Розділ 7 Людина свого часу

Місцем суду був визначений Аугсбург, і Лютер пішки вирушив туди. Йому загрожувала серйозна небезпека. Висловлювались відкриті погрози про те, що його схоплять по дорозі і вб'ють, і тому приятелі просили Лютера не наражатися на небезпеку. Вони навіть умовляли його на деякий час залишити Віттенберг і поселитись у тих, хто з радістю надасть йому притулок. Але Лютер не погодився залишати того місця, де його поставив Бог. Він повинен захищати істину, незважаючи на бурі, які лютували навколо нього. Він говорив: “Я подібний до Єремії — мужа, що знаходився в гущі боротьби, але чим більші погрози, тим більша моя радість. Мою честь і моє добре ім'я вони вже зруйнували. Все, що залишилось у мене, — то це моє нікчемне тіло. Що ж, нехай візьмуть і його і тим самим вкоротять моє життя на кілька годин. Але щодо моєї душі, то вони не зможуть узяти її. Той, хто хоче звіщати світу Слово Христа, повинен бути готовим померти у будь-яку хвилину” (Ibid. V.4. Ch.4).

Звістка про прибуття Лютера до Аугсбурга дуже втішила папського посла. Єретик, що завдавав стільки клопоту і привернув до себе увагу всього світу, здавалось, тепер був у руках римської влади, і легат вирішив зробити все, щоб не випустити його. Реформатор навіть не подбав про охоронну грамоту для себе. Друзі намовляли Лютера не з'являтися до папського посла без неї і самі взялись за те, щоб отримати цю грамоту від імператора. Папський посол мав намір примусити Лютера відректися, а якщо ні, то доставити його в Рим, де він розділив би долю Гуса та Ієроніма. Тому через своїх агентів він намагався переконати Лютера з'явитись до нього без охоронної грамоти, віддаючи себе на його ласку. Але реформатор рішуче відмовився. Доки він не отримає грамоти, яка забезпечить йому протекцію імператора, Лютер не з'явиться до папського посла.

Удаючись до дипломатії, римські сановники вирішили здобути Лютера люб'язністю. При зустрічі з ним легат виявив дружелюбність, але вимагав, щоб реформатор у всьому підкорився авторитетові церкви і беззастережно відрікся від кожного пункту свого вчення. Легат, звичайно, недооцінив характеру людини, з якою мав справу. Відповідаючи йому, Лютер висловив повагу до церкви, своє ставлення до істини і готовність відповісти на всі запитання, які стосуються його вчення, і запропонувати свої доктрини на розгляд провідних університетів. Водночас Лютер відмовився зректися свого вчення без попереднього розгляду і диспуту.

Єдиною відповіддю була вимога: “Відречись! Відречись!”. Реформатор доводив, що положення його вчення ґрунтуються на Святому Письмі, і твердо заявив, що не може відректися від істини. Легат, неспроможний спростувати доказів Лютера, спрямовував на нього бурю з докорів і насмішок, то знову лестощів, то, посилаючись на перекази і постанови отців церкви, не давав Лютеру змоги сказати й слова. Зрозумівши, що такі розмови марні, Лютер домагався і нарешті отримав дозвіл, хоч і не охоче даний йому, викласти свої відповіді письмово.

“Роблячи це, — писав Лютер до свого друга, — оскаржений має подвійну вигоду: по-перше, написане може бути подане на розгляд інших; по-друге, це дає добру нагоду якщо не налякати, то хоча б вплинути на сумління зарозумілого і балакучого деспота, який в противному випадку буде намагатися перемогти всіх своїм владним язиком” (Martyn. The Life and Time of Luther. P. 271—272). При наступній зустрічі Лютер коротко, ясно і чітко виклав свої погляди, обґрунтувавши їх багатьма посиланнями на Святе Письмо. Після того, як Лютер вголос прочитав своє пояснення і вручив кардиналові, той з погордою відкинув цей документ, заявляючи, що це лише набір порожніх слів і цитат. Лютер, який був напоготові, зустрів зарозумілого легата, застосувавши його власну зброю — традиції та вчення церкви, — остаточно спростував його твердження. Коли посланець папи зрозумів, що йому нема що відповісти на докази Лютера, він утратив самовладання і в гніві вигукнув: “Відречись! Якщо ні, то я пошлю тебе в Рим, де ти станеш перед суддями, яким буде доручено розглянути твою справу. Я віддам тебе і твоїх прихильників анафемі, усіх співчуваючих тобі відлучу від церкви!” І нарешті додав: “Відречись або більше не потрапляй мені на очі!” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.4. Ch.8).

Реформатор негайно відійшов зі своїми друзями, даючи зрозуміти, що ні про яке відречення не може бути й мови. Це не входило в плани кардинала. Він лестив себе думкою, що силою змусить Лютера підкоритися. Тепер, залишившись сам на сам зі своїми прибічниками, він з неприхованою досадою дивився на них, не розуміючи, чому його плани зазнали поразки.

Зусилля Лютера не залишились безрезультатними. Присутнє там велике зібрання людей дістало змогу порівняти цих двох мужів, переконатися, яким духом керуються і наскільки міцні їхні позиції. Разючий контраст! Скромний, простий і непохитний реформатор, який спирався на силу Божу і на боці якого істина, і гордий, зарозумілий і нерозсудливий представник папи, який не зміг знайти жодного доказу зі Святого Письма, а тільки несамовито кричав: “Відречись! Якщо ні, то будеш відправлений у Рим і там отримаєш заслужену кару!”

Хоч у Лютера була охоронна грамота, прихильники Рима складали змову, щоб схопити і ув'язнити його. Друзі Лютера, бачачи недоцільність подальшого перебування реформатора в Аугсбурзі, наполягали, щоб він негайно повернувся у Віттенберг, і для цього вжили всіх заходів безпеки. Уночі на коні у супроводі тільки одного провідника, якого йому виділила міська влада, Лютер залишив Аугсбург. Перебуваючи в полоні недобрих передчуттів, реформатор таємно їхав темними і безлюдними вулицями. Жорстокі й лукаві вороги планували знищити його. Чи уникне він розставлених на нього пасток? Це були хвилини сильних тривог і гарячих молитов. Ось він уже дійшов до невеликих воріт у міській стіні. Лютеру відчинили, і він безперешкодно проїхав разом зі своїм провідником. Опинившись тепер у безпеці, за містом, утікачі поскакали швидше, і перш ніж римський легат дізнався про від'їзд Лютера, він уже був для нього недосяжний. Сатана і його ангели зазнали поразки. Людина, котру вони вважали своєю здобиччю, вислизнула з їхніх рук, ніби пташка із сільця птахолова.

Повідомлення про втечу Лютера здивувало і розлютило легата. Він сподівався отримати велику нагороду за свою мудрість і рішучість у ставленні до цього порушника спокою церкви, але його надія не збулася. Увесь свій гнів він вилив у листі до Фрідріха, курфюрста Саксонського, злісно звинувачуючи Лютера, вимагаючи, щоб Фрідріх послав реформатора до Рима або вигнав його із Саксонії.

На свій захист Лютер забажав, щоб легат або папа довели хибність його тверджень на основі Святого Письма. У свою чергу він урочисто пообіцяв, що відречеться свого вчення, якщо буде доведено, що воно суперечить Слову Божому. При цьому Лютер подякував Богові за те, що Він знайшов його гідним страждати за святу справу.

Курфюрст, досі мало знайомий з ученням реформатора, був глибоко вражений щирістю, силою і ясністю слів Лютера; він вирішив захищати реформатора доти, поки йому не доведуть хибність його вчення. У відповідь на вимогу легата курфюрст писав: “Ви повинні бути задоволені приїздом доктора Мартіна Лютера в Аугсбург. Ми не сподівалися, що ви будете змушувати його до відречення, не переконавши спочатку в тому, що він помиляється. Ніхто з учених мужів у нашій державі не довів мені, що вчення Мартіна Лютера безбожне, антихристиянське і єретичне”. І князь відмовився вислати Лютера до Рима або вигнати його зі своїх володінь (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.4, Ch.10).

Курфюрст бачив, як низько впав моральний рівень суспільства. Відчувалася велика потреба в Реформації. Якби люди визнавали вимоги Божі й корилися їм та прислухались до голосу освіченого сумління, тоді не потрібні були б складні та дорогі засоби для боротьби зі злочинністю. Він бачив, що Лютер прямував до цієї благородної мети, і потай радів, що в церкві відчутні зрушення до кращого.

Він також бачив, що Лютер як професор університету користувався великим успіхом. Тільки рік минув з того часу, як реформатор прибив свої тези до церковних дверей, і як помітно зменшилась кількість прочан, котрі відвідували церкву на свято “Всіх святих”. Рим утратив своїх богомольців і пожертвування, їх місце зайняла інша група людей, котра приходила тепер у Віттенберг не для того, щоб поклонитися мощам, а щоб заповнити аудиторії університету. Твори Лютера пробудили загальний інтерес до Святого Письма не тільки по всій Німеччині. У Віттенберзький університет приїжджали студенти також і з інших країн. Юнаки, котрі вперше бачили Віттенберг, “здіймали свої руки до неба і славили Бога за те, що світло істини засяяло з цього міста, як у давнину із Сіона виходило світло і досягало найдальших куточків землі” (Ibid. V.4. Ch.10).

Однак на той час Лютер тільки частково звільнився від заблуджень римської церкви. Порівнюючи Святе Письмо з папськими постановами і законами, він дивувався. “Я читаю папські декрети,- писав він, — і... не можу зрозуміти, чи папа — це сам антихрист, чи він — його апостол, настільки Христос спотворений і розп'ятий у їх особі” (Ibid. V.5. Ch.1). Лютер все ще був прихильником римської церкви і не думав, що коли-небудь відокремиться від неї.

Твори реформатора і його вчення розповсюджувались серед усього християнського світу. Вони проклали собі шлях у Швейцарію і Голландію. Копії його творів дійшли до Франції та Іспанії. В Англії його вчення прийняли як слово життя. Істина проникла також у Бельгію й Італію. Тисячі людей пробуджувались від смертельного заціпеніння до радості та надії світлого життя віри.

Викриття, з яким виступав Лютер, викликали все більший гнів Рима, і декотрі його фанатичні противники, навіть із числа докторів католицьких університетів, заявляли, що не матиме гріха той, хто вб'є бунтівного ченця. Одного разу до реформатора підійшов незнайомець, який мав схований під одягом пістолет, і запитав його, чому він ходить один. “Моє життя в Божих руках, — відповів Лютер. — Він — мій захист і мій щит, що тоді може мені заподіяти людина?” (Ibid. V.6. Ch.2). Почувши ці слова, незнайомець зблід і поспішно відійшов, ніби побачив ангела.

Рим постановив знищити Лютера, але Бог став його Захистом. Учення реформатора проповідувалося повсюдно — “у сільських домах, монастирях... у дворянських замках, в університетах і князівських палацах”. І всюди знаходились благочестиві мужі, які підтримували його працю (Ibid. V.6. Сh.2).

Приблизно в цей час Лютер познайомився з творами Яна Гуса і переконався, що реформатор з Богемії визнавав велику істину виправдання через віру, яку він сам тепер проповідував. “Ми всі, — говорив Лютер, — Павло, Августин і я— були гуситами, навіть самі не підозрюючи того. Бог справді буде судити світ, — продовжував він, — бо істина проповідувалася людям уже сто років тому і була спалена ними” (J.A.Wylie. The History of Protestantism. V.6. Ch.l).

У своєму заклику до імператора і князів Німеччини на захист реформації християнства Лютер писав про папу: “Страшно бачити людину, котра величає себе намісником Христа на землі, а живе в таких розкошах, яких не може дозволити собі ні імператор, ні король, ні інший світський правитель. Хіба він живе так, як, жив Ісус чи скромний Петро? Кажуть, що папа — володар світу, але Христос, намісником Якого він себе називає, сказав: ‘Моє Царство не зі світу цього...’ Чи можуть володіння намісника перевищувати володіння його Пана?” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.6. Ch.3).

Про університети Лютер писав так: “Я дуже боюсь, що вищі навчальні заклади стануть широкими воротами пекла, якщо в них старанно не буде вивчатися Святе Письмо і не буде укарбовуватись у серцях молоді. Я нікому не раджу посилати свою дитину туди, де Святому Письму не надається першочергового значення. Усякий навчальний заклад, де систематично не вивчається Слово Боже, стає зіпсутим” (Ibid. V.6. Ch.3).