Розділ 51

— Ким ви працюєте? — спитала вона мене, коли фари машини, що проїхала вулицею, описували дугу на стелі, наче на циферблаті сонячного годинника — спалахнули, проповзли й зникли.

— Я науковець.

— Який саме науковець?

— Теоретик, — відповів я.

— З теорії чого?

— Усього.

Спочатку її це розсмішило, а потім їй стало ніяково через те, що їй здавалося смішним те, що мене не смішило.

— Коли я був молодий, — вирішив пояснити я, — я звертався по відповіді до Бога. Не почувши від нього нічого, я почав шукати відповіді в людях, але всі вони казали лише: «Розслабся, йди за рухом».

— «Йди за рухом»? — спитала вона своєю рідною російською про американський вислів, який я сказав німецькою.

— Не опирайся неминучому, — вільно переклав я. — Життя є, поки не закінчиться, то навіщо перейматися? Не кривдь нікого, спробуй не отруювати запрошених на вечерю гостей, будь чистим у словах і вчинках… Що ще? Просто будь порядною людиною в порядному світі.

— Усі люди порядні, — тихо відповіла вона, — з власної точки зору.

Вона була тепла на дотик, а моя втома надала моїм словам повільної впевненості та ваги, яких я уникав, коли був більш пильним, бо вважав їх занадто вагомими для ввічливої розмови.

— Люди не знають відповідь, — тихо підсумував я. — Люди… просто хочуть, щоб їм дали спокій і не турбували. Але я не можу заспокоїтися. Ми всі питаємо себе: «Чому я?», «Який сенс?» Але рано чи пізно люди облишають це й кажуть: «Це просто збіг», «Сенс мого життя — моя кохана жінка», або «Сенс мого життя — мої діти», або «Розібратися з цим»… Але для таких, як я… Цього замало. Наші вчинки мусять мати наслідки. Але я не бачу їх. Тому я мушу дізнатися. За будь-яку ціну.

Софія якийсь час мовчала, думаючи про це. А потім сказала «Ідіть за рухом». Ці незнайомі слова вона вимовила обережно; усміхнувшись, вона повторила їх ще раз:

— Ідіть за рухом. Про пристойних людей, що живуть пристойним життям, ви кажете так, ніби це не має жодного сенсу. Але послухайте. Ця «порядність» — єдине, що має значення. Мені байдуже, що ви, пане Науковець, можете вигадати машину, що робить усіх чоловіків добрими, а жінок — красивими, якщо під час роботи над цією машиною ви не зупинитесь, щоб допомогти старій жінці перейти вулицю. Мені байдуже, що ви здолаєте старіння або припините голод, або покладете край ядерним війнам, якщо при цьому ви забудете про це, — вона постукала пальцями по моєму лобі, — або про це, — вона притиснула долоню до моїх грудей, — бо навіть якщо тоді ви всіх врятуєте, всередині ви будете мертвим. Люди мають бути перш за все порядними, і лише потім — геніями, бо інакше ви не допомагаєте людям, а просто обслуговуєте машину.

— Це не дуже комуністична точка зору, — зітхнув я.

— Ні, це дуже комуністична точка зору. Комунізму потрібні хороші люди; люди, чиї душі, — вона притулилася міцніше до моїх грудей, потім зітхнула й зовсім відсунулася, — добрі інстинктивно, а не зусиллям. Але саме цього нам зараз найбільше бракує. Заради прогресу ми з'їли свої душі, і тепер ніщо не має значення.

Вона пішла невдовзі після опівночі. Я не питав, куди й до кого. Вимкнувши в кімнаті світло, я чекав на ту мертву годину ночі, коли розум занурюється в позачасове заціпеніння безголосої думки. Це час, коли самотньо всім: кожному пішоходові, який перевальцем йде по почорнілих каменях, кожній машині, що мчить безлюдними вулицями. Це абсолютна тиша, коли двигун зупиняється посеред нерухомого, вкритого льодинами моря. Надівши пальто, я прослизнув крізь задні двері, оминув Бориса-1 та Захеканого й зник у ночі. Для того, щоб не боятися темряви, треба кинути їй виклик, різко здіймати погляд на тих небагатьох, що йдуть неподалік, щоб їм здавалося, що ви, на відміну від них, не боїтеся. У таку мить було легко згадати Річарда Лайла, вулиці Бетерсі та мертвих дівчат біля дверей. Ленінград був збудований як російське європейське місто царем, який подорожував світом і вирішив взяти частинку світу з собою додому. Чи подорожував світом Брежнєв? Це питання мене здивувало тим, що я не знав на нього відповіді.

Ріг. Вулиці Ленінграда здебільшого прямі та чіткі; влітку тут запах водоростей з млявої води каналів і божевілля від білих ночей; взимку — спочатку ейфорія від першого чистого снігу, а потім нудьга, коли настають справжні морози. Я йшов, керуючись спогадами, звернувши на кілька разів більше, ніж було потрібно, бо хотів переконатися у відсутності можливих переслідувачів, але зрештою прийшов до маленьких дерев'яних дверей Клубу Хронос.

А точніше, до того місця, де колись були маленькі дерев'яні двері Клубу Хронос. Відсутністю дверей я був шокований настільки, що на мить подумав, що помилився. Але ні, огледівшись по сторонах, я переконався, що це було те саме місце; саме на цьому прямокутному клаптику землі колись стояв Клуб, а тепер з позбавленою смаку брутальністю п'ятдесятих було зведено бетонний постамент, на верху якого дивний вигин каменю перетинала залізна поперечина, а викарбуваний у камені напис проголошував: