Розділ «Листи, листи, листи…»

3. Надання мені матеріальної допомоги до остаточного задоволення моїх прохань.

Ухта, 10.XI.1955 р. В. Прохода» [25, арк. 149–150].

Але й на цей крик душі кубанець отримав байдужу відписку. А той, хто читав цю скаргу, червоним олівцем намалював жирні знаки питання й оклику на берегах поруч з другим пунктом. Тобто прокурора вже не дивувала вимога Проходи зняти судимість, його дивувало бажання репресованого отримати пенсію у Чехословаччині, громадянином якої він залишався.

Звернувся Прохода вкотре і до посольства ЧСР у Москві. Ось уривок. «Минув уже рік, як вирішується в Міністерстві закордонних справ у Празі питання про видачу мені чехословацького паспорта, — писав спецпоселенець. — За 65 років мого життя я багато чого бачив і пізнав архібюрократичні установи колишньої царської Росії, плутократичні організації Польської Речі Посполитої часів Пілсудського, демократичні уряди ЧСР з доби Т. Г. Масарика, але про таку справу, як вирішення Міністерством закордонних справ дрібного питання — видачі своєму громадянинові паспорта впродовж року, не доводилося чути.

У січні 1945 р. капітан беріївського НКВС на моє твердження, що я є чехословацьким громадянином, зневажливо-поганим словом назвав цю незалежність і вирішив: «Ви наш» (цебто радянський). На підставі того, що я народився в Росії… Без суду «особлива нарада» дала мені 10 років примусової праці в таборах… За цей час Берія сам був визнаний злочинцем і ворогом народу. Але я, попри відсутність моєї вини, вважаюсь і надалі небезпечною людиною і залишений на спецпоселенні, поки мені не буде видано чехословацького паспорта… Чекаю на Ваше ласкаве повідомлення. Ухта, 9.11.1955» [98, с. 172, 173].

Головному військовому прокурору СССР написала листа і Софія Антонівна Прохода (1893 р. н.), дружина молодшого брата Омелька. Звернулася вона від свого імені та від імені його племінниць — Марії і Галини Проход. Лист датовано 14 листопада 1955 року.

Софія писала, що знає Василя Проходу з 1910 року, коли він прибув з Кубані з мамою і молодшим братом Омельком (її майбутнім чоловіком) в с. Новоданилівку Бердичівського повіту, де був приписаний батько Василя та Омелька — Хома. Оскільки Хома Прохода виїхав на Кубань, то його наділом землі користувалася сільська громада. Брати та їхня мама просили виділили їм їхню частку землі. Але селяни Новоданилівки «прийняли непривітно синів і дружину-великороску свого колишнього односельчанина». В наділі землі їм відмовили. Тоді Василь поступив сільським писарем у сусіднє село Новоандріївку [25, арк. 145, 145 зв.].

Софія писала: «Я пам'ятаю Василя як серйозну молоду людину, привітну і ввічливу… Біднякам він охоче писав безкоштовно різні скарги і прохання. Селяни, в яких він був писарем, його дуже хвалили як чесного та добросовісного… освіченого («хорошо грамотного») писаря і ставилися до нього з повагою… У святкові дні Василя на гулянках не було видно. Казали, що він все читає книги і вчиться» [25, арк. 145 зв.].

Такий інтелігентний писар, з демократичними поглядами, викликав підозру як революціонер, стверджувала Софія Прохода. Навесні 1918 року Василь Прохода, продовжувала Софія, працював «бібліотекарем та завідувачем читальні «Просвіти» в Оріхові, жалівся їй «на старорежимні порядки гетьманського уряду». Сказавши братові Омельку, що його підозрюють у зв'язках із комуністами і є небезпека арешту, Василь вирішив виїхати в Радянську Росію. І справді кудись поїхав. І тільки у 1927 р. він написав братові з Чехословаччини про те, що закінчив сільськогосподарську академію і хотів би повернутися на Радянську Україну. Брат Омелько був на той час активістом «комбєда» і секретарем сільради. Він запрошував Василя повернутися. Та невдовзі листування викликало підозри та ускладнення в житті Омеляна. Врешті він попросив брата більше не писати. Так зв'язок було втрачено. Лише наприкінці 1954 р. прийшов лист на ім'я вже покійного брата. Василь повідомляв, що відбув 10 р. ув'язнення, а «раніше не писав, щоб не зашкодити йому в політрепутації» [25, арк. 146, 146 зв].

Софія писала, що знала Василя як правдивого чоловіка, який «зневажав будь-яку брехню, який дружньо ставився до російського народу, оскільки мати його була росіянкою і до самої смерті говорила лише російською мовою» [25, арк. 146 зв]. Софія стверджувала, що її зять ніколи не був егоїстом чи здирником. «На вбивство, грабунки і зраду він за своїм характером нездатний. У мене залишився в пам'яті його образ (як) доброї, чуйної, благородної людини, яка вийшла з нашої сільської бідноти» [25, арк. 147].

Софія та її дочки висловили бажання «прийняти Василя як рідного батька (по добрій пам'яті свого покійного батька)». Жінки прохали задовольнити клопотання Василя Проходи та їхнє — зняти з нього судимість і надати йому можливість повернутися до них доживати свій вік [25, арк. 147, 148 зв].

Прохання підписали племінниці Галина Тарасова і Марія Прохода.

А 13 грудня 1955 року з Берегова Закарпатської області до Головного військового прокурора СССР звернулася з проханням й Олександра Омелянівна Лисицина-Прохода. Вона стверджувала, що сусіди та односельчани ніколи погано не відгукувалися про Василя Проходу — чесного, працьовитого і справедливого з юності (за розповідями односельчан). Василь, писала Олександра, «був палкий захисник справедливості, справжній захисник своєї Вітчизни, але зовсім не був проти співдружності-братання з Росією, а отже, не міг бути українським націоналістом. Як він міг бути проти співробітництва з російським народом, коли його матір, а наша бабуся, була найчистокровнішою росіянкою з російської робітничої родини Бредихіна, яка прожила стільки років в українському селі, (а так і) не змогла вимовити жодного слова українською мовою, і цю істину знає все село?» [25, арк. 151 зв].

«Правдиві ідеї Великого Леніна не доходили до середовища «Сірожупанників», — писала Олександра, — оскільки Троцький і йому подібні не зацікавлені (були) поширювати істину соціалістичного ладу і всіма силами спотворювали її, опутуючи сіткою зради і брехні, як тільки могли. Зрадницькі витівки троцькістів ще пригадують наші батьки» [25, арк. 151 зв].

Олександра двічі зазначала, що Прохода хоче на старості років попрацювати пасічником і лісівником, «украсить наши поля лесонасаждениями» [25, арк. 152].

Вся її родина поручалася за Василя Проходу.

Олександра Лисицина-Прохода написала також і голові Президії Верховної Ради Клименту Єфремовичу Ворошилову. Лист було зареєстровано 17 грудня 1955 р. в канцелярії Президії Верховної Ради. Вона нагадувала, як Василь Прохода в одному з прохань зазначив, що опинився «на протилежному березі», а не у ворожому таборі. Нагадала Олександра і про те, що багато рідних цього ухтинського спецпоселенця загинули у війні проти німців [25, арк. 155].

І сталося диво: совєтська влада вирішила відпустити «петлюрівця Проходу» до Чехословаччини. Коли він 18 грудня прибув до спецкомендатури заявити про зміну місця проживання, його прийняли незвично чемно. Комендант повідомив, що «є розпорядження оголосити чужинцям із «народних демократій», що вони… можуть повернутися до своїх держав і що їх належить переслати до Свердловська, де справа репатріації буде остаточно полагоджена» [98, с. 175].