Розділ 1. Любов та довготерпіння Христа 

Але другий храм не зрівнявся за величчю з першим і не був удостоєний тих очевидних ознак божественної присутності, як перший. Посвячення другого храму не відзначене проявом надприродної сили, як при посвяченні першого храму. Хмара слави не зійшла, щоб наповнити новозбудовану святиню. І вогонь з небес не впав, аби спалити жертву на жертівнику. Велич Божа більше не спочивала між херувимами у Святому святих; там не було ані ковчега, ані престолу благодаті, ані таблиць заповіту. І не було жодної відповіді з небес на голос священика, котрий запитував про волю Єгови.

Протягом століть юдеї марно намагалися показати, що обітниця, дана Богом пророкові Огію, виконалася; гордість і невірство засліпили їхній розум, і справжнє значення пророчих слів залишилося для них незрозумілим. Однак другий храм був вшанований не хмарою слави Єгови, а особистою присутністю Того, в Кому перебувала вся повнота Божества, Хто був Богом у тілі. Той, Хто був “Бажанням усіх народів”, справді прийшов до храму. Муж з Назарета навчав і зціляв у його святих дворах. Лише завдяки особистій присутності Христа другий храм своєю славою перевершив перший. Але Ізраїль відкинув запропонований дар небес. Того пам'ятного дня, коли скромний Вчитель через золоті ворота вийшов із храму, слава назавжди залишила його. Виконалися слова Спасителя; “Ось дім ваш залишається для вас пустим” (Матвія 23:38). З благоговінням і подивом слухали учні пророцтво Христа про зруйнування храму, і вони дуже бажали глибше зрозуміти значення слів Месії. Більше сорока років матеріальні цінності, праця людей, мистецтво архітекторів сприяли примноженню багатства та величі цього храму. На його утримання Ірод Великий щедрою рукою відпускав гроші з римської та юдейської скарбниці, навіть кесар пожертвував на нього свої дари. Масивні брили білого мармуру фантастичних розмірів, надіслані з Риму, утворювали частину будівлі. Саме на них учні звернули увагу Ісуса: “Учителю, подивися, яке то каміння і які будівлі!” (Марка 13:1). На ці слова Ісус дав урочисту й вражаючу відповідь: “Істинно кажу вам: не залишиться тут каменя на камені, все буде зруйноване” (Матвія 24:2).

Із занепадом Єрусалима учні пов'язували події особистого приходу Христа, Котрий, на їхню думку, посяде престол всесвітньої імперії, покарає ненавернених юдеїв і звільнить народ від римського ярма. Господь сказав їм, що прийде вдруге. Тому, коли Він заговорив про суди над Єрусалимом, учні подумали про Його прихід. І сидячи навколо свого Спасителя на Оливній горі, вони питали: “Коли це буде? І яка ознака приходу Твого і кінця цього світу?” (Матвія 24:3).

Христос у Своєму милосерді приховав від них майбутнє. Учні були б переповнені жахом, якби у той час цілком зрозуміли ці дві страшні події: страждання і смерть Відкупителя, а також зруйнування їхнього міста і храму. Христос вказав їм на ряд визначних подій, які відбудуться перед кінцем часу. Його слова не були тоді повністю зрозумілі учням, але їхнє значення мало відкритися саме тоді, коли Божий народ матиме потребу в цих повчаннях. Пророцтво Христа містило в собі подвійний зміст: вказуючи на зруйнування Єрусалима, воно одночасно передвіщало страшні події останнього великого дня.

Ісус розповів Своїм учням про суди, які мали спіткати Ізраїль, котрий відпав, і передусім Він мав на увазі ту відплату, яка спіткає народ за відкинення і розп'яття Месії. На цю жахливу подію безпомилково вказуватимуть певні ознаки. Та страшна година надійде непомітно і раптово. Тому Спаситель попередив учнів: “Отож, коли побачите мерзоту запустіння, про яку звіщав пророк Даниїл, що стоїть на святому місці (хто читає, нехай розуміє), тоді ті, що в Юдеї, нехай тікають у гори” (Матвія 24:15—16; Луки 21:20—21). Коли прапори язичницького Риму будуть підняті над Святою землею, неподалік від міського муру, послідовники Христа рятуватимуться втечею. Зауваживши застерігаючу ознаку, необхідно негайно втікати. Цьому знакові мали негайно підкоритися юдеї як у Єрусалимі, так і по всій країні. Той, хто, можливо, в цей час перебуватиме на даху, не повинен заходити в дім навіть за тим, щоб врятувати свої найдорогоцінніші скарби. Працюючі в полі або винограднику не повинні були вертатися на те місце, де лежав їхній верхній одяг, який вони скинули з себе, працюючи під гарячими променями сонця, їм не слід було втрачати жодної миті, якщо вони хотіли уникнути страшної загибелі.

За днів царювання Ірода місто Єрусалим було не лише надзвичайно красивим. Численні башти, мури, фортеці, а також вигідне географічне розташування робили його цілком неприступним. Того, хто в ті часи наважився б прилюдно говорити про можливе його зруйнування, вважали б за божевільного, як і Ноя, котрий свого часу застерігав про потоп. Але Христос сказав: “Небо і земля перейдуть, слова ж Мої не перейдуть” (Матвія 24:35). Гріхи Єрусалима викликали гнів Божий, і вперте невірство визначило його долю.

Господь сказав через пророка Михея: “Послухайте ж це, голови дому Якового та начальники дому Ізраїлевого, які нехтують справедливістю, а все просте викривляють, вони кров'ю будують Сіон, а кривдою — Єрусалим. Його голови судять за хабара, і навчають за плату його священики, і за срібло ворожать пророки його, хоч на Господа вони опираються, кажучи: ‘Хіба не Господь серед нас? Зло не прийде на нас’” (Михея 3:9—11).

Ці слова справедливо характеризували зіпсутих і самоправедних мешканців Єрусалима. Заявляючи про ретельне виконання Закону Божого, вони насправді порушували всі його постанови. Вони ненавиділи Христа, бо Його непорочність і святість виявляли їхнє нечестя, і вони звинувачували Ісуса в тому, що Він був причиною усіх тих нещасть, які спіткали їх внаслідок їхніх гріхів. Хоч вони знали, що Він не зробив жодного гріха, однак стверджували, що в Його смерті — безпека всієї нації. “Якщо ми залишимо Його так, — говорили юдейські вожді, — то всі увірують в Нього, і прийдуть римляни, і заволодіють містом нашим і народом” (Івана 11:48). А якщо пожертвувати Христом, тоді вони знову зможуть стати сильним, згуртованим народом. Так міркували ці люди і одностайно погодилися з рішенням первосвященика: краще одній людині померти, ніж загинути всій нації.

Ось яким чином юдейські вожді “кров'ю будували Сіон, а кривдою — Єрусалим” (Михея 3:10). Вони вбили свого Спасителя, бо Він викривав їхні гріхи, але почуття самоправедності було настільки великим, що вони продовжували вважати себе обраним Божим народом та сподівалися, що Господь визволить їх від усіх ворогів. “Отак, — продовжує пророк, — через вас Сіон буде на поле заораний, а Єрусалим на руїни обернеться, а гора храмова стане взгір'ям лісу” (Михея 3:12).

Близько сорока років після того, як Христос пророкував про долю Єрусалима, Бог відкладав здійснення Своїх судів над народом і містом. Зворушливим було довготерпіння Бога до тих, котрі відкинули Його Євангеліє та вбили Його Сина. Притча про безплідну смоківницю символізує собою ставлення Бога до юдейської нації. Було дане повеління: “Зрубай її, навіщо вона й землю займає?” (Луки 13:7). Але божественна милість пощадила її ще на деякий час. Серед юдеїв було ще чимало таких, які нічого не знали про характер і діяльність Христа. Підростаюче покоління не мало змоги прийняти те світло, яке відкинули їхні батьки. Бог бажав послати їм Своє світло через апостолів та їхніх послідовників, щоб вони бачили виконання пророцтв не лише в народженні й житті Христа, а й у Його смерті й воскресінні. Діти не були засуджені за гріхи батьків; але коли діти, знаючи світло, дане їхнім батькам, відкинули додаткове світло, дане для них, вони зробилися співучасниками гріхів своїх батьків та доповнили міру беззаконня батьків.

Довготерпіння Бога до Єрусалима лише утверджувало юдеїв у їхньому запеклому нерозкаянні. Своїм ворожим, жорстоким ставленням до учнів Ісуса вони відкинули милість Божу, запропоновану їм в останній раз. Тоді Бог забрав від них Свій захист. Сатана та його ангели скористалися відсутністю Його стримуючої сили, і увесь ізраїльський народ залишився під владою того вождя, котрого він собі обрав, їхні діти відкинули благодать Христа, яка могла б приборкати лихі нахили і спонукання. І тепер ці злі нахили перемогли їх. Сатана викликав у душах людей найжорстокіші, найнижчі пристрасті. Люди більше не розмірковували; ними керували почуття й сліпа лютість. У своїй жорстокості вони стали подібними до диявола. У родинах і в народі загалом, серед нижчих і вищих верств суспільства, панували підозріння, заздрість, ненависть, суперечки, бунт і вбивства. Ніде не було безпечного місця. Друзі й родичі зраджували одне одних. Батьки вбивали дітей, а діти — батьків. Вожді народу втратили владу навіть над собою. Неприборкані пристрасті перетворили їх на деспотів. Юдеї прийняли фальшиве свідоцтво, щоб засудити на смерть невинного Сина Божого. А тепер фальшиві звинувачення, висунуті проти них, загрожували і їхньому життю. Своїми вчинками вони протягом довгого часу стверджували: “Заберіть з-перед нас Святого Ізраїлевого” (Ісаї 30:11). Тепер їхнє бажання виконалось. Страх Божий більше не турбував їх. Сатана очолив націю, і вся громадська та релігійна влада перебувала під його контролем.

Часом керівники ворогуючих партій об'єднувалися разом, щоб грабувати й мучити свої нещасні жертви, а потім з новою силою розпалювалися кровопролитні міжусобиці. Навіть святість храму не могла стримати їхню люту жорстокість. Віруючих вбивали просто перед вівтарем, і святиня була опоганена трупами вбитих. Однак у своїй сліпій та богозневажній самовпевненості підбурювачі цієї пекельної акції привселюдно запевняли, нібито Єрусалиму не загрожує зруйнування, адже це місто — власність Бога. І щоб ще більше утвердити свій вплив, вони за гроші наймали фальшивих пророків, котрі навіть під час облоги храму римськими військами закликали народ чекати Божого порятунку. До останньої хвилини багато юдеїв вірило, що Всевишній заступиться і завдасть поразки їхнім ворогам. Але Ізраїль з презирством відкинув божественний захист і тепер залишився без нього. О нещасний Єрусалиме, тебе роздирають внутрішні міжусобиці, в той час як твої діти проливають братню кров на твоїх вулицях, а чужинські війська руйнують твої фортеці та вбивають твоїх воїнів!

Усі пророцтва, дані Христом щодо зруйнування Єрусалима, повністю виконались. Юдеї на власному досвіді переконалися в правдивості Його застережливих слів: “Якою мірою міряєте, такою відміряють і вам” (Матвія 7:2).

З'являлися ознаки і чудеса, провіщаючи лихо і приреченість, серед ночі над храмом та вівтарем сяяло надприродне світло. При заході сонця на хмарах було видно бойові колісниці та озброєних воїнів, які готувалися до бою. Священики, котрі здійснювали нічну службу в храмі, були налякані таємничими звуками; земля хиталася і хор голосів благав: “‘Залишимо це місце...’ Величезні східні ворота, настільки важкі, що їх ледве зачиняли двадцять чоловік і які прикріплювалися величезними залізними брусками до бруківки, відчинилися опівночі самі” (Milman. The History of the Jews. Ch.13).

Протягом семи років один чоловік ходив вулицями Єрусалима і гучним голосом звіщав про біди, що очікували це місто. Вдень і вночі безперервно він наспівував скорботний гімн: “Голос зі сходу! Голос зі заходу! Голос від чотирьох вітрів! Голос проти Єрусалима і храму! Голос проти нареченої та жениха! Голос проти цілого народу!” (Там же). Цього дивака посадили у в'язницю і бичували, але жодного нарікання не зірвалося з його вуст. На всі зневаги і знущання він відповідав: “Горе, горе Єрусалиму! Горе, горе мешканцям його!” І голос застереження замовк лише тоді, коли він загинув при облозі міста, про яку пророкував.

Жодний християнин не загинув під час зруйнування Єрусалима. Христос залишив Своїм учням попередження, і ті, що повірили Його словам, чекали появи обіцяної ознаки. “А коли ви побачите Єрусалим, оточений військами, — сказав Ісус, — то знайте, що спустошення його наблизилось. Тоді ті, що в Юдеї, нехай біжать у гори, і хто в місті, нехай виходить з нього” (Луки 21:20—21). Коли під командуванням Цестія римляни оточили місто, несподівано облога була знята, хоч усе, здавалося, сприяло успішному початку битви. Мешканці обложеного міста у відчаї вже готові були здатися, як зненацька римський генерал наказав військам відійти від столиці юдеїв, хоч для цього не було жодних очевидних причин. Але милостиве Провидіння Боже управляло всіма подіями для добра Його народу. Християнам був даний знак, і тепер усі мали змогу послухатись слів Спасителя! Події розгорталися так, що ані юдеї, ані римляни не могли перешкодити втечі християн. Після відступу Цестія юдеї, залишивши Єрусалим, кинулися переслідувати ворога, і в той час, коли обидві армії вступили в бій, християни мали змогу покинути місто. У цей час околиці міста були також звільнені від ворогів, які могли б перехопити втікачів.

На час облоги юдеї зібралися до Єрусалима для відзначення свята кучок, і тому християни змогли вільно вийти з міста. Не гаючи часу, вони втекли до міста Пелли, розташованого в землі Переї, за Йорданом.

Юдейські війська, переслідуючи армію Цестія, з такою шаленою люттю накинулися на тили ворога, що їм загрожувало цілковите знищення. З великими труднощами римлянам вдалося виправити ситуацію. Майже без втрат юдеї з перемогою і багатими трофеями повернулися до Єрусалима. Однак ця очевидна перемога принесла їм лише шкоду. Ними оволодів той дух впертого опору римлянам, який незабаром приніс невимовні страждання приреченому місту.

Які страшні нещастя спіткали Єрусалим, коли римський імператор Тит поновив облогу столиці! Це був час Пасхи, за мурами міста знаходилися мільйони юдеїв. Продовольчих запасів міста при розумному розподілі вистачило б на роки, але вони були заздалегідь знищені воюючими між собою партіями, і тепер люди переживали увесь жах голоду. Міру пшениці продавали за талант. Муки голоду були настільки страшними, що люди їли шкіряні пояси, взуття і покриття щитів. Багато людей під покровом ночі потай прокрадалися до міських воріт, щоб назбирати якихось диких рослин, однак більшість з них були схоплені і вбиті по-звірячому, а у тих, кому вдавалося повернутися назад, часто забирали те, що вони здобули з ризиком для життя. Можновладці вдавалися до нелюдських тортур, щоб відібрати у голодних останні мізерні запаси. Нерідко цю жорстокість виявляли люди, котрі не були голодними, а лише хотіли зробити для себе запас на майбутнє.

Тисячі людей загинули від голоду й епідемій. Здавалося, що зникли природні почуття прихильності й любові. Чоловіки обкрадали своїх жінок, а жінки — чоловіків. Діти виривали останній шматок хліба з рота старих батьків. Питання пророка: “Чи забуде жінка своє немовля?” — знайшло відповідь в мурах приреченого міста. “Руки жінок милосердних варили своїх діточок, які стали поживою їм під час руйнування дочки мого люду” (Ісаї 49:15; Плач Єремії 4:10). Виконалося застерігаюче пророцтво, дане 14 століть тому: “Найлагідніша між тобою й найбільше випещена, що через пещення та ніжність не пробувала ставити на землю стопи своєї ноги, — лихим оком дивиться на мужа свого, і на сина свого, і на дочку свою ... і на дітей своїх, що породить, — бо поїсть їх таємно, через недостаток усього в облозі та в утиску, яким буде гнобити тебе твій ворог у брамах твоїх” (Повторення Закону 28:56—57).