Розділ 14. Розповсюдження вістки на британських островах

Тоді королева Марія відповіла: “Ви тлумачите Писання на один лад, а вони (римсько-католицькі вчителі) — на інший, кому ж мені вірити і хто повинен бути суддею?”

“Треба вірити Богові, Котрий говорить ясно в Своєму Слові, — відповів реформатор, — і вірити тому, чого вчить Слово, а не тому, що вам будуть говорити одні чи другі. Слово Боже зрозуміле саме собою, і якщо трапляється яке-небудь незрозуміле місце, то Дух Святий, Який ніколи не протирічить Сам Собі, вияснить це незрозуміле місце іншими текстами так, що вже не виникне ніякого сумніву, хіба тільки людина буде продовжувати упиратися в своєму незнанні” (David Laing. The Collected Works of John Knox. V.2. P.281,284).

Так у присутності королеви, ризикуючи власним життям, проповідував істину безстрашний реформатор. З такою ж відвагою він твердо йшов до здійснення своєї мети, молячись і змагаючись за справу Господню, доки, врешті-решт, Шотландія не була звільнена від папства.

В Англії становлення протестантизму як державної релігії значною мірою уповільнили переслідування, але не зупинили остаточно. Багато доктрин Рима було відкинуто, однак чимало ще продовжувало існувати. Верховна влада папи була скинута, але замість нього головою церкви став король. Церковне богослужіння залишалося далеким від євангельської чистоти і простоти. Великий принцип релігійної свободи ще не був зрозумілий. Хоч жорстокості, до яких вдавався Рим у боротьбі з єрессю, лише зрідка застосовувалися протестантськими вождями, та все-таки право кожної людини служити Богові згідно з її сумлінням залишалося невизнаним. Усі були зобов'язані приймати вчення офіційної церкви і дотримуватися запроваджених нею форм богослужіння. Інакодумці протягом багатьох століть більшою чи меншою мірою були переслідувані й гнані.

У XVII ст. тисячі пасторів були усунені від служіння. Під страхом великого штрафу, тюремного ув'язнення і заслання віруючим заборонялося відвідувати інші релігійні зібрання, крім визнаних церквою. І ті вірні душі, котрі не могли не збиратися, щоб помолитися Богові, були змушені шукати притулку в темних алеях і мансардах, а в теплі пори року — в лісах. У густих і непрохідних лісах, цих природних храмах, створених Богом, збиралися розсіяні та гнані діти Божі, щоб тут вилити свою душу в молитві та славослів'ї. Однак, незважаючи на всі засоби перестороги, багато віруючих страждало за свою віру. В'язниці були переповнені, сім'ї — розбиті, багато віруючих було вислано в чужі краї. Але Бог не покинув Свій народ, і жорстокі гоніння не змогли примусити замовкнути Його свідків. Багато віруючих переправились за океан і оселилися в Америці, заклавши там основи громадянської та релігійної свободи, які стали твердинею і славою цієї країни.

І знову, як і в дні апостолів, переслідування стали поштовхом для просування Євангелія. В огидній підземній в'язниці, переповненій розпусниками і злочинцями, Джон Буніан дихав атмосферою неба і написав тут свою чудову алегорію про подорож пілігрима із країни смерті до небесного міста. Понад 200 років цей голос в'язня Бедфордської в'язниці із надзвичайною силою промовляв до людських сердець. Книги “Подорож пілігрима” і “Незмірна милість для найбільшого грішника”, написані Буніаном, багатьох наставили на шлях життя.

Бакстер, Флейвел, Алейн та інші талановиті, освічені мужі з глибоким християнським досвідом, відважно виступали на захист віри, “колись переданої святим”. Праця цих людей, гнаних і позбавлених всяких громадянських прав сильними світу цього, ніколи не втратить свого значення. Твори Флейвела “Джерело життя”, “Дія благодаті” навчили тисячі людей, як посвятити свої душі Ісусу. Книга Бакстера “Протестантський пастир” стала благословенням для багатьох тих, хто бажав відродження Божої праці; його книга “Вічний спочинок святих” також зробила певну роботу, спрямовуючи душі до спочинку, який залишається для народу Божого.

Через 100 років, під час великої духовної темряви, Уайтфілд і брати Уезлі стали носіями Божого світла. За панування державної церкви народ Англії дійшов до такого релігійного занепаду, що мало чим відрізнявся від язичників. Улюбленим предметом дослідження духовенства стала релігія природи, до цього питання здебільшого зводилося усе їхнє богослів'я. Вищі верстви зневажливо ставились до благочестя і пишались тим, що стоять вище так званих фанатиків. Нижчі верстви суспільства залишалися переважно неосвіченими, потопали в пороці, а тим часом церква, не маючи відваги і віри, нічим не могла допомогти справі істини, що гинула.

Велике вчення про виправдання вірою, так ясно викладене Лютером, було майже забуте і замінене принципом римської церкви, за яким спасіння можна заслужити добрими вчинками людини. Уайтфілд і брати Уезлі — члени державної церкви - щиро бажали заслужити милість Божу, яку, як їх навчили, можна набути життям, сповненим чеснот і виконанням релігійних постанов.

Коли одного разу Чарльз Уезлі тяжко захворів і чекав смерті, його запитали, на чому тримається його надія на вічне життя. Він відповів: “Я зробив усе, що міг, аби служити Богові”. Коли його приятель, який поставив це запитання, здавалось, не був задоволений його відповіддю, Чарльз, подумавши, додав: “Як, хіба мої зусилля не дають мені підстави для надії на спасіння? Невже Він проти того, щоб я покладався на свої зусилля? Адже мені немає більше на що надіятись” (John Whitehead. Life of the Rev. Charles Wesley, P.102). Такою густою була темрява, що оповила церкву, приховуючи від людей вчення про відкуплення. Вона позбавляла Христа Його слави і відвертала людей від їхньої єдиної надії на спасіння — крові розп'ятого Спасителя.

Уезлі і його приятелі поступово прийшли до переконання, що правдива релігія перебуває в серці і що закон Божий поширюється не тільки на слова і вчинки, а й на думки людини. Переконавшись у необхідності освячення серця і зовнішньої поведінки, вони щиро поривались до нового життя. Ревними молитвами і особистими зусиллями вони робили все можливе, аби викоріняти гріховні бажання тілесного серця. Вони жили життям самозречення, добродійності й смирення, дотримуючись з великою суворістю і точністю всього того, що, на їхню думку, могло допомогти досягненню бажаної мети — святості, яка могла б запевнити їм милість Божу. Але вони не досягли бажаного. Даремними були їхні намагання звільнитися від осуду гріха чи здолати його силу над собою. Це була та сама боротьба, яку пережив Лютер у монастирській келії в Ерфурті. Те саме питання мучило і його душу. “Та як виправдатись людині земній перед Богом?” (Йова 9:2).

Вогонь божественної істини, що майже погас на вівтарях протестантизму, повинен був загорітися з новою силою від стародавнього смолоскипу, переданого нащадкам богемськими християнами. Після Реформації протестантизм у Богемії був розтоптаний римськими ордами. Усі, хто не хотів відректися від істини, були змушені втікати. Декотрі з них, знайшовши собі притулок у Саксонії, зберегли в собі давню віру. І від нащадків цих християн Уезлі та його прибічники прийняли світло.

Після того, як Джон і Чарльз Уезлі були рукоположені для служіння, їх послали місіонерами в Америку. На борту корабля була група моравських братів. На морі почався сильний шторм, і Джон Уезлі, опинившись віч-на-віч зі смертю, зрозумів, що не має миру з Богом. Німці, навпаки, виявили такий спокій і віру, які були не зрозумілі йому.

“Я довго спостерігав, — розповідав він після цього, — наскільки серйозно вони себе поводили. Про своє смирення вони постійно нагадували тим, що надавали іншим пасажирам такі послуги, які ніхто з англійців навіть не думав робити один одному. Вони не хотіли брати грошей за цю роботу, запевняючи, що вона є дуже корисною для смирення їх гордого серця і що їх Спаситель зробив для них набагато більше. Кожний день давав їм нагоду виявити смирення, яке ніщо не могло похитнути. Якщо їх штовхали, били чи збивали з ніг, вони знову спокійно вставали і йшли далі, і при цьому з їхніх уст не було чути жодного нарікання. Тепер була нагода перевірити, чи були вони так само вільні від страху, як і від гордості, гніву і помсти. Під час співу, яким починалося їхнє богослужіння, почався сильний шторм. Головна щогла була зламана, вода затопила палубу, і, здавалось, що велика безодня поглине всіх нас. Англійці підняли страшний галас, а німці спокійно продовжували співати. Після цього я спитав одного з них: ‘Ви не злякалися?’ — На це він відповів: ‘Слава Богу, ні’. — Я знову запитав його: ‘Хіба вашим дружинам і дітям не було страшно?’ На що він лагідно відповів: ‘Ні, наші дружини і діти не бояться смерті’” (Whitehead. Life of the Rev. John Wesley. P. 10).

Прибувши до Савани, Уезлі деякий час жив серед моравських братів і був глибоко вражений їхньою християнською поведінкою. Описуючи одне з богослужінь, яке так сильно відрізнялося від богослужінь англіканської церкви з її мертвим формалізмом, він писав: “Велика простота і разом з тим урочистість їх богослужіння змусили мене перенестись на 17 століть назад і уявити себе на одному з тих зібрань, де були відсутні формальність і зовнішня парадність; там головував Павло, що майстерно робив намети, і рибалка Петро; там виявила себе сила Святого Духа” (Ibid. P.12).

Уезлі повернувся в Англію з яснішим розумінням біблійної віри, отримавши його від моравського проповідника. Він переконався, що повинен відмовитися від надії на власні вчинки заради спасіння і цілком покладатися на “Агнця Божого, що на Себе гріх світу бере!” На одному із зібрань моравської громади в Лондоні було зачитане твердження Лютера про переміну, котра відбувається в серці віруючої людини під впливом Духа Божого. Коли Уезлі слухав ці слова, в його душі запалало полум'я віри. “Я відчув у моєму серці якусь дивну теплоту, — говорив він. — Я відчув, що довіряю Христу і тільки Христу в справі свого спасіння. В мені з'явилась упевненість, що Він звільнив мене від моїх гріхів, саме моїх гріхів, і спас мене від закону гріха і смерті” (Ibid. P.52).

Протягом багатьох років виснажливої і безуспішної боротьби, суворого самозречення, докорів і смирення Уезлі неухильно йшов до своєї мети — знайти Бога. Тепер він Його знайшов і дізнався, що милість, яку він намагався придбати молитвами і постом, доброчинністю і самозреченням, є дар, що дається безкоштовно.

Утвердившись вірою в Христа, уся його душа загорілася бажанням поширювати знання про славне Євангеліє вільної милості Божої. “Я дивлюся на весь світ як на мою парафію, — говорив він, — і в якій його частині я не знаходився б, уважаю своїм правом і обов'язком звістити всім, хто побажає мене слухати, радісну вістку спасіння” (Ibid. P. 74).

Він і далі продовжував жити суворим життям самозречення, але тепер воно перестало бути для нього основою віри, а лише її наслідком, не коренем, а плодом святості. Благодать Божа в Христі є основою християнської надії, і ця благодать повинна виявитися в послухові. Життя Уезлі було присвячене проповідуванню прийнятих ним великих істин — виправдання вірою в спасаючу кров Христа і силу Святого Духа, яка відроджує і приносить плід життя, подібного до життя Христа.

Уайтфілд і брати Уезлі були підготовлені до своєї великої праці внаслідок тривалого і болісного усвідомлення свого безнадійного стану. Щоб бути здатними витримати всі труднощі, як добрі воїни Христа, вони пройшли крізь вогонь глузувань, знущань і гонінь як в університеті, так і тоді, коли розпочали служіння. Невіруючі студенти зневажливо називали їх і тих небагатьох, які співчували їм, методистами. Сьогодні цю назву носить одне з найбільших віровизнань Англії та Америки.