Розділ 35. Свобода совісті під загрозою

Пізніше папа видав постанову, щоб парафіяльні священики переконували порушників неділі, спонукали їх відвідувати церкву і молитися, щоб не накликати якогось лиха на себе або своїх ближніх. На одному церковному соборі згадувався випадок, який пізніше широко використовували як аргумент навіть протестанти, а саме: оскільки блискавка вразила групу людей, яка працювала на полі в неділю, то цей день, виходить, має бути справжнім Господнім днем. “‘Із цього випливає, — говорили прелати, — який великий гнів Божий проти тих, хто нехтує цим днем’. Тоді був звернений заклик до священиків і служителів, царів і князів, до всіх віруючих докласти зусиль для того, щоб віддати шану цьому дню і заради християнської віри святкувати його надалі з ще більшою вірністю” (Tomas Morer. Discourse in Six Dialogues on the Name, Nation and Observation of the Lord's Day. P. 271).

Оскільки указів собору виявилось недостатньо, церква звернулася по допомогу до світської влади, щоб видати наказ, котрий викликав би страх в народі та змусив би його стримуватися від роботи в неділю. На одному із засідань синоду в Римі з особливою силою й урочистістю були знову підтверджені попередні рішення. Вони також були включені в церковні закони, а цивільна влада вимагала їх дотримування майже в усіх християнських країнах (Див. Heylyn. History of the Sabbath. P. 2. Ch. 5. Sec. 7).

І все ж через брак біблійних доказів на користь святкування неділі постало чимало труднощів. Люди сумнівались у праві своїх учителів відкидати чітку вимогу Єгови: “...А день сьомий — субота для Господа...” (Вихід 20:10) та запроваджувати святкування дня сонця. Виникла необхідність в інших засобах, які могли б доповнити відсутність біблійних свідчень. Наприкінці XII ст. англійські церкви відвідав один ревний поборник неділі. Але зустрівши рішучий опір вірних свідків істини, не досягши в своїх намаганнях жодних результатів, він на деякий час залишив країну і шукав будь-яких засобів втілення в життя свого вчення. Повернувшись з новими доказами, він досяг більшого успіху. Він привіз із собою пергаментний сувій, котрий, як він твердив, був отриманий від самого Бога і в котрому було викладено повеління дотримуватись неділі, а також жахливі погрози на адресу непокірних. Було оголошено, що цей “дорогоцінний документ”, котрий був насправді такою ж підробкою, як і сама постанова, яку він захищав, ніби впав з неба і був знайдений в Єрусалимі, на вівтарі святого Симона на Голгофі. Але насправді ця фальшивка була сфабрикована у папському палаці в Римі. Папська ієрархія в усі часи використовувала обман і підробки, щоб таким чином зміцнити свою владу та сприяти процвітанню церкви, і це вважалося законним і справедливим явищем.

Згідно з цим пергаментним сувоєм заборонялося працювати з дев'ятої години, тобто з третьої години після полудня в суботу, до сходу сонця в понеділок; було оголошено, що цей наказ підтверджувався численними чудесами. Наприклад, у ньому було написано, що люди, які працювали в заборонений час, були розбиті паралічем. Розповідалось про одного мірошника, який почав молотити своє зерно і замість борошна побачив потік крові, при цьому колеса млина зупинилися, незважаючи на великий напір води. Одна жінка пекла хліб і, незважаючи на те, що піч була добре розпалена, вийняла з печі хліб сирим. Інша жінка приготувала хліб для випікання, але оскільки була вже дев'ята година, вона відклала його до понеділка. Наступного дня жінка знайшла свій хліб випеченим і навіть розрізаним на буханці завдяки божественній силі. Один чоловік випікав хліб у суботу після дев'ятої години і побачив наступного дня, коли відломив кусень хліба, як з нього потекла кров. Такими абсурдними забобонними байками поборники недільного дня намагалися утвердити його святість (Roger Hoveden. Annals. V.P.528—530).

У Шотландії, як і в Англії, вдалося досягти більшого шанування неділі завдяки тому, що до неї була приєднана частина давньої суботи. Але час, який вважався святим, був різним. Шотландський король видав декрет: “Субота вважається святою з 12 години опівдні, і ніхто не має права з цієї години до ранку в понеділок займатися будь-якою роботою” (Morer. P. 290—291).

Але незважаючи на всі ті намагання довести святість неділі, навіть самі папісти публічно визнали божественний авторитет суботи і людське походження нової постанови, яка прийшла їй на зміну. У XVI ст. папський собор проголосив: “Усі християни повинні пам'ятати, що сьомий день освячений Богом, і цей день визнавали й дотримували не тільки юдеї, але й усі інші народи, які твердили, що служать Богові, хоч ми, християни, й перенесли їхню суботу на день Господній” (Ibid. Р.281—282). Ті, що змінили божественний Закон, розуміли, що вони роблять. Вони цілком свідомо піднесли себе вище від Бога.

Вражаючим прикладом ставлення Риму до інакомислячих є довге й криваве переслідування вальденців, серед яких дехто святкував суботу. Були й інші, які за свою вірність щодо четвертої заповіді постраждали так само. Історія церкви в Ефіопії й Абіссінії становить особливий інтерес. Серед мороку Середньовіччя світ випустив їх з поля зору і забув про християн, що жили в Центральній Африці і протягом багатьох століть тішилися свободою свого віровизнання. Але врешті-решт Рим довідався про їхнє існування, і незабаром абіссінський імператор був змушений визнати папу намісником Христа на землі. За цією поступкою пішов ряд інших. Був виданий указ, який забороняв святкування суботнього дня під страхом найжорстокіших покарань (Michael Geddes. Church History of Ethiopia. P. 311—312). Але папська тиранія незабаром стала таким нестерпним ярмом, що абіссінці твердо вирішили скинути його. Після запеклої боротьби вони вигнали папістів зі своїх володінь, а давня віра відновилась. Церкви знову здобули радість свободи і ніколи не забували деспотичної влади Риму, уроків обману, фанатизму. У спокої своєї ізоляції вони були раді й далі залишатися далеко від решти християнського світу.

Церкви в Африці дотримували суботу так, як це робила і папська церква до свого остаточного відступництва. Додержуючи сьомого дня згідно із заповіддю Божою, вони також не працювали у неділю згідно зі звичаєм церкви. Коли Рим здобув необмежену владу, він потоптав суботу Божу, щоб звеличиш свою власну; але африканські церкви, яким вдавалось залишатись відірваними від світу майже тисячу років, не брали участі у цьому відступництві. Коли вони підпали під владу Риму, то були змушені відмовитись від істинної суботи і замінити її фальшивою, але, повернувши втрачену незалежність, знову почали дотримуватися четвертої заповіді.

Ці історичні факти минулого ясно розкривають ворожість Риму до істинної суботи та її захисників, а також ті засоби, якими він користується, щоб ушановувати власну постанову. Слово Боже навчає нас, що ці події минулого знову повторяться, коли католики й протестанти об'єднаються разом, щоб звеличити недільний день.

Пророцтво із 13-го розділу книги Відкриття говорить, що влада, представлена звіром з двома рогами ягняти, змусить, “щоб земля та ті, хто живе на ній”, вклонялися папству, яке носить символ звіра, що “подібний до барса” (вірш 2). Звір з двома рогами ягняти буде також “намовляти мешканців землі зробити образ звірини” і більше того — він накаже всім “малим і великим, багатим і вбогим, вільним і рабам” прийняти тавро звірини (Об'явлення 13:11—16). Як вже було з'ясовано, Сполучені Штати — це та влада, яка зображена символом звіра з рогами ягняти, а пророцтво виконається тоді, коли в Сполучених Штатах буде виданий закон про обов'язкове святкування неділі, яку Рим вважає особливою ознакою своєї верховної влади. Але не тільки Сполучені Штати виявлять таку пошану папству. Вплив Риму в тих країнах, де колись визнавали його панування, надалі залишається стійким. І пророцтво розповідає про відновлення його влади: “А одна з її голів була ніби смертельно поранена, але рана смертельна її зцілилась. І вся земля дивувалась, слідкуючи за звіриною” (Об'явлення 13:3). У 1798 р. папству було завдано смертельної рани. Але, як далі говорить пророк, “рана смертельна зцілилась. І вся земля дивувалась, слідкуючи за звіриною”. Павло ясно говорить, що “беззаконник” буде діяти аж до Другого приходу Христа (2 Солунянам 2:3—8). Але до останньої миті історії землі він буде зводити людей. І пророк Йоан свідчив також, посилаючись на папство: “І їй вклоняться всі, хто живе на землі, що їхні імена не написані в книгах життя Агнця...” (Об'явлення 13:8). Як у Старому, так і в Новому Світі святкування недільного дня, запровадженого виключно авторитетом римської церкви, буде даниною пошани папству.

З середини XIX ст. дослідники пророцтва в Сполучених Штатах несуть це свідоцтво світові. Події, які відбуваються в наш час, свідчать про те, що це пророцтво незабаром виконається. Протестантські вчителі так само неспроможні покластися на божественний авторитет у святкуванні недільного дня за тією ж відсутністю біблійних доказів, що й прихильники папи, котрі вигадували всякі “чудеса”, щоб підмінити ними заповідь Божу. Ми почуємо знову про те, що Божі суди чекають порушників недільного дня. Все це починає вже збуватись. Рух за примусове святкування неділі набуває все більшого розмаху.

Римська церква вражає своїм лукавством і хитрістю. Передбачаючи розвиток подій, вона вичікує слушного часу, розуміючи, що протестантські церкви вшановують її прийняттям фальшивої суботи. Поступово йде підготовка до того, щоб змусити й інших прийняти її за допомогою тих же засобів, котрі застосовувались в минулі віки. Ті, хто відкидає світло істини, ще раз звернуться за допомогою до тієї ж самозваної влади, яка заявляє про свою непогрішимість, щоб надати більшої сили постанові, вигаданій нею. Неважко передбачити, як охоче римська церква в цій справі погодиться допомогти протестантам. Хто ж іще краще від папських зверхників уміє поводитись з тими, хто не кориться церкві?

Римо-католицька церква з її численними розгалуженнями по всьому світу утворює величезну організацію, яка перебуває під контролем папського престолу і служить його інтересам. Вона виховує мільйони своїх прихильників у всіх країнах у дусі вірності папі. Незалежно від національності та громадянства вони повинні вважати церкву за найвищий авторитет. Хоч вони можуть бути пов'язані присягою вірності країні, в якій живуть, але клятва покори Римові для них є вищою за все, і вона звільняє їх від усякої іншої присяги, котра суперечить інтересам церкви.

Історія свідчить про майстерні та наполегливі спроби римської церкви втручатись у внутрішні справи народів і, утвердившись там, вона продовжує здійснювати свої власні наміри навіть ціною знищення королів і цілих народів. У 1204 р. папа Інокентій III примусив арагонського короля Петра II до такої незвичайної клятви: “Я, Петро, король Арагонії, обіцяю бути завжди вірним і слухняним моєму володареві — папі Інокентію, його католицьким наступникам і римській церкві, клянусь зберігати в моєму королівстві послух, папі, захищаючи католицьку віру і переслідуючи єретиків” (John Dowling. The History of Romanism. V.5. Ch.6. P.55). Це узгоджується з твердженнями, що римський папа має “законне право скидати імператорів” і “звільняти підданих від обітниць вірності неправедним правителям” (Mocheim. B.3. С.11. Ch.2. Sec.9. Note 17).

Не варто забувати й того, що Рим пишається своєю постійністю і незмінністю. Принципи, якими керувалися Григорій YII та Інокентій III, все ще залишаються принципами римо-католицької церкви. І якби вона тільки мала владу, то ще з більшою енергією та наполегливістю втілювала б їх у життя. Навряд чи протестанти усвідомлюють те, що роблять, плануючи звернутись по допомогу до Риму для звеличення недільного дня. В той час, як протестанти будуть зайняті досягненням своєї мети, Рим намагатиметься відновити свою владу і повернути колишню могутність. Як тільки у Сполучених Штатах почне діяти принцип, згідно з яким церква може контролювати державну владу, з допомогою цивільних законів впроваджувати в життя релігійні обряди, — одним словом, як тільки авторитет церкви і держави запанує над сумлінням, тоді Римові буде забезпечена в цій країні перемога.

Слово Боже застерігає про загрозливу небезпеку, яка наближається, і якщо протестантський світ не зверне уваги на ці застереження, то він швидко відчує на собі справжні наміри Риму, але тоді вже буде пізно. Влада Риму поступово і непомітно набирає сили. Вплив його вчення все більш відчутний у законодавчих зборах, церквах і серцях людей. Рим будує свої високі й масивні споруди, у потаємних підземеллях яких повториться страшна історія його попередніх переслідувань. Не викликаючи особливих підозр, Рим непомітно утверджує свої позиції, щоб досягти остаточних цілей, коли настане час вирішальної боротьби. Він прагне тільки одного: зайняти найзручнішу позицію і мати всюди перевагу, і він досягає цього. Незабаром ми побачимо і відчуємо, в чому полягають справжні наміри і цілі римської ієрархії. Ті, хто буде вірити і підкорятися Слову Божому, накличуть на себе ганьбу і гоніння.