Розділ 7 Людина свого часу

Особа на ім'я Тецель, якій було доручено наглядати за продажем індульгенцій у Німеччині, була викрита у найогидніших злочинах проти суспільства і Закону Божого, але уникнувши заслуженого покарання, була призначена папою для здійснення його користолюбних планів. З непомірною безсоромністю він обдурював темних, довірливих і забобонних людей, розповідаючи їм неймовірні небилиці. Якби люди знали Слово Боже, то їх неможливо було б так легко обманути. Тому папство приховувало Біблію від народу, щоб тримати його під своєю владою, примножуючи авторитет і багатство честолюбних ієрархів (John C.L.Gieseler. Compendium of Ecclesiastical History. V.4. Ch.1. Par. 5).

Коли Тецель входив у якесь місто, то попереду нього йшов вісник і виголошував: “Милість Божа і святого отця тепер біля ваших воріт!” (D'Aubigne.V.3. Ch.1). І народ вітав богозневажливого дурисвіта як Самого Бога, який зійшов до них з небес. Огидна торгівля індульгенціями велася в церквах, і Тецель з кафедри проголошував їх дорогоцінним даром Божим. За його словами, індульгенції відпускали їх власникові як теперішні, так і майбутні гріхи, і при цьому навіть “немає потреби в покаянні” (Ibid.). Тецель “запевняв своїх слухачів, що індульгенції мають силу спасати не тільки живих, а й померлих грішників, і як тільки монета задзвенить у його скриньці, душа, за яку вона заплачена, звільнялася із чистилища і потрапляла на небо” (K.R.Hagenbach History of the Reformation. V.1. P.96).

Коли Симон-ворожбит хотів за гроші придбати в апостолів силу творити чудеса, Петро відповів йому: “Нехай згине з тобою те срібло твоє, бо ти думав набути дар Божий за гроші!” (Дії 8:20). Та все-таки пропозиція Тецеля була гаряче підхоплена тисячами людей. Золото і срібло річкою потекло до його скарбниці. Спасіння, куплене за гроші, здобувалося легше, ніж спасіння, яке вимагало від грішника покаяння, віри і повсякчасних зусиль у боротьбі з гріхом.

Учені й благочестиві мужі римської церкви засудили і відкинули вчення про індульгенції як таке, що не відповідає вченню Біблії і здоровому глузду. Однак ніхто з духовенства не насмілився піднести голос протесту проти беззаконної торгівлі, хоч людські уми були стривожені й схвильовані, а багато хто серйозно запитував себе: чи не очистить Господь якимось чином Свою Церкву.

Лютер залишався ще ревним прихильником папства, проте засуджував блюзнірські дії торгівців індульгенціями. Багато з його парафіян, котрі купували індульгенції, приходили до нього, свого духівника, зізнавалися в своїх гріхах і чекали отримати прощення, але не тому, що покаялись у скоєному і бажали розпочати нове життя, а лише на підставі індульгенцій. Лютер відмовляв їм у відпущенні гріхів і застерігав, що коли вони не покаються і не змінять свого способу життя, то загинуть у своїх гріхах. Розгублені, вони поверталися до Тецеля і скаржилися йому на духівника, котрий відмовляється визнавати відпущення гріхів через індульгенцію. А дехто з більш сміливих вимагав навіть повернути їм гроші. Розгніваний чернець виголосив найлютіші прокляття, наказав запалити на публічних майданах вогнища і заявив, що він “отримав наказ від папи спалювати всіх єретиків, котрі насмілюються поставати проти найсвятішої індульгенції” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.3. ch.4).

Тоді Лютер сміливо виступив на захист істини. Викриваючи огидний характер гріха, він рішуче застерігав народ і навчав, що людина не може своїми ділами полегшити вину або уникнути покарання за гріх. Тільки через покаяння перед Богом і віру в Христа грішник може отримати спасіння. Благодать Христа не можна купити, це безкоштовний дар. Лютер закликав віруючих не купувати індульгенцій, а з вірою покладатися на розп'ятого Відкупителя. Він розповідав їм свій гіркий досвід, коли шляхом самоприниження і епітемій (спокути за гріхи) сподівався здобути спасіння. Він запевняв своїх слухачів, що тільки тоді відчув мир і радість, коли перестав дивитись на самого себе і з вірою звернувся до Христа.

Оскільки Тецель продовжував свою торгівлю і виставляв беззаконні претензії, то Лютер вирішив протестувати більш рішуче проти цих зловживань. Незабаром йому трапилась така нагода. У каплиці Віттенберзької церкви зберігалися мощі святих, які в певні святкові дні виставляли для народу, і кожному, хто в цей час приходив до церкви і сповідався, відпускалися гріхи. Звичайно, у такі дні юрби людей йшли до церкви. Наближалося одне з найбільших свят — свято всіх святих. Напередодні Лютер разом з натовпом народу прийшов до церкви. На церковних дверях він прибив листок паперу — 95 тез, спрямованих проти вчення про індульгенції. При цьому Лютер оголосив, що наступного дня в університеті готовий у присутності всіх опонентів захищати положення, викладені в цих тезах.

Тези Лютера привернули загальну увагу, їх і читали, й перечитували, і повторювали повсюди. У місті та в університеті почалися заворушення. У тезах підкреслювалося, що ні папі, ні будь-якій іншій людині ніколи не було дано права відпускати гріхи і звільняти від покарання за них; що весь цей задум є обманом і спритним засобом виманювати гроші за допомогою гри на забобонних почуттях людей; що це підступний план сатани погубити душі тих, хто вірить у його фальшиве вчення. І тільки Євангеліє Христа є найдорожчим скарбом Церкви, відкрита в ній благодать Божа безкоштовно дається всім, хто шукає її через покаяння і віру.

Тези Лютера закликали людей до дискусій, але ніхто не наважився прийняти цей виклик. Через кілька днів уся Німеччина вже знала про 95 тез Лютера, а ще через кілька тижнів про них заговорив увесь християнський світ. Багато щирих прихильників римської церкви, котрі були свідками жахливого беззаконня, яке панувало в церкві, але не знали, як покласти цьому край, з великою радістю зустріли тези Лютера, відчуваючи в них голос Божий. Вони бачили в цьому милосердну Божу руку, що мала покласти край потокові беззаконня, який виходив від папського престолу. Князі й посадові особи таємно раділи, сподіваючись, що буде покладений край гордовитій владі папи, яка нехтувала їхнім правом заперечувати її рішення.

Але схильний до гріха і забобонний натовп злякався того, що може втратити цей солодкий обман, котрим він присипляв усі свої страхи. Лукаве духовенство, якому перешкодили санкціонувати злочини і яке бачило в цьому загрозу своїй корисливій справі, було сильно розгніване і об'єдналося для захисту своїх інтересів. Реформатора чекала зустріч з його лютими ворогами. Одні звинувачували його в поспішних і необдуманих діях, а інші — у самовпевненості, заявляючи, що не Бог керує ним, а він керується гордістю і зухвальством. “Хто не знає, — відповідав він, — що людині, яка висуває будь-яку нову ідею, рідко вдається зробити це, щоб не здатися комусь гордою, не викликати при цьому суперечок? Чому Христос і всі решта мучеників були вбиті? Тому що на них дивилися як на гордих зневажників мудрості того часу, які сміливо висували нові ідеї та не зверталися покірно за порадою до охоронців традицій”.

І далі він заявляв: “Те, що я роблю, буде зроблено не людською мудрістю, але з Божою допомогою. Якщо це справа Божа, хто зможе зупинити її? Якщо вона не Божа, хто зможе просунути її вперед? Тут не моя воля, не їх і не наша, а Твоя воля, о, Святий Отче, Котрий на небесах” (D'Aubigne. V.3. Ch.6).

Хоч Лютером у цій праці і керував Святий Дух, але йому довелося виконувати її, долаючи шалений опір. Могутнім потоком на нього звалились докори ворогів, викривлене тлумачення його намірів, несправедливий осуд характеру його вчинків — і усе це разом не минуло безслідно. Він був упевнений, що освічені представники народу як в Церкві, так і в навчальних закладах, охоче об'єднаються з ним у справі Реформації. Серце Люте-ра переповнювалося радістю і надією, коли він чув слова підбадьорення від високих посадових осіб. Він вірив, що для Церкви настане світанок. Але незабаром слова заохочення обернулися в докори і звинувачення. Багато державних діячів і церковних сановників були переконані в справедливості тез Лютера, та невдовзі зрозуміли, що прийняття їх викличе великі переміни. Просвіта і реформа в народі фактично означали підрив авторитету Риму. Довелося б покласти край тим численним прибуткам, які постійно текли до римської скарбниці, а це, звичайно, мало б обмежити розкішне життя папської верхівки. Більше того, якщо люди будуть самостійно думати і діяти, шукати спасіння тільки у Христі, то це означатиме повалення папського престолу, що врешті-решт послабить їхню владу. З цієї причини вони відмовились прийняти запропоноване їм Богом пізнання, і виступаючи проти людини, яку Бог послав їм для їхньої ж просвіти, вони тим самим виступали проти Христа та істини.

Лютер тремтів, думаючи про себе. Одна людина опирається наймогутнішим силам землі. Він часом сумнівався, чи справді Бог вибрав його, щоб протистати авторитету церкви. “Хто я такий, — писав він, — щоб опиратись папській величі, перед якою тремтять земні царі й увесь світ?.. Ніхто не знає, скільки я вистраждав за перші два роки і якого зазнав відчаю” (D'Aubigne. History of the Reformation of the Sixteen Century. V.3. Ch.6). Але Лютер не був покинутий. Коли зникла всяка людська підтримка, він споглядав тільки на Бога і навчився в усьому покладатися на Його всесильну руку.

Звертаючись до одного із прихильників Реформації, Лютер писав: “Ми не можемо осягнути Писання ні його посиленим вивченням, ні власним інтелектом. Перший наш обов'язок — починати все з молитви. Благай Господа, щоб Він у Своїй великій милості відкрив тобі істинне значення Свого Слова. Бо єдиним тлумачем Божого Слова є Сам Творець, Який сказав: ‘І всі будуть від Бога навчені’. Не сподівайся досягнути цього власними зусиллями або розумом; покладайся тільки на Бога і на вплив Його Духа. Повір мені як людині, котра пережила все це на своєму власному досвіді” (Ibid.V.3. Ch.7). Усі, хто усвідомлює, що Бог покликав їх звіщати іншим великі істини на цей час, зможуть узяти для себе дуже корисне повчання. Проповідувані істини викличуть лють сатани і тих людей, котрі люблять вигадані ним байки. У боротьбі з силами зла людської мудрості та розуму замало.

Коли противники Лютера посилались на звичаї і перекази, на постанови і авторитет папи, тоді реформатор звертався до Біблії — і тільки Біблії. Вони не могли заперечити біблійних доказів, тому раби формалізму і забобонів прагнули крові реформатора так само, як колись юдеї прагнули крові Христа. “Він єретик, — кричали римські ревнителі. — Дозволити цьому страшному єретикові жити хоч би одну годину — означає зрадити справу церкви. Негайно на шибеницю його!” (Ibid. V.3. Ch.9). Але Лютер не став жертвою їхньої люті. Він ще повинен був виконати призначену для нього Богом працю, і ангели небесні були послані, щоб охороняти його. Однак багато з тих, хто прийняв від Лютера дорогоцінне світло, стали об'єктом сатанинського гніву. Вони безстрашно прийняли страждання і смерть за істину.

Учення Лютера привернуло до себе увагу мислячих людей по всій Німеччині. Із його проповідей і творів виходило світло, котре будило й освічувало свідомість тисяч людей. Жива віра зайняла місце мертвого формалізму, в якому так довго перебувала Церква. Народ з кожним днем утрачав віру в римські забобони і звільнявся з кайданів упередження. Слово Боже, яким Лютер випробував усяке вчення і твердження, як двосічний меч, прокладало собі шлях до людських сердець. Усюди пробуджувалися бажання і порив до духовного зростання. Повсюдно відчувалися голод і спрага за праведністю, якої так бракувало багато століть. Погляди людей, так довго спрямовані на людські обряди і земних заступників, тепер у вірі та в покаянні звернулися до розп'ятого Христа.

Це велике зацікавлення викликало ще більший страх папських сановників. Лютер отримав виклик з'явитися до Рима, щоб відповісти на звинувачення в єресі. Цей виклик стривожив його друзів. Вони усвідомлювали небезпеку, яка загрожувала йому в цьому зіпсутому місті, сп'янілому від крові мучеників за Ім'я Ісуса. Вони протестували проти поїздки Лютера до Рима, вимагаючи, щоб він дав необхідні пояснення в Німеччині.

Їхня вимога нарешті була задоволена, і для слідства у справі Лютера був присланий представник папи. У вказівках, які він отримав від папи, Лютер уже заздалегідь був оголошений єретиком. Тому папський посланець був уповноважений “терміново розглянути справу Лютера та покласти край його діяльності”. На випадок, коли Лютер буде опиратись і посланець папи не зможе переконати реформатора, він був уповноважений оголосити його поза законом по всій Німеччині; прогнати його, проклясти і відлучити від церкви всіх його прихильників (Ibid. V.4 Ch.2). І далі папа наказав, щоб для цілковитого викорінення згубної єресі відлучати від церкви всіх тих, хто не зробить усього необхідного, щоб схопити Лютера, а також його прибічників і віддати їх правосуддю Рима, незалежно від того, яке становище вони посідають у державі й церкві, щоправда, за винятком імператора.

Тут виявився справжній дух папства. У згаданому документі не видно й сліду християнських принципів чи елементарної справедливості. Лютер перебував ще далеко від Рима і не мав змоги пояснити або захистити свою позицію; однак ще до того, як була розслідувана справа, він уже був оголошений єретиком і того самого дня оскаржений і засуджений; усе це було зроблено самозваним “святим отцем”, найвищим і непогрішимим авторитетом у церкві та в державі!

У той час, коли Лютеру так потрібні були співчуття й поради справжнього Друга, за Божим Провидінням у Віттенберг був посланий Мелангтон. Молодий, скромний, сором'язливий Мелангтон, завдяки здоровому глузду, глибоким знанням, силі красномовства в поєднанні з чистотою і щирістю характеру користувався визнанням і загальною повагою. Він привертав до себе увагу не тільки талановитістю, а й шляхетністю характеру. Незабаром Мелангтон став щирим учнем Євангелія, найвірнішим приятелем і помічником Лютера. Його лагідність, передбачливість, пунктуальність доповнювали мужність і енергійність Лютера. їхня спільна праця надала нової сили Реформації і стала джерелом великого підбадьорення для Лютера.