Рубіж ХУШ-XIX ст. був епохою бурхливих ідейних пошуків у духовному житті Заходу. Європа виробляла нові ідеали, відходячи від практицизму і раціоналізму попереднього століття. На зміну Просвітництву прийшов романтизм. Його іноді тлумачать виключно як реакцію на Просвітництво. Разом з тим є думка, що романтизм сформувався в контексті переживань, які породила промислова революція, а також є витвором настроїв, що були відповіддю на виклик наполеонівської експансії.
Романтизм - це особливий світогляд, який виявив себе в найрізноманітніших галузях: філософії і політиці, економіці й історії, літературі й живопису, поетиці й лінгвістиці.
Романтизм претендував на універсальність; його мета полягала в тому, щоб синтезувати усі людські знання, по-новому пізнати світ в його єдності та багатогранності. Теоретики романтизму у своїх творах однаково вільно звертались до музики, образотворчого мистецтва, філології, історії.
Біля витоків романтизму стояв відомий німецький мислитель Йоганн Гердер, головні думки якого викладено в праці "Ідеї з філософії людства". Він перший звернув увагу на те, що в відмінності між різними типами людей, що людська природа не однорідна, а різноманітна. Визначальним фактором в історії є певні особливості не людини взагалі, а того чи іншого людського типу як творця тих чи інших національних цінностей. У збірнику "Про німецький характер та мистецтво" Гердер вперше звернув увагу на фольклор, народну поезію як іманентний прояв народного духу і визначив магістральний шлях розвитку романтизму як нової системи цінностей. Відомий історик Ганс Кон писав: "Гердер першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсальних, а в конкретних національних проявах".
Ідеї романтизму розроблялися і втілювалися в художній практиці німецькими філософами і письменниками Ф. Шлегелем (1772-1829), Новалісом (1772-1801), Ф. Шел літом (1775-1854), Й. Герресом (1776-1848), Е. Гофманом (1776- 1822). Англія дала Дж. Байрона (1788-1824), В. Скотта (1771-1832), В. Блейка (1757-1827), С. Кольріджа (1772-1834), 17. Шеллі (1792-1822). У Франції письменниками-ро-мантиками були В. Гюго (1802-1885), А. де Віньї (1797-1842) і багато інших. У Росії - К. Рилєєв (1795-1826), В. Кюхельбекер (1797-1846), В. Одоєвський (1803-1869), М. Лєрмонтов (1814-1841), Є. Баратинський (1800-1844); мислителями-ро-мантиками можна назвати слов'янофілів /. Кирієвського (1806-1856), А. Хом'якова (1804-1860), К. Аксакова (1817- 1860). В Україні завдяки відкриттю у Харкові університету (з 1805 р.) сформувалась так звана "харківська романтика" (/. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров, О. Корсун, М. Петренко). Склалися також "українські школи" в польській (А. Мальчевський, Б. Залеський, С. Гощинський) та російській романтичних літературах.
Ідейно романтизм дійсно був антиподом Просвітництва. Якщо Просвітництво взяло на озброєння раціоналізм, романтиків вабило усе ірраціональне у людському досвіді. Переживання, пристрасті, надприродне, божевілля та смерть стали улюбленими предметами захоплення та інтуїтивного співпереживання романтиків. На місце раціональному судженню прийшла ірраціональна інтуїція. Романтики кинули виклик умовностям цивілізації, їх вабило безкінечне, таємниче, непізнане, незрозуміле. Якщо просвітники закликали до раціонального, "розумного" усвідомлення навколишнього світу, романтизм звертався до прихованого внутрішнього духу. Разом з тим романтики наповнили деякі поняття, що остаточно сформувались у роки Французької революції, новим змістом. Якщо послідовники просвітників - французькі революціонери сформували так звану політичну концепцію нації, до якої належали усі жителі країни (попри етнічні відмінності), окрім контрреволюційних елементів, визначили народ як уособлення національного суверенітету, то романтики, насамперед німецькі, намагались розкрити внутрішню суть цього народу і в основі національного єднання бачили "національний дух", зовнішніми ознаками спільності якого були мова, звичаї, особливі реакції на навколишній світ, спільна історія (точніше, її тотожне переживання). Оскільки "дух нації" формувався століттями, то зрозуміти його можливо через усвідомлення фольклору, пам'яток літератури та історії того чи іншого народу. Тому освічені європейці почали "відкривати дідівські скрині", шукаючи там сліди "національного духу". Микола Гоголь, прибувши до Петербурга, був здивований попитом на все українське, особливо предмети побуту та пам'ятки фольклору. Багатство "героїчного пафосу" української історії та багатство фольклору зумовили формування так званих "українських шкіл" у російській та польській літературі, що було б абсолютно неможливо в добу класицизму.
Але романтизм багато в чому зобов'язаний своїм походженням Французькій революції, яка наочно продемонструвала всю складність і суперечливість історичного процесу, велич людини, яка прагне перетворити світ і обмеженість її сил. До певної міри романтизм виріс із гіркого історичного досвіду, який дав гостре відчуття суперечності між прекрасними теоріями і суворою реальністю. Для романтиків ідеал і реальність трагічно розірвані, лежать у різних площинах, але при цьому ідеал вище реальності.
Романтизм, який значною мірою вплинув на духовне життя Заходу першої третини XIX ст., між тим не викоренив повністю ідеалів Просвітництва і не став провідною філософською системою епохи (ставши основною формою мислення на певний час, наприклад, поляків і угорців).
Проте це стосується не тільки романтизму, а й багатьох інших філософських напрямків, якими було так багате XIX ст. Інтелектуальна атмосфера протягом всього століття залишалася складною і напруженою. Найрізноманітніші думки щодо навколишнього світу, суспільства і людини змінювали одна одну, боролись і взаємодіяли.
Яку ж роль відіграла "загибель кумирів" у духовному житті XIX ст.? З одного боку, наслідки були руйнівними, оскільки сумніву піддавалось майже все: віра в гармонію світобудови і суспільства, у моральні принципи і цивілізацію, навіть у доцільність існування людини. Але, з іншого боку, залишаючи людину нібито наодинці з власним егоїзмом і таємними пристрастями, з проблемою смерті та страждань, з дисгармонійним і жорстоким світом, філософи більш глибоко, ніж раніше, зазирали в суть речей, висвітлюючи нові грані старих звичних понять. Романтична духовна парадигма стала основою формування уявлень про національну ідентичність на етнічно-культурній основі.
Етноси існували протягом століть, якщо не тисячоліть. Але тільки наприкінці XVIII ст. їх стали вважати за основну ознаку нації, тобто такого історичного феномену, якому належить право творити самостійну державу. Навіть якщо вони її не мали в минулому. З усвідомлення етносом себе як нації, як дійової особи історії та сучасного світу й розпочиналось національне відродження.
Значний інтерес становить тогочасний досвід Франції у національно-державному будівництві.
Незважаючи на те, що її населення було поліетнічним, а географічні розміри досить великими, вона під час революції 1789 р. була проголошена єдиною й неподільною державою. Саме тоді у Франції та інших країнах Заходу встановився погляд, що нація - поняття політичне та етнічні відмінності не повинні мати політичного значення, зокрема не заслуговують на будь-яке офіційне визначення чи підтримку з боку держави. Як відомо, Французька революція вважала нефранцузькі мови країни контрреволюційними й забороняла їх вживати в освітній і громадській справі. Вперше у світовій практиці республіканське правління встановлювалося в унітарній державі. Починався досить цікавий експеримент - спроби встановити республіку у великій поліетнічній державі не за федеративним, а за унітарним принципом, який пройшов загалом успішно.
З трьох гасел Великої французької революції "Свобода, рівність, братерство" термін "братерство", який до революції мав багато значень ("спільність", "община", "громада"), почав швидко набувати іншого значення, а саме - відданість нації, тобто націоналізм. Тоді ж націю було вперше офіційно визнано як найвищу цінність, а служіння їй - як найпочесніший обов'язок. У конституції Франції теж уперше у світовій практиці проголошувався принцип національного суверенітету "Суверенітет є єдиним, неподільним, невід'ємним та невідчужуваним. Він належить нації, ні група людей, ні будь-яка особа не можуть його привласнити". Знову зазначимо, що французькі революціонери визначали французьку націю як громадянство французької держави, яке не рахувалося з етнічними особливостями.
У той період термін "націоналізм" не означав нічого іншого, крім любові й відданості до своєї нації та готовності до будь-яких жертв, включно з жертвою життям заради існування й процвітання власної нації. Роль націоналізму зводилася виключно до формування нації, об'єднання держави та її захисту. Він проповідував рівність народів, повагу до їхніх прав і свобод, демонстрував толерантність до інших націоналізмів. Пізніше він дістав назву "гуманний націоналізм", або "відроджувальний націоналізм".
У роки Великої французької революції та наполеонівських війн остаточно викристалізувався й так званий "принцип національності", згідно з яким кожний народ е сувереном, тобто носієм верховної влади, і має право на створення власної національної держави. Від тих часів цей принцип перетворюється в одну з найважливіших складових національної ідеї.
Слід зазначити, що піднесення націоналізму в Західній Європі та посилення тенденції до створення національних держав викликали неоднозначну реакцію у тогочасної духовної та політичної еліти. Більшість просвітників висловлювали занепокоєння таким розвитком подій. Жирондисти та якобінці швидко перейшли на позиції шовінізму, прихованого за ультра революційними та демократичними фразами. Вони, по суті, оголосили "революційну війну" націоналізмам інших народів, пропагували ідею ліквідації національних бар'єрів та національних суверенітетів, висловлювалися за формування з усього людства "єдиної нації" та створення "всесвітньої республіки", звичайно ж, зі столицею у Парижі. Подібну позицію, як відомо, зайняв і Наполеон, котрий розпочав загарбницькі війни під прапором шовінізму та імперіалізму, прихованих за гаслами лібералізму. Але всі спроби придушити націоналізм інших народів, перешкодити їх боротьбі за реалізацію ідеї національної держави зазнали поразки. Не допомогли жодні гасла та ідеї, жодні методи й засоби, включно із застосуванням збройної сили. Націоналістичні "джини" почали швидко вириватися з "глечика" тогочасних наднаціональних імперій. Народжувалася нова доба - доба панування націоналізму та формування національних держав.
Польська нація, яка набувала своєї сучасної форми більш-менш одночасно з революцією у Франції, за поглядами її провідників (Тадеуш Костюшко) мала заборонити українську та литовську мови й, таким чином, прискорити інтеграцію всіх жителів Польщі в єдиній польській нації - єдиній політично і культурно. Проте внаслідок поділів Польщі поляки не мали змоги наслідувати приклад своїх французьких однодумців у справах мови й нації. Багатонаціональна, точніше поліетнічна, польська нація західного зразка втратила самостійність раніше, ніж дістала можливість застосувати західні методи до "діалектів". У багатонаціональних державах, які залишилися в Центральній і Східній Європі, не виникли "австрійська", "російська" чи "османська" політичні нації, що інтегрували б усі свої етнічні групи, народи. Розвиток у цій частині Європи пішов не французьким, а німецьким шляхом.
Німецькі мислителі, передусім Й. Гердер, на противагу своїм французьким колегам обґрунтували тезу, що нація характеризується спільною культурою, побудованою на спільності народної мови, бо власне мова простого люду правдиво відображає справжній характер і дух народу. Від цього погляду згодом перейшли до тези, що права, які французи чи, скажімо, американці приписують "народові", насправді належать національностям, за умови, що ті зберігають рідну мову й культуру. Таким чином, нові наукові дисципліни, які щойно тоді формувалися: етнографія, фольклор, мовознавство, мистецтвознавство, релігієзнавство, а також історія, яка тепер перетворилася на історію народу, замість перейматися справами великих монархів, полководців і вищих станів загалом, набрали політичного значення. їм випало визначити кордони майбутніх національних держав.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Романтизм, національне відродження та об'єднавчий рух в Європі“ на сторінці 1. Приємного читання.
