Розділ «Конфлікт зі «старшим громадянством»»

Були серед студентів лісового відділу й фахівці з жіночого питання. Смаглявий красень Грицько Груша і Гриць Кагукало (повстанець Григор'єва та Тютюнника) мали неабиякий успіх серед подєбрадських дівчат і панянок, що приїжджали на курорт не тільки попити «подєбрадку», а й розважити свої розбиті серця. А от гарматникові Борису Лавриновичу, що ніколи не розлучався зі своєю трубкою, не таланило із жінками, хоч він постійно добивався їхнього доброзичливого ставлення.

Незважаючи на відмінності, студенти лісового відділу «творили злучене взаємним довір'ям і спільною метою дружнє товариство, що мало виразні ознаки українського студентства, для якого добре ім'я своєї національної школи було над усе…» Вони пишалися, що були творцями національно-культурного життя на чужині [97, с. 38].

Співтворцем цього явища став президент Чехословаччини Томаш Масарик, завдяки політиці якого в ЧСР постали вищі українські школи.

9 травня 1923 року Масарик відвідав Подєбради.

«Місто приймало Президента з великою урочистістю, — згадував Борис Мартос, — до того ж і день видався дуже гарний: теплий, соняшний. Саме місто прикрасилося квітами й прапорами, вздовж вулиці стали рядами школи, гімнастичні товариства, ремісничі, культурні й політичні організації, жінки й дівчата в барвистих національних убраннях. Президент обходив усі організації, і скрізь вітали його окликом «Наздар» і короткими промовами. Академія стояла перед готелем «У Короля Юрія»: спереду професура, ззаду в кілька рядів — студенти. Коли Президент підійшов до нас, то Президія Академії (І. Шовгенів, Б. Іваницький і я) виступила вперед. Староста міста представив нас Президентові, а ректор професор І. Шовгенів звернувся до нього з короткою промовою. Він дякував Президентові за допомогу, а при тім у делікатній формі зазначив, що ми всі хотіли б, щоб ця допомога тривала так довго, поки Академія не виконає свого завдання. На це Президент відповів: «Сердечно дякую вам, панове! Я дуже добре поінформований про вашу школу… Дуже радий, що ви знайшли у нас не батьківщину — її, зрозуміло, не можете тут знайти, але в братньому народові — доброго сусіда… Я радий, що при тому лихові, яке спіткало Росію і вашу Україну, ми тепер наші слов'янські програми, які мали перед війною, можемо здійснювати на практиці. Слов'янська програма не загинула і не загине. Хочемо, щоб… ті ідеали… ми тепер освідчили дією. Оскільки це залежатиме від мене, я з радістю вас і ваших студентів підтримуватиму» [75, с. 209].

Своїх обіцянок президент дотримав.