історико-етнографічних ареалів і взаємодії народів, що утворюють такі ареали. У коло досліджуваних джерел включались як реально існуючі об'єкти етнічних культур, так і реконструйовані на основі спогадів осіб старшого покоління, письмен, джерел та ін., а також археологічних матеріалів, що дозволяє виявити історичний розвиток тих чи інших культурних явищ.
Від середини XIX ст. все більшого значення набувають міжкультурні (крос-культурні) дослідження з вивчення варіабельності та кореляції тих чи інших рис культури народів світу, що дозволяє виявити групи ознак і проектувати їх в минуле до первісності. В останній чверті XX ст. з'явилися підстави говорити про "компаративістський зсув" в методології гуманітарних наук, з культурологію включно. Актуалізацію порівняльної методології цілком задовільно можна пояснити двома причинами: подальшим поширенням і поглибленням нелінійного та мультикультурного бачення історії та сучасного стану світової культури. З іншого боку, порівняння культурних характеристик стає конче необхідним у зв'язку з активним процесом модернізації, який руйнує традиційні культури і вимагає від країн враховувати досвід один одного. Компаративістський аналіз відповідає сьогоднішній потреби подивитися на культури не як на статичні, довершені утворення, а як на міняються під впливом часу та соціальних трансформацій.
Особливість сучасної компаративістської методології є переважання серед обраних для порівняння факторів ментальних характеристик тієї чи іншої культури над інституційними, яким віддавалася перевага у попередні десятиліття. Класичним зразком новітньої редакції крос-культурної методології є праці Г. Хофстеде. їх автор уводить поняття "ментальної програми", "моделей світу" тощо. До змісту таких моделей він відносить, приміром, дистанцію по відношенню до влади (Power Distance), уникнення невизначеності (Uncertainty Avoidance), індивідуалізм і мужність (Masculinity). Вимірювання означених чинників дає змогу Хофстеду ранжувати культури країн, які знаходяться на різних континентах, за декількома групами за ступенем модерності[2]
Слід зазначити, що досліджувати проблему самобутності у крос-культурному виміри надзвичайно складно. Адже вона пов'язана з оцінкою, ставленням до народу, самобутність якого намагаються представити. По-друге, визначення самобутніх рис часто характеризує стадіальні особливості, загальні багатьом народам.
Правильність та прикінцева ефективність крос-культурного методу забезпечується розробленим і неодноразово апробованим алгоритмом його застосування. Останній передбачає наступні дослідницькі процедури:
• 1. Знаходження сфер або явищ для порівняння.
• 2. Визначення еквівалентності обраних одиниць порівняння з різних культур.
• 3. Систематизація крос-культурного матеріалу для порівняння.
• 4. Зіставлення компонентів культури етносу з типологічно їм подібними компонентами в інших споріднених культурах, як правило – аж до їх найдавніших вихідних прототипів (архетипів).
• 5. Виявлення подібних і відмінних ознак в зіставлених культурних явищах.
• 6. Встановлення соціокультурних причин виявлених відмінностей.
Часто застосовуваним є метод типологізації, розподілу досліджуваних об'єктів по декільком групам із особливими ознаками кожна.
Класичними зразками типологічного метода в гуманітарних дисциплінах є праці знаменитого німецького дослідника М. Вебера із встановлення т. зв. ідеальних типів в різних сферах культурного життя ("Типи господарства та їх відношення до економіки" тощо). Безпосередньо в культурології типологічне осмислення можливе щодо рівні культурних форм (міф, ритуал, магія, тотем, символ тощо), культурних систем (релігія, наука, мистецтво), культурно- історичної динаміки (первісна культура, культура Стародавнього світу, Середніх віків, Відродження, Нового часу, сучасності).
Залежно від характеру методологічних підстав процедури типологізації здійснюється на таких рівнях: глобальний (традиційні/інноваційні культури), історичний ("доосьові"/ "осьові" культури), соціально-історичний.
Витоки власне культурологічного методу правомірно, на нашу думку, слід шукати в творчості німецького філософа-неокантіанця В. Віндельбанда XIX ст., який пов'язував стан філософської думки із суспільними потребами і суспільними ж можливостями, а також відомого англійського філософа-неопозитивіста Б. Рассела, який у знаменитій "Історії західної філософії" репрезентував її як невід'ємну частину суспільного й політичного життя-. У пострадянських країнах культурологічний підхід, переважний чином, використовується в історичних дослідженнях (Л. Ястребицька), коли факти чи події не ранжуються у певному порядку, а розглядаються під кутом зору їхнього впливу на соціокультурне й ментальне середовище. Він також уважається дотичним до успіхів російського літературознавства в особі таких його метрів як М. Бахтін, В. Іванов, В. Топоров, Ю. Лотман. Здійснено спроби використання культурологічного підходу у педагогічній культурології як новітньому відгалуженні педагогіки[3].
Київським академічним і універстетським історикам філософії кінця XIX – початку XX ст. належать спроби обгрунтування культурологічного підходу до вивчення історії філософії. У наш час вони знайшли подальший розвиток серед представників київського наукового осередку, що успішно використовують його рівною мірою для встановлення специфіки вітчизняної інтелектуальної спадщини – як "української філософської культури" (В. Горський), і для аналізу історії світової філософської думки (І. Бичко, В. Ярошевець) – як сукупності національних філософських думок, чия своєрідність сформована соціокультурними, історичними, духовними особливостями середовища побутування. І. Колесник намагалась адаптувати культурологічний підхід до практики досліджень з української історіографії, акцентуючи увагу на його антропологізованому змісті – висвітленні психологічно-особистістних, аксіологічних і естетичних засад творчості діячів української культури.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Предмет і методи культурології“ на сторінці 2. Приємного читання.
