Розділ 29

Напевно, цієї миті на Томаса витріщалися геть усі глейдери, але він не хотів ні з ким зустрічатися очима. Натомість натягнув на голову сорочку і, не стримуючи легкої посмішки, рушив уперед. За ним решта глейдерів вийшли з потрощеної будівлі й попрямували назустріч палючому сонцю, яке плавило потрісканий асфальт тротуарів.

Бренда вела гурт, а Хорхе замикав стрій. Ішли під стіною, у вузесенькій тіні, й Томас усякчас мружився — очі ніяк не звикали до сліпучого світла. Здавалося, тут усі будівлі випромінюють неземне сяйво, так наче збудовані з магічного каменю.

Вздовж стіни рухали довгенько, поки Бренда вивела глейдерів на задвірки будівлі, як подумалося Томасу. Тут у тротуарі починалися сходи, що вели під землю, — йому це нагадало щось із його минулого життя. Мабуть, це якесь підземне залізничне сполучення.

Й на мить не затримуючись і не чекаючи на решту, Бренда спустилася сходами. Вийнявши ніж із кишені, міцно стиснула його в руці, біля стегна, аби щомиті бути готовою до атаки чи оборони.

Томас рушив за Брендою, поспішаючи забратися з сонця і, що важливіше, дістатися їжі. Шлунок просив їсти, відгукуючись болем на кожен крок. Цікаво, як це хлопцю ще вдається переставляти ноги? Слабкість розросталася в тілі, як пухлина, замінюючи органи отруйними раковими клітинами.

В непроглядній пітьмі Томас орієнтувався на тупіт кроків. Нарешті досягли дверного отвору, з якого линуло жовтогаряче сяйво. Бренда спокійно ступила крок у тому напрямку, а Томас затримався на порозі невеликої кімнати: вогке повітря, ящики, консервні бляшанки, зі стелі звисає одна-єдина лампочка. І замало простору, щоб уміститися всім.

Бренда немов прочитала Томасові думки.

— Ви з приятелями зачекайте за дверима. Знайдіть де присісти, а я за мить винесу смачненького.

Томас кивнув, хоча Бренда і стояла до нього спиною, і повернувся в коридор. Тут він гепнувся на долівку подалі від товаришів, у глибині тунелю, розуміючи, що підвестися вже не зможе, поки не поїсть.

«Смачненьким» виявилися консервовані боби і якісь сосиски — це так Бренда сказала, а етикетки були іспанською. Ці холодні консерви видалися Томасу найвишуканішим делікатесом, і хлопець змегелив усе до крихти. Хоч і навчений досвідом не переїдати після голодування, Томас не зміг зупинитися. Якщо виблює, знову з’їсть. Бажано свіжу порцію.

Роздавши їжу зголоднілим глейдерам, Бренда підійшла до Томаса і присіла поруч; на тонких довгих пасмах відбивалося помаранчеве сяйво лампочки. Біля себе дівчина поставила на підлогу двійко рюкзаків, повних таких самих бляшанок.

— Один для тебе.

— Дякую, — наминаючи ложку по ложці, Томас уже бачив дно бляшанки. Ніхто в тунелі не розмовляв; чулося тільки плямкання і ковтання.

— Смачно? — поцікавилася Бренда, беручись до своєї порції.

— Я тебе прошу! Та я за це рідненьку матусю зіштовхнув би зі сходів. Звісно, якщо у мене є матуся.

Томас намагався не згадувати сон, у якому мигцем бачив маму. Думки про неї завдавали болю, викликали тугу.

— Швидко приїдається, — сказала Бренда, і її зауваження урвало Томасові роздуми. Правим коліном дівчина торкалася його гомілки. І, вочевидь, невипадково. — В нас на вибір лише чотири-п’ять страв.

Томас постарався відкинути все, повертаючись у сьогодні.

— Звідки харчі? І скільки ще залишилося?

— Перш ніж місто спопелило сонце, тут працювало кілька харчових заводів, а готова продукція зберігалася на великих складах. Часом здається, що саме через них «БЕЗУМ» і скидає сюди психів. І поки уряд твердить собі, мовляв, хворі бодай не помруть з голоду, ми повільно божеволіємо й ріжемо одне одного.