Ця подія має епохальне значення не тільки для громадян ФРН, а й для світової історії. Вперше об'єднання такої держави, як Німеччина, проходило без воєн, без "бісмарківського заліза і крові". Вперше європейська держава народилась у результаті згоди європейських держав, США та Канади, Ця подія остаточно підвела риску під підсумками Другої світової війни.
Драматично розвивались події в Югославії, де пошук шляхів виходу із кризи розпочався раніше, ніж в інших соціалістичних країнах. Югославська федерація (СФРЮ) була спадкоємицею довоєнної Югославії, в якій опинились народи одного слов'янського кореня, але різні за рівнем економічного, культурного розвитку та віросповідання. Провідне місце у федерації належало сербам, найближчими союзниками яких за всіх часів існування федерації були чорногорці, що мають із ними тісну історію та спільну релігію.
Події, що безпосередньо поклали початок реорганізації політичної системи в Югославії, почалися в жовтні 1989 р. масовими страйками в автономному краї Воєводина зі столицею в м. Новий Сад. Неможливість уряду виконати вимоги страйкуючих привела до відставки керівництва краю. В Сербії та Чорногорії проходили мітинги солідарності з сербами й чорногорцями Косово. У відповідь протест висловили албанці Косово.
У всіх республіках СФРЮ утворились опозиційні Союзу комуністів Югославії (СКЮ) партії, течії, рухи, створювались національні коаліції. СКЮ поступово втрачав свої позиції і в другій половині 1990 р. партія розпадається на ряд окремих республіканських організацій, які розпочала свою подальшу самостійну політику, звільнившись від комуністичної спрямованості та змінивши назву.
Найбільш розвинені частини Югославії - Словенія і Хорватія, які завжди тяжіли до Заходу і де були найвпливовіші антикомуністичні сили, в листопаді - грудні 1990 р. прийняли нові конституції своїх республік, в яких було підкреслено право виходу з федерації, чим вони і скористались у червні 1991 р. У відповідь Белград спробував застосувати силу, але лідери Словенії та Хорватії Мілан Кучан і Франьо Туджман закликали свої народи до зброї. Словенії вдалося запобігти розширенню конфлікту, а в Хорватії він перетворився на міжетнічну війну.
Серби, що проживали в Хорватії, створили автономне утворення Сербська Країна, яка 28 лютого 1991 р. прийняла рішення про відокремлення від Хорватії та приєднання до СФРЮ. Результатом такого рішення стало жорстке протистояння між сербами і хорватами. Бойові дії не припинило навіть втручання світового співтовариства та введення військ ООН. Хорватським збройним силам удалось потіснити сербів і вийти на адміністративний кордон Хорватії в межах СФРЮ. 150 тис. хорватських сербів змушені були емігрувати до Боснії.
У центрі міжнаціонального протистояння Югославії стоїть "сербське питання". Коли утворювалася СФРЮ, значні райони, населені сербами (майже 2 млн осіб), опинились у складі інших республік. Тільки в Хорватії їх налічувалось понад 600 тис. Натомість у самій Сербії проживала значна частина албанців-мусульман, було створено албанський округ Косово. Коли республіки Хорватія, Боснія і Герцеговина та ін. почали впроваджувати державний суверенітет, а потім і державну незалежність, сербське населення в них почало вимагати, щоб сербські території республік, де вони проживають компактно і становлять більшість, залишились у складі СФРЮ.
Сербське керівництво проводило доволі жорстку просербську політику, налаштувавши проти себе значну частину албанського населення, яке у свою чергу вимагало розширення прав автономії. Починаючи з листопада 1988 р. Косово охопили заворушення, які згодом переросли в затяте збройне протистояння. Знову світове співтовариство змушене було ввести війська для "розведення" протидіючих сторін, а коли й це не подіяло, то вперше після Другої світової війни було застосовано бомбардування Югославії авіацією НАТО під егідою ООН. Полум'я війни було притушено в 1999 p., але проблему остаточно так і не було вирішено.
У складній ситуації представники Сербії і Чорногорії в лютому 1992 р. прийняли принципове рішення залишитись у складі єдиної федеративної держави. У квітні 1992 р. на уламках СФРЮ було створено нову державу - Союзну Республіку Югославію (СРЮ) у складі Сербії та Чорногорії. її ще називають "Малою Югославією". Усі інші колишні республіки стали незалежними державами й були визнані європейським і міжнародним співтовариством. У 2006 р., після референдуму в Чорногорії, федерація Сербії та Чорногорії припинила існування.
Після створення СРЮ виникає проблема боснійських сербів, які після проголошення Боснією і Герцеговиною незалежності, проголосили створення так званої Республіки Сербської. Боснійські хорвати за підтримки Хорватії проголошують Хорватську державу Герцег-Боснія. Боснійські мусульмани, яких активно підтримали мусульманські держави, відстоювали ідею єдиної неподільної Боснії і Герцеговини. Боснійський конфлікт супроводжувався жорстокими сутичками між усіма сторонами і призвів до загибелі сотень тисяч людей, переважно мирних жителів, з'явились мільйони біженців, завдано значної шкоди народному господарству, третина населення втратила дах над головою. Воєнне протистояння припинилося за допомогою військ ООН лише в 1996 р., проте напруженість і ворожість між етнічними групами зберігалась.
У Сербії після відокремлення Чорногорії найгострішою проблемою стала косовська. За Конституцією Сербії (2006) Косово було проголошено невід'ємною частиною державної території. Формула Белграда - "Менше, ніж незалежність, але більше ніж автономія" була різко відкинута косоварами, які вважали за необхідність відокремитися від Сербії і проголосити незалежність. Почалося гостре політичне й збройне протистояння, яке не зупинили навіть міжнародні миротворчі сили. У 2007 р. Косово без згоди Сербії було проголошено незалежною державою. Це рішення підтримали деякі країни ЄС, ОБСЄ та НАТО. Водночас багато держав світу (насамперед Росія) не підтримали це нове утворення. Україна приєдналася до позиції останніх.
Єдиною республікою колишньої Югославії, що здобула незалежність і уникла воєнного протистояння, була Македонія.
Події в Югославії були найкривавішими в Європі з часів Другої світової війни. Світове співтовариство (у тому числі й Україна) посилено шукає шляхів до припинення етнічного протистояння в колишній Югославії. Досягнуті представниками ООН домовленості між представниками конфліктуючих сторін, присутність миротворчих сил ООН не привели до остаточного вирішення проблеми.
Під кінець 90-х років демократія в постсоціалістичних країнах Європи набула певної стабільності, зміцніли державні інституції, законодавча влада, судоустрій. Разом із тим з'явилися нові тенденції політичного розвитку. Якщо після падіння тоталітаризму вісь політичного життя в них різко змістилася вправо, то через декілька років майже повсюди (крім Чехії) посилився вплив лівоцентристських сил. Демократичні революції докорінно змінили також зовнішньополітичну орієнтацію. Якщо раніше її основою була "дружба" із СРСР, то в нових умовах у центрі уваги - орієнтація на Західну Європу, на Європейський Союз та НАТО. Втративши сенс свого існування, у 1991 р. припинили діяльність ОВД та РЕВ.
Разом з тим слід зазначити, що поряд із позитивними результатами практично в кожній з цих держав спостерігалися і негативні тенденції: спад виробництва, зростання безробіття, втрата ринків збуту товарів тощо. Всі постсоціалістичні країни, крім загальних, мали і "національні" недоліки реформ. Передусім це були наслідки, пов'язані зі свідомою політикою, спрямованою на дезінтеграцію колишніх союзників по РЕВ та ОВД на фоні прогресуючої інтеграції Європи. Відцентрові процеси колишніх партнерів не сприяли вступу одноосібно в економічні та політичні альянси Європи та Північної Америки, а також негативно впливали на внутрішні процеси кожної окремої країни (втрати ринків збуту, взаємних капіталовкладень, промислової інтеграції тощо).
Розпад СРСР, падіння соціалістичної системи, загальна криза світового комуністичного й робітничого руху не привели до ліквідації комуністичних режимів у Китаї, на Кубі, у В'єтнамі, Північній Кореї, Лаосі, Монголії.
Звичайно, кожна з цих країн має свою історію, свої проблеми, у них своє бачення як ідеології, так і політики соціалізму.
Із середини 80-х років тут почали проголошуватись і впроваджуватись реформи. Особливо активно ці процеси відбуваються в Китаї, В'єтнамі, Лаосі. У Китаї було обрано більш спокійний, "китайський", варіант реформ - ринкові умови запроваджувалися зі збереженням соціалістичних основ у державі й відповідної ідеології. Зміст цих реформ полягає в тому, що надаються рівні можливості праці й податкової системи для всіх форм власності, відбувається приватизація держмайна, здійснюється політика "відкритих дверей" для іноземних інвестицій тощо.
Реформи в Китаї дали відчутні результати. Щорічний приріст ВНП тут становить 9-10 %, а у 2004 р. він сягнув 16,8 %, і це був найвищий показник у світі за останні десятиріччя. Дохід на душу населення зріс у 2,5, а на селі - у 4 рази. Свою економічну могутність, політичну й суспільну стабільність, високий рівень культури Китай продемонстрував світу під час Олімпійських ігор 2008 р., організацію яких МОК визнав найкращою за всю історію Олімпійських ігор.
Разом з тим тут зберігається однопартійна система і, незважаючи на певну демократизацію політичного життя, доволі активно переслідується опозиція й публічно страчуються державні службовці, звинувачені в корупції та розкраданні державних коштів. Китай залишається володарем найбільшої у світі армії і гігантського військово-промислового комплексу, працюють космічні програми тощо.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 8. Світ наприкінці XX - на початку XXI ст.: нові тенденції розвитку“ на сторінці 3. Приємного читання.
