Розділ 1. Любов та довготерпіння Христа 

Римські воєначальники намагалися примусити юдеїв здатися. Захоплених полонених вони бичували, катували, а потім розпинали перед міськими мурами. Щоденно таким чином страчували сотні полонених, і ця страшна робота тривала, доки долина Йосафата і Голгофа не вкрилися такою кількістю хрестів, що ледве можна було пройти між ними. Так виконалося жахливе прокляття, яке юдеї стягнули на себе перед судилищем Пилата: “Кров Його на нас і на дітях наших” (Матвія 27:25).

Тит охоче поклав би край цьому страхітливому видовищу і таким чином врятував би Єрусалим від повного знищення. Він вжахнувся, коли побачив гори мертвих тіл у долинах. Як зачарований, дивився він з вершини Оливної гори на чудовий храм і наказав своїм воїнам не чіпати жодного каменя. Перш ніж почати наступ на цю твердиню, він звернувся до юдейських керівників з полум'яним закликом, щоб вони не змушували його опоганити святиню кров'ю. Якщо вони вийдуть і воюватимуть з ним в іншому місці, жодний римлянин не порушить святості храму. Сам Йосиф Флавій найбільш зворушливими, красномовними словами благав їх здатися, щоб врятувати самих себе, своє місто і місце поклоніння. Але на його заклик юдеї відповіли злобним прокляттям. Стріли градом полетіли у нього — останнього їхнього заступника серед людей. Юдеї відкинули благання Сина Божого, і тепер усі застереження і прохання лише зміцнили їхню рішучість чинити опір до кінця. Даремними були спроби Тита врятувати храм. Той, Хто був вищим за римського полководця, передрік, що там не залишиться каменя на камені.

Запекла впертість юдейських вождів та огидні злочини, які здійснювалися в обложеному місті, викликали жах і обурення у римлян і, врешті-решт, Тит вирішив штурмом узяти храм, але при цьому зробити все можливе, щоб зберегти його від зруйнування. Однак на його накази вже ніхто не звертав уваги. Вночі, коли він відпочивав у своєму наметі, юдеї, вийшовши з храму, напали на воїнів. Під час сутички один з римських воїнів кинув палаючого смолоскипа через отвір галереї, і в мить ока оббиті кедровим деревом приміщення, що оточували святе місце, спалахнули вогнем. Тит, в оточенні генералів і легіонерів, кинувся туди і наказав воїнам гасити пожежу. Але на його слова ніхто не звернув уваги. Римські воїни люто жбурляли палаючі головешки до приміщень, що прилягали до храму, а потім мечами вбивали тих, що переховувалися там. Кров текла по сходах храму, як вода. Тисячі й тисячі юдеїв загинули там. Шум бою заглушали вигуки: “Ісхабад!” (Відійшла слава!).

“Тит був неспроможний приборкати лють солдатів. Разом зі своїми офіцерами він увійшов до храму, щоб оглянути його внутрішні приміщення. Римляни були вражені величністю храму; а оскільки пожежа ще не досягла цього місця, Тит зробив останню спробу врятувати святиню. Центуріон Лібераліс намагався досягнути послуху за допомогою свого жезлу, та дарма — навіть пошана до імператора була заглушена лютою ненавистю до юдеїв, запеклістю битви і жадібністю воїнів до наживи. Римські солдати бачили, як усе навкруги сяяло золотом, в якому сліпучим світлом відбивалося шалене полум'я вогню. Вони вважали, що в святині зберігають незліченні скарби.

У цей час один з воїнів непомітно кинув палаючий смолоскип через щілину в дверях, і в одну мить усе приміщення було охоплене полум'ям. Вогонь та їдкий дим примусили воїнів відступити. Ця велична споруда була вже приречена.

Якщо для римлян це було страшним видовищем, що ж відчували юдеї? Вершина пагорба, що підносився посеред міста, палахкотіла подібно до вулкану. З жахливим тріском у вогняній безодні зникали все нові й нові будови. Кедрові дахи нагадували вогняні покривала; позолочені гостроверхі шпилі виблискували, ніби червоні смолоскипи; від при-ворітних башт підіймалися догори стовпи полум'я і диму. На сусідніх пагорбах, освітлених загравою пожежі, було видно темні постаті людей, котрі з жахом спостерігали за пожираючим вогнем; мури верхньої частини міста також були запруджені народом, одні з розпукою, а інші з безсилою люттю спостерігали за подіями. Переможні крики римських воїнів, що кидалися з одного місця в друге, та зойки, що гинули в полум'ї, повстанців зливалися з ревінням вогняної стихії і громоподібними звуками падаючих колод. Луна відбивалася в горах, з вершин яких також доносилися пронизливі крики людей. На всіх мурах фортеці було чути лише зойки і стогін; знесилені голодом люди, помираючи, вкладали решту сил у передсмертний зойк, щоб висловити свій біль і розпуку.

За муром всередині міста відбувалася ще більш жахлива різанина, ніж назовні. Чоловіки й жінки, старі й молоді, оборонці міста й священики, нападаючі й ті, що благали помилування, гинули у кривавій різні. Кількість убитих перевищувала кількість вбиваючих. Воїни змушені були пробиратися через купи мертвих тіл, щоб продовжувати свою криваву справу” (Milman. The History of the Jews. Ch.16).

Після зруйнування храму ціле місто перейшло до рук римлян. Юдейські вожді залишили неприступні башти, і Тит знайшов їх порожніми. Він здивовано оглянув їх та визнав, що лише один Бог віддав це все до його рук, бо жодні могутні знаряддя не подолали б їх. Як місто, так і храм були зруйновані вщент, а земля, на якій стояла святиня, “була зорана, як поле” (Єремії 26:18). Під час облоги міста та подальшої різні загинуло понад мільйон чоловік; живі потрапили в полон або були продані як невільники; багатьох з них було відведено до Риму як прикрасу тріумфального повернення завойовників; інших кидали в амфітеатрах диким звірам, а решта — бездомні бурлаки — розпорошилися по цілій землі.

Юдеї самі викували собі кайдани, вони наповнили по вінця чашу помсти. В остаточному знищенні, яке спіткало їх як націю, та в усіх тих нещастях, котрих вони зазнали під час розсіяння по цілій землі, вони лише збирали ті плоди, які посіяли власними руками. Пророк сказав: “Погубив ти себе, о Ізраїлю! Спіткнувся ти через провину свою!” (Осії 13:9; 14:2).

Страждання, що випали на долю юдеїв, часто розглядаються як покарання Боже. Таким чином великий обманщик намагається замаскувати свою роботу. Вперто відкидаючи божественну любов і милість, юдеї втратили Божу охорону, і сатані було дозволено управляти ними на власний розсуд. Жорстока лютість, виявлена при зруйнуванні Єрусалима, свідчить про мстиву силу сатани над тими, хто підпадає під його владу.

Ми не здатні оцінити те, чим зобов'язані Христу за той мир і захист, що даровані нам. Це лише стримуюча сила Божа охороняє людство від повної влади сатани. Непокірні й невдячні люди мають досить причин дякувати Богові за Його милість і довготерпіння, що виявляються у приборканні жорстокої, лихої сили диявола. Однак, коли люди переступають межу Божого терпіння, тоді вони позбавляються Його охорони. Бог не виконує вироку над грішником за його злочини, але Він залишає тих, хто відкидає Його милість, напризволяще, тобто Він дає змогу людям жати те, що вони посіяли. Кожний відкинутий промінь світла, кожне неприйняте застереження, кожне порушення Закону Божого, кожна виплекана пристрасть — це насіння, яке обов'язково принесе відповідний плід. Впертий опір Божому Духові закінчується тим, що врешті-решт цей дар забирається від грішника; тоді більше вже немає тієї сили, котра стримує душу від зла, і таким чином людина втрачає будь-який захист від злоби й ненависті сатани.

 Зруйнування Єрусалима є страшним і серйозним застереженням для всіх тих, хто легковажно ставиться до запропонованої Богом благодаті й чинить опір впливові божественної милості. Тут ми зустрічаємо найбільш переконливе свідоцтво про огиду Бога до гріха та неминуче покарання винних.

Пророцтво Спасителя про суди, що спіткають Єрусалим, повинно виконатися ще в одній події, порівняно з якою страшне спустошення Єрусалима видається лише слабкою тінню. У лихій долі обраного міста ми можемо бачити трагедію світу, що відкинув благодать Божу і потоптав Його Закон. Протягом багатьох століть людських злодіянь земля є свідком похмурих картин нещасть і лиха. Болісно стискається серце і темніє в очах, коли роздумуєш про це! Якими жахливими виявилися наслідки нехтування авторитетом Небес! Але відкриття про майбутнє змальовує сцену ще похмурішу. Історія минулого — це довгий ланцюг заколотів, конфліктів і революцій — “військовий чобіт, що гупає, й одежа, поплямлена кров'ю” (Ісаї 9:4); але чим це все є порівняно з жахом того дня, коли стримуюча сила Божого Духа остаточно відійде від нечестивих, коли вона вже більше не буде вгамовувати людські пристрасті та сатанинську лють! Тоді світ, як ніколи раніше, побачить наслідки панування сатани.

Але того дня, як і під час зруйнування Єрусалима, буде врятований “кожен, хто записаний до книги життя” (Ісаї 4:3). Христос пообіцяв прийти вдруге, щоб забрати вибраних до Себе. “Тоді заплачуть усі племена земні і побачать Сина Людського, грядущого на хмарах небесних з силою і славою великою, І пошле ангелів Своїх з голосною трубою, і зберуть вибраних Його від чотирьох вітрів, від краю небес до краю їх” (Матвія 24:30—31). А ті, що не по-слухалися заклику Євангелія, “загинуть від сяйва Його приходу, будуть знищені духом уст Його” (2 Солунянам 2:8), Подібно до стародавнього Ізраїлю нечестиві самі знищать себе; вони загинуть через власні беззаконня. Гріховне життя настільки роз'єднало їх з Богом, а зло настільки принизило єство, що з'явлення Спасителя у славі буде для них нищівним вогнем.

Тому люди повинні бути насторожі, щоб не знехтувати уроком, який міститься в словах Христа. Подібно до того, як Він застерігав Своїх учнів про зруйнування Єрусалима і дав їм ознаки його скорої загибелі, щоб вони могли уникнути загальної долі, так Він попереджує світ про день його остаточної загибелі і дає людям ознаки цієї події, щоб всі, хто бажає цього, могли уникнути майбутнього гніву. Ісус сказав: “І будуть ознаки на сонці, місяці і зірках, а на землі тривога народів і збентеження” (Луки 21:25; Матвія 24:29; Марка 13:24—26; Об'явлення 6:12—17). Усі, що зауважать появу цих ознак, повинні знати, “що близько — під дверима” (Матвія 24:33). Тому пильнуйте, — звучить Його застереження. Хто уважно прислухається до цих попереджень, той не залишиться в темряві, і цей день не буде для нього несподіванкою. Але для всіх тих, хто не буде насторожі, “прийде день Господній так, як злодій вночі” (1 Солунянам 5:2—5).

Сучасний світ не більше довіряє останній вістці застереження, ніж свого часу юдеї довіряли попередженням Спасителя щодо загибелі Єрусалима. І коли надійде день Господній, він застане безбожних неготовими. Коли життя йтиме собі буденним чином; коли люди поринуть в особисті задоволення, займатимуться торгівлею, подорожами, збагаченням, коли релігійні вожді виславлятимуть прогрес і освіту, а народ буде заколисаний фальшивою безпекою, тоді подібно до того, як нічний злодій прокрадається в дім, що погано охороняється, так раптова загибель спіткає всіх безбожних І легковажних, “і вони не уникнуть” (1 Солунянам 5:3).