Таким чином, історико-філологічний етап охопив XIX – початок XX ст. Головними його особливостями особливостями слід назвати, з формальної сторони, академізацію наукових досліджень української культури, зі змістовної сторони, переважання у цих дослідженнях історичних і літературознавчих розвідок.
Теоретико-ідеологічний етап. У соціокультурному контексті визвольних змагань 1920-х pp. відбувся перехід до другого, теоретико-ідеологічного етапу наукових досліджень української культури (1920-1980-і pp.). Зростання рівня теоретичних узагальнень об'єктивно зумовлювалось загальною логікою наукового пізнання "від фактів до теорії", тоді як ідеологізація спричинювалася типовим для XX ст. феноменом тоталітаризації владних режимів і сповідуваних ними учень.
Саме із середини 1920-х pp. серед більшовицької еліти, що чия влада особливо непевно себе почувала на національній периферії колишньої Російської імперії, розгорнулися гострі суперечки з проблеми ставлення до українського національно-культурного відродження (теорія боротьби "двох культур" і ще більш відома концепція "азіатського ренесансу"). Автор другої концепції – знаменитий український письменник Микола Хвильовий (1893– 1933) уважав, що саме Україні судилося стати "оазисом азіатського ренесансу", який започатковує вищу і останню період епоху в історії людства – пролетарську. Покликанням української культури стає несення світла з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення
Європи минулого. Такі ідеї викликали хвилю незадоволення вищого радянського керівництва, яке уважало, що українцям варто орієнтуватись на Москву. Зацькований письменник покінчив життя самогубством.
Уже наприкінці 1920-х pp. відбувається повна реорганізація всієї академічної і науково-дослідної системи, системи освіти, впроваджується система всеохопної пропагандистської роботи серед широкого загалу. Починаючи від 1930-х pp., усталюється особлива схема історико-культурного процесу, що поділяється на п'ять "формацій", котрі зміняють одна одну під впливом класової боротьби знедолених мас (рабів, кріпаків, робітників) проти своїх гнобителів.
Офіційну позицію до вивчення української культури демонстрували відповідні розділи багатотомних колективних "Історії Української РСРС", "Історії української літератури", "Історії українського мистецтва". Узагальнююча та достатньо ґрунтовна праця М. Марченка "Історія української культури з найдавніших часів до середини XVII століття" стати на захист національної культури не могла. Спроба надрукувати "Українську культуру" за редакцією К. Гуслистого, М. Рильського, С. Маслова з достатньо виваженим поданням культурологічного матеріалу, виявилася невдалою. Навіть протестувати було можливим лише з ідеологічної точки зору, наприклад, вдаючи, що подібний стан справ, як писав І. Дзюба у відомій роботі "Інтернаціоналізм чи русифікація?" – "це внаслідок тривалих і кричущих порушень марксизму-ленінізму в національній справі, внаслідок відходу від наукових принципів комуністичного національного будівництва".
Справедливості ради відзначимо, що радянські академічні видання мали також і позитивне значення. По-перше, вони містили щодо кожної історичної епохи доволі розлогий розділ, присвячений виключно культурному становищу України у розглядуваний період, зі змістовним фактичним матеріалом. По-друге, на відміну від культурологічних праць речників української діаспори, які зосереджували свої уваги на військовій і духовній еліті України чи її найкращих представників, історія української культури у радянському трактуванні була присвячена "безголосій більшості", себто народним масам як провідним творцям культурних надбань.
Ідеологізація значно меншою мірою вплинула на наукову діяльність на діаспорі. Там працювали численні українські інтелігенти, що масово емігрували. Серед них були як уже відомі науковці, так і просто молоді люди студентського віку. Всі вони незабаром складуть нове покоління дослідників української культури. Надзвичайно важливо також, що функціонування українських науково- навчальних фундацій відбувалося як складова світового гуманітарного простору. Це дозволило збагатити дослідження української культури новітніми здобутками світового наукового знання, від яких фахівці з Радянської України були відокремлені "залізною завісою".
Розвиток українознавчих досліджень у діаспорі спирався на мережу навчальних і науково-дослідних установ у Європі і Америці. До початку Другої світової війни були засновані у Варшаві Український науковий інститут. Вільний університет у Празі, Український науковий інститут у Берліні, продовжувало діяти Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові. Після Другої Світової війни 1945 р. в Аугзбурзі (Німеччина) було організовано Українську вільну академію наук. У Мюнхені відновив свою діяльність Український вільний університет та Наукове товариство імені Т. Шевченка. У США, починаючи від 1970-х років, діє Гарвардський український дослідний інститут, в Канаді – Інститут українських студій, в Римі – Український католицький університет. У 1934-1967 pp. у 19 американських університетах було прийнято до розгляду 41 дисертацію за українознавчою тематикою, абсолютна більшість яких (34) було присвячено історії, політичним наукам, літературі та мовознавству. Прикметно, що авторами цих дисертацій були 22 українські докторанти й 19 докторантів неукраїнського походження. Одним із провідних напрямків культурологічних досліджень в діаспорі була проблематика національної ідеї. Головним методом досліджень національної культури вчених-емігрантів тривалий час залишався позитивізм, намагання наповнити точним і перевіреним фактологічним та джерельним матеріалом змістовну сутність культури.
Наймасштабнішим результатом діяльності українських науковців у діаспорі стало укладання довідникової літератури, зокрема "Енциклопедії Українознавства" за редакцією Володимира Кубійовича та Зенона Кузелі (Мюнхен – Нью-Йорк, 1949). Цей багатотомний компендіум, який охопив за викладом усі культурні сфери, зокрема фольклор і народне мистецтво, мову і літературу, архітектуру, театр, науку і освіту, розвиток бібліотечної та архівної справи, мистецтво (усього понад 20 позицій), було перевидано в пострадянській Україні у 1990-х pp.
Теоретичні досягнення історико-культурологічної науки в діаспорі в 1920-1980-х pp. можна підсумувати наступним чином.
По-перше, з'явилися перші дійсно спеціалізовані праці з української культури – "Історія української культури", видана у Львові за редакцією І. Крип'якевича (1937) та "Українська культура: Лекції за редакцією Д. Антоновича" (1940). По-друге, були з'ясовані провідні інтелектуальні впливи, які живили розвиток національної духовної традиції. Завдяки праці Д. Чижевського "Гегель в Росії" було встановлено, що саме філософія цього великого німецького мислителя протягом століття (1830-1930-х pp.) виявлялася найбільш значущою та інтелектуалів Росії та України, хоча на Заходу інтерес до Гегеля помітно знизився ще у середині XIX ст. Від 1930-х pp. володарем вітчизняних інтелектуалів, як засвідчують вже дослідження останніх років, став інший німецький філософ – Освальд Шпенглер, адже у своєму знаменитому "Занепаді Європи" той обстоював ідею рівності усіх культур, однакових у своїй неповторності і "життєвому циклі" від виникнення до загибелі. По- третє,, у працях Д. Чижевського, О. Кульчицького, І. Мірчука, В. Яніва та інших були встановлені особливості розвитку та функціонування української культури. Особливу увагу було приділено релігійно-православному характеру української культури. У працях І. Власовського, І. Огієнка (митрополит Іларіон), А. Шептицького було досліджено основні етапи розвитку християнської релігії в України від прадавніх часів, обстоювалася думка, що вся українська культура – це культура християнська.
По-четверте, були визначені статус і становище української культури в мультикультурному просторі світової цивілізації. Дістала подальший розвиток думка про "межовий" характер української культури.
Звичайно, ідеологічна напруга існувала й в українській діаспори і проявляла себе у широкому спектрі – від згадок "про культуру європейських народів, до яких належить і український народ" у Д. Антоновича до цілісних концепцій. Передусім, було розвинуто ідею культуротворчої місії України щодо сусідніх народів, одверті натяки на яку можна знайти, зокрема, в концепції "Київ – другий Єрусалим" середньовічної києворуської доби, "Книгах буття українського народу", складених М. Костомаровим у другій чверті XIX ст., публіцистичних працях М. Грушевського рубежу ХІХ-ХХ ст. Найактивніше цю ідею обстоював І. Огієнко, починаючи з невеличкої науково-популярної брошури "Українська культура", яка, властиво, є першим спеціальним виданням, присвяченим вітчизняним культурним скарбам (1918). Також одним із дотепер актуальних, але водночас дискусійним здобутком культурологічної думки діаспори є концепція пригноблення української культури російською, пізніше радянською культурою, викладена Є. Маланюком ("Малоросійство").
Помітні теоретичні успіхи досліджень з української культури супроводжувались помітно меншими досягненнями у сфері їх професіоналізації як самостійної академічної дисципліни. Показовим свідченням цього є "Українська культура" за редакцією Д. Антоновича. Її автори не уявляли собі формального вивчення культури інакше як через зібрання окремих наукових дисциплін – "як історія філософії, історія релігії або історія церкви, історія освіти, історія мови, історія літератури, історія музики і т. д.". Не дивно, що навіть доволі пізня праця М. Семчишина "Тисяча років української культури" (1985) швидше походила на навчальну літературу, ніж на наукове дослідження.
Сучасний етап. Особливої інтенсивності наукові дослідження вітчизняної культури набули у 1990–2000-і pp. Завдяки дослідженням А. Бичко, В. Горського, М. Дяченка, Я. Ісаєвича, С. Кримського, В. Крисаченка, В. Лісового, В. Лозового, Н. Мозгової, В. Нічик, І. Огородника, М. Русинова, М. Ткачук, В. Шейка та ін. було суттєво поглиблене розуміння особливостей, основних етапів розвитку, духовних джерел, інституційних проявів української культури. Прикметною особливістю сучасних культурологічно-українознавчих студій, як, імовірно, сучасного етапу в цілому, є фундаментальність. Усталені в підґрунті української культури провідні принципи, які в різні епохи реалізувалися у варіативних образах і засобах, розглядаються нині як прояв універсально-цивілізаційних категорій. Найвагоміші теоретичні результати сучасних досліджень узагальнено у ґрунтовній і багато ілюстрованій 5-ти томній "Історії української культури", видання якої триває з початку 2000-х pp. Однак дотепер суперечливим залишається теоретико-методологічне підґрунтя наукових досліджень української культури.
Стає можливим завершення професіоналізації досліджень з української культури завдяки їх впровадженню в тематику поважних академічних установ – Національний науково-дослідний інститут українознавства (ННІДУ), Інститут культурології, Інститут філософії, Інститут національної пам'яті, Український центр культурних досліджень тощо.
У травні 1992 р. було засновано відділ культури Національного науково-дослідного інституту українознавства. Основним завданням відділу є дослідження теоретичних та історичних аспектів формування української національної культури, створення її цілісної концепції як складової частини українознавства, розробка і практичне впровадження якісно нових програм, курсів та концепцій з історії й теорії національної української культури для системи середньої та вищої освіти України. Колектив відділу активно співпрацює з українознавчими центрами та державними установами як в Україні, так і поза її межами, серед яких: Українська Вільна Академія наук у США, Український інститут Америки (США), Інститут слов'янознавства (Чехія), Український університет у Москві, Російська академія освіти для дорослих (Санкт-Петербург), Міжнародне товариство дослідників історії XVII – XVIII ст.
Восени 1994 року було засновано Український центр культурних досліджень. УЦКД працює як науковий осередок, що має розробляти нові концептуальні підходи до державної культурної політики незалежної України, до вирішення актуальних господарчих та правових проблем культурної сфери, вивчення різних аспектів культурної трансформації в сучасному українському суспільстві, готувати аналітичні матеріали про розвиток галузі та окремих її елементів, законопроекти, інші розробки з культурної політики, а також методичні розробки для закладів культури в регіонах України. До складу УЦКД нині входять Інститут культурної політики,
Інститут проблем народної культури, Інститут норми і права у сфері культури.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасна культурологія» автора Кислюк К.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 4. Українська культура як об'єкт культурологічного дослідження“ на сторінці 2. Приємного читання.
