Певне спрямування меморіальної стратегії покозачення помітне через ушанування "національно-держатворчих" козацьких діячів (І. Мазепи, К. Розумовського, П. Скоропадського), подій (Конституція П. Орліка) і дат ("350-річчя перемоги війська під проводом гетьмана Івана Виговського в Конотопський битві" згідно з Указом Президента України від 11 березня 2008 року). Однак через несформованість української політичної нації та незавершеність процесів трансформації українського суспільства історична уривчастість, а часом, насильницька переривчастість меморіальної традиції та динамічність її змісту настільки примножуються, що замість консолідації національно-культурної пам'яті перебігає меморіальна симулякризація. Дуже часто, меморіальні символи минувшини необгрунтовано прикладаються до будь-яких явищ (сосиски "Козацкі", водка "Пектораль").
Аналізуючи вітчизняний меморіальний ландшафт, варто брати до уваги його підвищену мінливість. Причому, починаючи з пізньомодерного часу, згаданий процес відбувався цілковито свідомо і системно – через державну політику пам'яті. Особливо активно у 2004-2009 pp. змінювались значення багатьох вузлових меморіальних подій відповідно до національної парадигми історії ("300-річчя Полтавської битви – "300-річчя подій, пов'язаних з воєнно- політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладання українсько-шведського союзу").
Поняттю пам'яті та похідних від неї ("історична пам'ять", "культурна пам'ять") не пощастило отримати в українському гуманітарному обширі постійну прописку. Від кінця XIX – початку
XX ст. переважання в "позитивності" не залишало місця окремому існуванню "ненаукового знання". Особливо наочно це простежується в суспільно-політичній і філософській есеїстці М. Драгоманова, почасти М. Грушевського, який уважав пам'ять обмеженою та фрагментарною через нестачу або недостеменність інформації першоджерел, але визнавав її суспільну корисність[9].
У подальшій вітчизняній "історії ідей" поняття "історичної пам'яті" прислужилося лише модерній діаспорній історіософії (Є. Маланюк). Плекання історичної пам'яті Є. Маланюк розглядав як засіб запобігання затьмаренню, ослабленню і загрозі її зникнення в процесах формування пересічної імперської людини, у тому числі через заохочення насмішкуватого ставлення до національних святощів[10]. На інтелектуальних теренах Української держави 1990- 2000-х pp. концепт "пам'яті" залишається роз'ятреним поміж занадто широким підходом (започаткування "мнемонічної герменевтики" світової культури в докторській дисертації Л. В. Стародубцевої[11] та підходом занадто вузьким (кандидатська дисертація, присвячена дослідженню "процесу актуалізації національної пам'яті засобами історичного краєзнавства"[12]. Певною мірою млявість теоретизування із цього приводу компенсується розмахом практичної діяльності, особливо у царині пошуково-видавничих заходів з упорядкування "Книг Пам'яті" жертв Другої світової війні, а також законодавчого й організаційно-технічного облаштування Інституту національної пам'яті. Предмет аналізу більшості вітчизняних публікацій 2000-х pp. є різноспрямованим. З одного боку, у центрі уваги постали суспільно-політичні та прагматичні меморіальні стратегії – "доцільної пам'яті", "контрпам'яті", регіоналізації, приватизації пам'яті тощо[13]. З іншого боку, провадяться дослідження меморіальної складової радянської ідеології. Зокрема, С. Єкельчик на матеріалах російських та українських архівів намагався дослідити реалізацію сталінського офіційного проекту пам'яті впродовж усієї радянської історії. Ним було встановлено внутрішню суперечливість цього проекту, який зовні виглядав монолітним, але насправді залишався конгломератом погано узгоджених між собою національних пам'ятей. Автор також унаочнив активну участь в його розбудові місцевих кадрів, аж ніяк не "засланців" із Москви[14].
Нині звертання до культурної пам'яті поширене й на пострадянському просторі – у Росії та державах Балтії. Проте, відбувається воно з діаметрально протилежною метою. У балтійських країнах культурна пам'ять розглядається як основа для повного відкидання радянської історичної традиції та заміни її своєю власною. Напроти, у Росії поновлюється процес підпорядкування пам'яті історичній науці, яка багато в чому продовжує імперські амбіції совєтської доби.
Опозиційні російській владі інтелектуали вказують на офіційну тенденцію до збереження і, навіть, відтворення "твердої пам'яті" про попередню епоху (наприклад, пам'ятників Леніну), щоб компенсувати текстуальний Нюрнберг російській комунізму, який наприкінці 1980 – першій половині 1990-х pp. здійснили ліберальні ЗМІ та художня література. Далі слід відзначити переформатування навчальних і науково-популярних текстів.
Відтепер у них всіляко підкреслюються маркери пам'яті, покликані відновити ідеї народно-державного єднання на базі культурно- історичної самобутності. Нарешті, має місце знищення "неофіційних" чимось пам'ятних "місць пам'яті" про ліберальну епоху Горбачова-Єльцина. Для цього застосовується проста операція підміни імені назвою. Наприклад, такі ЗМІ як "Ехо Москви" і "Комерсант", які в 1990-і pp. виступали символами демократизації суспільства, тепер залишають за собою лише комерційний бренд.
Однак і в науковому відношенні у сусідній Росії тематика пам'яті вивчається доволі активно. Свідчення цьому – діяльність Центру інтелектуальної історії Інституту загальної історії РАН, масштабні всеросійські конференції, численні публікації у солідних наукових часописах і науково-популярних журналах "Новий літературний огляд", "Недоторканний запас".
Тема 9. Постмодерні напрямки досліджень культури
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Історична концепція пам'яті“ на сторінці 2. Приємного читання.
