Розділ «Микола Ґалаґан»

Невдовзі Микола став ад'ютантом командира Богданівського полку, членом Центральної і Малої Рад та Всеукраїнської ради військових депутатів. А у грудні 1917-го Центральна Рада відправила його на Кубань і Дон з дипломатичною місією.

Приїзд української делегації припав на час, коли у Катеринодарі зібралася Крайова рада. За домовленістю з головою Законодавчої ради Миколою Рябоволом виступ із привітаннями від Центральної Ради запланували наступного дня, 12 грудня, коли до козацьких делегатів мали приєднатися представники іногородніх. Та вже ввечері 11 грудня Микола Ґалаґан і Євген Онацький не втрималися й відвідали вечірнє засідання Ради — аби роздивитися, що воно таке за Кубанська рада. Її член Іван Макаренко супроводжував українських делегатів. Він завів їх до однієї з урядових лож. Тут сиділи відомий історик Федір Щербина та лідер черкесів Султан Шахим-Гірей. Відбулася коротка і сердечна розмова — як між старими друзями. Та вже починалося засідання Кубанської ради…

Микола Ґалаґан з цікавістю розглядав делегатів — поважних, переважно сивовусих козаків, що зайняли партер театру. Зібрання було мальовниче-привабливе — в залі сиділи живі запорожці…

Відкривши засідання, Микола Рябовол повідомив, що для переговорів з кубанським урядом до Катеринодара прибули делегати Української Центральної Ради. Обернувшись у бік Миколи Ґалаґана та Євгена Онацького, Микола Рябовол привітав братів з Великої України.

Весь зал зааплодував. Кількасот очей шукали тих, кого вітають. Тоді Ґалаґан підвівся і поклоном відповів на привітання. Це ніби стало сигналом, і оплески перейшли у справжню овацію. «Якийсь незвичайний ентузіязм опанував присутніх… Члени Ради й президія встали зі своїх місць і стоячи продовжували плескати… Не вихор, а ураган і грім оплесків наповнив цілу театральну салю…» [23, с. 88, 89].

Делегати Центральної Ради були безмірно зворушені. Погляд Миколи зупинився на групі черкесів, які стояли неподалік ложі. «Вони з не меншою, ніж інші члени Ради, енергією й чуттям виявляли нам свої симпатії, — згадував Ґалаґан. — І ще не можу забути зоріючого натхненням обличчя вже сивого козака, що також стояв неподалік нас. Повним приязні поглядом злегка вогких очей він вдивлявся в наші обличчя, плескав у долоні і, ніби в потвердження всієї глибини й щирости свого почуття, любовно кивав нам сивою головою. Потрохи овація стала стихати і майже зовсім уже уляглась, коли десь із протилежного до нас боку залу кілька більш ентузіястично настроєних членів Ради знову заплескали незвичайно енергійно. Ці оплески невеликої групи підхоплені були цілою салею, і сцена овації повторилась знов. Скільки часу вона тривала — сказати не можу… — продовжував Ґалаґан. — В кожному разі вона мене глибоко зворушила. Після неї я певний час не міг спокійно слідкувати за дальшим перебігом засідання Ради… Думалось: ніякими людськими силами не можна штучно викликати подібне виявлення почуття й настрою; це сама стихія, яка глибоко захвилювалась також і на просторах України; ця українська стихія така буйна й могутня, що пірвала за собою й своїх інонаціональних земляків (бо ж серед членів Ради була й значна кількість козаків-лінійців); не може бути, щоб виявлена з таким ентузіязмом непереможна сила біопсихічного зв'язку й споріднености душі двох частин одного народу не розвинулась у щось більше, ніж почуття близькости й любови, мусить це почуття перетворитись у свідомість єдности, а за нею мусить прийти й створення інших форм співжиття окремих віток одного народнього дерева, одної нації» [23, с. 89, 90].

Доля кубанця Василя Проходи, з яким Микола Ґалаґан зустрівся у Лук'янівській в'язниці, їхня спільна служба в українській армії цілком підтвердили ці слова.