Розділ 35. Свобода совісті під загрозою

Католики ставлять хрести на своїх церквах, вівтарях і ризах. Усюди можна побачити зображення хреста. Усюди хрест звеличують і вшановують про людське око. Але вчення Христа опинилося похованим піц тягарем безглуздих традицій, фальшивих тлумачень і суворих правил. Слова Спасителя, звернені до фанатичних юдеїв, ще більшою мірою стосуються керівників римо-католицької церкви: “Вони в'яжуть тяжкі тягарі й кладуть їх на плечі людям, самі ж навіть пальцем своїм не хочуть доторкнутися їх...” (Матвія 23:4).

Чисті й сумлінні душі перебувають у постійному страху, боячись гніву ображеного Бога, а тим часом церковні сановники живуть у розкоші й чуттєвих насолодах.

Поклоніння зображенням і мощам, молитви до святих і звеличення папи — все це винахід сатани, щоб відвертати людський розум від Бога і Його Сина. Щоб остаточно знищити людей, він робить усе можливе, аби відвернути їхню увагу від Того, через Кого лише вони можуть знайти спасіння. Він буде спрямовувати їхні погляди на все, що могло б підмінити Того, Хто сказав: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, — і Я вас заспокою!” (Матвія 11:28).

Сатана постійно докладає зусиль, щоб у фальшивому світлі показати характер Бога, природу гріха та зміст великої боротьби. Своїми вигадками він намагається послабити у людей почуття обов'язку щодо божественного Закону і дає їм право грішити. Одночасно він викликає у них уявлення про Бога — отже, багато людей бояться і ненавидять Його замість того, щоб любити. Жорстокість, притаманну власному характеру, він приписує Творцеві; вона втілена в релігійних вченнях і знаходить свій вияв у формах служіння. Таким чином людський розум затьмарюється і сатана використовує людину як своє знаряддя для боротьби проти Бога. Спотворене уявлення про характер Божий примусило язичників вірити в необхідність принесення людських жертв, щоб умилостивити божество, і тому під виглядом різноманітних форм ідолопоклонства здійснювалися страхітливі звірства.

Римо-католицька церква, поєднавши в собі обряди язичництва і християнства, як і язичництво, представляє характер Божий в неправдивому світлі й застосовує ті ж жорстокі й огидні методи. За днів папського панування церква примушувала приймати її віровчення за допомогою тортур. Того, хто відмовлявся коритися її вимогам, чекало вогнище. Тільки судний день відкриє, скільки душ загинуло в масових убивствах. Служителі церкви під керівництвом свого вчителя — сатани — винайшли такі знаряддя для тортур, які завдали жертвам найжорстокіших мук, але водночас не позбавляли смерті. Ці пекельні муки повторювалися до межі людської витривалості, після чого організм переставав опиратися і мученик вітав смерть як блаженне визволення.

Такою була доля противників Риму. Для своїх прихильників він мав дисципліну батога, виснажливого голоду і всілякі види тілесних тортур. Щоб домогтися ласки небес, покутники порушували Закон Божий і водночас закони природи. Людей навчали відмовлятися від усього, що створене Богом для радості й щастя людини. На церковних цвинтарях поховані мільйони людей, які все життя марно боролися зі своїми природними нахилами, аби лиш не викликати Божого незадоволення будь-яким земним почуттям.

Якщо ми хочемо зрозуміти потворну жорстокість сатани, яку він застосовував протягом багатьох століть не тільки над тими, хто ніколи не чув про Бога, а й у християнському світі, то нам необхідно дослідити історію католицизму. Через цю гігантську систему обману князь зла досягає своєї мети — безчестить Бога і призводить людство до жалюгідного стану. Коли побачимо, як спритно сатана зумів замаскувати себе і проводити свою роботу через керівників церкви, тоді краще зрозуміємо й причини його ворожого ставлення до Біблії. Якщо читати цю книгу, то вона відкриє милість і любов Божу, і стане зрозумілим, що Бог не накладає на людину жодного з тих важких тягарів. Усе, чого Він хоче, — це покаяння серця та смиренного й покірного духа.

Христос на прикладі Свого життя не вчив людей залишатися в монастирях з метою підготовки до неба. Він ніколи не навчав, що людина повинна придушувати в собі почуття любові й співчуття. Серце Спасителя було переповнене любов'ю. Чим більше людина наближається до моральної досконалості, тим сприйнятливішими стають її почуття, тим гострішим стає розуміння гріха, тим глибшим буде співчуття до стражденного. Папа стверджує, що він є намісником Христа на землі, але чи можна порівняти його характер з характером нашого Спасителя? Хіба Христос кидав людей до в'язниці чи відправляв на тортури за те, що вони не віддавали Йому пошани як небесному Цареві? Чи засуджував Він на смерть за те, що хтось не хотів прийняти Його? Коли мешканці одного самарянського села зневажливо поставились до Нього і розгніваний апостол Йоан сказав: “Господи, хочеш, то ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба та винищив їх, як і Ілля був зробив”, то Ісус співчутливо поглянув на учнів і, докоряючи їм за жорстокість, відповів: “...Син Людський прийшов не губити душі людські, а спасати!” (Луки 9:54, 56). Яка величезна різниця між духом Христа і духом Його удаваного намісника!

Тепер римська церква повертається до світу красивим фасадом, прохаючи вибачення за жахливі жорстокості, вчинені в минулому. Хоч вона й одяглася в християнський одяг, але сутність її залишається тією ж. Усі принципи папства, які були в минулих століттях, існують і сьогодні. Вчення, вигадані в темні часи Середньовіччя, збереглися досі. Нехай ніхто не обманюється. Папство, котре сьогодні здобуло у протестантів таку шану, залишається тим самим, яке правило світом за днів Реформації, коли Божі мужі ціною власного життя викривали його беззаконня. Воно зберегло ту саму гордість і ті самі зухвалі вимоги, які піднесли його понад усяку владу царів і князів, і претендує навіть на те, що по праву належить тільки Богові. Його сучасний дух нічим не відрізняється від того духу жорстокості та деспотизму, з яким воно зневажало людську свободу і вбивало святих Всевишнього.

Папство є саме тим відступником останніх днів, про якого свідчить пророцтво (2 Солунянам 2:3—4). Політика папства полягає в тому, щоб приймати той вигляд, котрий якнайкраще сприяв би здійсненню його намірів. Однак під забарвленням хамелеона воно незмінно приховує зміїну отруту. Воно заявляє: “Не слід дотримуватись обітниці щодо єретиків і осіб, які підозрюються в єресі” (Lenfant. T.1. P.516). Чи повинні ми тепер вважати частиною Христової церкви владу, історія котрої протягом тисячоліть писалася кров'ю святих?

Не безпідставно в протестантських країнах твердять, що католицизм наших днів не так сильно відрізняється від протестантизму, як в минулому. Так, справді сталася зміна, але не в папстві. Католицизм, без сумніву, має багато спільного із сучасним протестантизмом, але це тому, що протестантизм надто низько впав від днів Реформації.

Оскільки протестантські церкви прагнули завоювати прихильність світу, вони засліплені оманливою благодушністю. Вони не можуть зрозуміти, чому думати добре про всяке зло є неправильним, і врешті-решт приймають всяке зло за добро. Замість того, щоб відстоювати і “боротись за віру, раз дану святим”, вони тепер, так би мовити, виправдовуються перед Римом за своє жорстоке ставлення до нього і вибачаються за свій фанатизм.

Багато людей, у тому числі й тих, що не мають ніякої прихильності до католицизму, мало усвідомлюють небезпеку, що приховується в його силі та впливі. Чимало людей вважають, що неуцтво і темрява Середньовіччя сприяли поширенню вчення католицизму його забобонів та переслідувань і що сучасна просвіта й загальне поширення знань, лібералізм у релігійних питаннях є надійною гарантією проти відродження релігійної нетерпимості й тиранії. Навіть сама думка про те, що в наш освічений вік таке може статися, здається смішною. Це правда, що наше покоління отримало багато світла в галузі науки та релігії. З розгорнутих сторінок Святого Письма на світ вилились потоки небесного світла. Але ми повинні пам'ятати, що чим більше виливається світла, тим більший морок огортає тих, хто перекручує й відкидає його.

Якби протестанти досліджували Біблію з молитвою, вони побачили б справжній характер папства, і це спонукало б їх відчути відразу до його вчення. Але багато людей такі самовпевнені, що в своїй зарозумілості не відчувають ніякої потреби в тому, щоб смиренно шукати Бога, Котрий може привести їх до Істини. Хоч вони й пишаються своєю освіченістю, але не знають ні Святого Писання, ні сили Божої, їм потрібні засоби для заспокоєння сумління, вони шукають того, що менш духовне і не потребує смирення. Вони хочуть знайти метод, який допоміг би забути Бога, роблячи при цьому вигляд, що папство якнайкраще для цього підходить. Воно відповідає запитам двох груп людей, на які поділилося майже все людство,— тих, хто хоче здобути спасіння своїми власними заслугами, і тих, хто хоче спастися в своїх гріхах. У цьому і приховується вся таємниця його сили.

Історія довела, що часи неуцтва і духовної темряви сприяли успіхові папства. Але ще виявиться, що й час великого духовного світла не менше сприятиме його утвердженню і розвитку. У минулі століття люди, не маючи Слова Божого і не знаючи його істини, були засліплені, і тисячі віруючих потрапляли до пастки, не помітивши розкинутих тенет. У наш час очі багатьох також засліплені блиском людських наук “фальшивого знання” (1 Тимофію 6:20). Вони не бачать розкладених перед ними тенет і легко заплутуються в них. Бог бажає, щоб людина дивилась на свої розумові сили як на дар, отриманий від Творця, щоб цей дар був використаний для служіння праведності й істині. А коли люди плекають гордощі й честолюбство, а власні теорії підносять вище за Слово Боже, тоді розум і освіта можуть завдати більше шкоди, ніж неуцтво. Таким чином сучасна фальшива наука, що відкидає віру в Біблію, буде успішно прокладати дорогу для прийняття папства в усіх його привабливих формах, як у середні віки заборона знань відкрила шлях до розвитку і зростання його влади.

У рухах, які розвиваються тепер у Сполучених Штатах, щоб забезпечити підтримку державною владою церковних закладів і обрядів, проглядається те, що протестанти йдуть слідами папістів. Більше того, вони дають папству змогу посісти в протестантській Америці панівне становище, яке воно втратило в Старому Світі. І ще більшого значення надає цьому рухові його головна мета — запровадження обов'язкового святкування недільного дня, який своїм походженням завдячує Риму і, згідно з його заявою, є символом його авторитету і влади. Дух папства, тобто дух погодженості зі світськими звичаями, вшанування людських переказів вище від заповідей Божих, проник у протестантські церкви і виконує в них те, що робило до них папство, — звеличує недільний день.

Якщо хтось бажає знати, які сили будуть втягнені в боротьбу, що незабаром почнеться, йому потрібно всього-на-всього прочитати в історичних літописах про засоби, якими користувався Рим для досягнення цієї ж мети в минулому. А коли він хоче знати, як протестанти разом з католиками об'єднаються в боротьбі проти тих, хто відкидає їх учення, то нехай подивиться на ставлення Риму до заповіді про суботу та її поборників.

Імператорські укази, вселенські собори і церковні постанови, підтримувані світською владою, були тими сходинками, по яких язичницьке свято підіймалось на п'єдестал і посіло почесне місце в християнському світі. Першим законодавчим актом для запровадження святкування неділі став закон, виданий Костянтином у 321 р. після Н. Хр. Він вимагав від мешканців міста спочивати “в шанований день сонця”, а землеробам, однак, було дозволено займатися польовими роботами. Хоч за своєю суттю це була язичницька постанова, проте законодавчої сили вона набула згідно з наказом імператора, який формально прийняв християнство.

Проте імператорського указу виявилося недостатньо, щоб замінити божественну постанову; незабаром єпископ Євсевій, який шукав прихильності князів та був близьким другом Костянтина, висунув твердження, що Христос переніс суботу на неділю. Для підтвердження цього нового вчення не було наведено жодного тексту зі Святого Письма. Сам Євсевій мимоволі визнав фальшивість цього твердження і вказав на справжніх авторів цієї зміни: “Усе, що потрібно було чинити в суботу, ми перенесли на день Господній” (Robert Cox. Sabbath Laws and Sabbath Duties. P. 538). Хоч якою безпідставною була причина святкування неділі, все ж це підштовхнуло людей до того, що вони зневажили суботу Господню. Всі, хто бажав користуватися прихильністю світу, прийняли це нововведення.

Коли папство змінило свої пропозиції, воно продовжило звеличення недільного дня. Деякий час люди, зайняті сільськогосподарською працею, не відвідували церкви, і всі вшановували сьомий день тижня — суботу. Але поступово вводилася зміна. Так, церковним служителям заборонялось бути присутніми на суді при розгляді будь-якої цивільної справи в неділю. Незабаром після цього всім верствам суспільства було наказано утримуватись від звичайної праці в цей день під страхом грошового штрафу для вільних, а для рабів — бичування. Пізніше був виданий указ, згідно з яким багаті позбавлялися половини свого майна за працю в неділю, а коли це повторювалось, була загроза потрапити в рабство. Нижчі верстви суспільства за це порушення засуджувались на довічне заслання. Щоб надати більшої вага розпорядженням, у хід були пущені чудеса. Серед іншого розповідалося, що один селянин готувався орати поле в неділю і чистив плуг шматком заліза, а залізо встромилось йому в руку, і він носив його два роки, зазнаючи великого болю й сорому (Francis West. Historical and Practical Discourse on the Lord's Day. P. 174).