Розділ 51

— Що ти кажеш? — пробурмотів він, не в змозі зосередитися через розчарування та необхідність тримати себе в руках.

— Світ добігає кінця. Моря киплять, небеса падають, і все це прискорюється. Розвиток лінійного часу змінюється, і це через нас. Це ми винні.

— Гаррі, — докорив він, — не будь таким мелодраматичним.

— Це повідомлення, яке впродовж поколінь передавалося від дитини до старої людини на порозі смерті. Майбутнє змінюється, і не на краще. Це через нас.

— Клуб Хронос завжди був таким нудним.

— Вінсенте, а що, як це ми?

Він косо глянув на мене, і я зрозумів, що він таки почув мене, почув попри гудіння машин і звуки приладу, який одного дня породить прилад, який породить прилад, який здобуде знання про Бога, відповідь на всі наші питання, розуміння Всесвіту як цілого.

І він сказав:

— То й що?

Через чотири дні, коли з дедалі більшої кількості результатів експерименту з термоядерного синтезу ставало очевидно, що ми зазнали невдачі, але досі з імовірністю 99,3 відсотка залишилися живими, я попросив відпустку.

— Авжеж, — сказав він. — Я тебе розумію.

Мене підвезли на армійській машині до Пєтрока-111; з Пєтрока-111 інший автомобіль довіз мене до Плоских Прудів, і я збагнув, що не залишав лабораторію Вінсента десять років. Час не був добрим до краєвиду: кілька дерев, що були тут раніше, зникли, залишивши по собі на землі потворні пні, а за ними на великих бетонних стінах оголошувалося, що тут люди роблять хліб, тут вони працюють зі сталлю, а тут не було написано взагалі нічого, крім попередження, що будь-кого, хто наблизиться до цих стін після восьмої вечора, буде застрелено. З Плоских Прудів поїздом поїхати можна було лише раз на день, а наявністю готелів цей населений пункт похвастати не міг. Мій водій привів мене до дому своєї матері. Вона пригостила мене тарілкою гарячих бобів із консервованою рибою та розповіла всі плітки села, з яких вона, схоже, була найбільшим знавцем, а можливо й авторкою. Я спав під іконою святого Себастьяна, який загинув, розстріляний стрілами, і якого католицька іконографія зазвичай зображала вмираючим у спідній білизні, але тут на ньому була золота тканина.

Поїзд, яким я повертався до Ленінграда, був мовчазний, у ньому не було балакучої молоді, як коли я їхав на північ. Один чоловік віз кілька ящиків курей. Через чотири години подорожі нерівні рейки — їх було більше, ніж я пам'ятав — підкинули один з ящиків у повітря і в'язень із білим пір'ям і червоними очима провів на волі дев'ять славних хвилин, гасаючи по всьому вагону, поки міліціонер, в якого лущилася шкіра, а на щелепі були ознаки меланоми, не простягнув одягнену в рукавичку руку й не схопив птаха за шию. Шия помітно розтягнулася, а істоту, що мала такий вдячний вигляд, який могла мати лише тварина, чий мозок має розмір горіха, повернули хазяїнові з ящиком.

Коли я зрештою вийшов з поїзда в Ленінграді, небо було чорне, а по старих косих дахах стукотів дощ. Офіційно мене ніхто не зустрічав, але коли я вийшов з вокзалу в пошуках нічлігу, двоє чоловіків у пальтах з високими комірами пішли за мною й залишилися стояти на вулиці біля готелю; в тіні, де на бруківці танцювала стрімка вода. Впродовж тих кількох днів, що я провів у місті, я добре познайомився зі своїми спостерігачами, яких було шестеро, і яких я подумки охрестив Борис-1, Борис-2, Худий, Жирний, Захеканий і Дейв. Дейв заслужив своє ім'я дивовижною зовнішньою схожістю з Дейвом Ейтоном, ірландським лаборантом, який одного разу зіпсував склянкою сірчаної кислоти мій халат, випросив на складі новий, впродовж ночі пришив до нього моє ім'я й навіть спробував відтворити на спині та рукавах плями чорнил і хімікатів, які робили мій халат неповторним. Моє співчуття за докладені ним зусилля було сильнішим за гнів, тож і тепер радянський Дейв заслужив мою повагу доброзичливим виконанням своїх обов’язків. Інші — особливо Борис-1 та Борис-2, які були віддзеркаленнями один одного в одязі, поставі та навичках — намагалися вести приховане спостереження, і цим постійно привертали до себе мою увагу. Натомість Дейв робив мені ласку, спостерігаючи досить відверто, а коли я проходив повз нього, то навіть посміхався мені через вулицю, визнаючи марність своїх зусиль. Мені здавалося, що за інших часів мені сподобалася б компанія Радянського Дейва; цікаво, які історії ховалися під лаком його вихованості, що змусило його стати агентом?

Протягом кількох днів я просто удавав туриста, наскільки це тоді було можливо. В одній з небагатьох кав'ярень міста (які навряд чи заслуговують цієї назви), в якій шеф-кухар спеціалізувався на стравах з цвітної капусти, я з подивом здибався з командою школярів з Великобританії, за якою доглядали всюдисущі радянські наглядачі.

— Ми тут за культурним обміном, — пояснив один з хлопців, із сумнівом колупаючи ложкою в своїй тарілці з цвітною капустою. — На сьогодні нас обіграли в футбол, в хокей, у плаванні та легкій атлетиці. Завтра має бути морська екскурсія, тож, напевно, нас переможуть у веслуванні.

— Ви спортсмени? — спитав я, глянувши на дебелі постави деяких з товаришів хлопчика.

— Ні! — вигукнув він. — Ми вивчаємо мову. Я погодився поїхати, бо сподівався, що нам дозволять подивитися на Зимовий Палац. Вчора ввечері Говард обіграв одного з їхніх хлопців у шахи, і через це здійнявся великий галас. Його попросили більше так не вихвалятися.

Я побажав їм удачі, отримавши у відповідь криву посмішку та ввічливу подяку.

Тієї ночі біля дверей до мого номеру на мене чекала повія. Вона сказала, що її звати Софією, і що їй уже заплатили. Вона зізналася, що є шанувальницею Булгакова та Джейн Остін, і запитала, чи не буде ласкава така освічена людина, як я, розмовляти німецькою, бо їй треба покращити свою вимову. Цікаво, чия це була ідея: радянського Дейва чи Вінсента? Не побачивши на ній очевидних ознак фізичного насилля або хвороби, я щедро заплатив їй за компанію.