Ще не стих гуркіт армагеддонського грому Першої світової війни, як постала нова реальність глобального значення: США вустами свого президента В. Вільсона заявили свої претензії на світове лідерство. У геополітичних вимірах це означало, що після п'яти століть освоєння Старим світом Нового, починався рух у зворотному напрямі. 1 млн американців у військовій формі, що знаходилися на початку 1919 р. в Європі, були суттєвим аргументом американської дипломатії у протистоянні європейським політичним гігантам. А ще - половина світового промислового виробництва, що припадала на частку США.
Поки американська економіка явно поступалася європейській, США всіляко намагалися відгородитися від Європи. Тепер же, відчувши свою могутність, Сполучені Штати виступили з ініціативою ліквідувати економічні бар'єри, оскільки вже не боялися конкуренції. Тобто Америка домагалася домінування у відкритому для економічного обміну світі. Саме домагалася. На Паризькій конференції Вільсон заявив: якщо світ не піде шляхом, указаним Сполученими Штатами, то американцям доведеться створити таку армію і флот, щоб їх принципи поважалися. Отже, висловлювалася доктрина, згідно з якою до політичного престижу й економічної зверхності додавалася і військова сила.
Дипломатія СІЛА зводилася до створення умов, які б забезпечували в Європі приблизну рівновагу сил, що протистояли одна одній. Зокрема, не в інтересах Америки було звести силу Німеччини до нуля. Тож "14 пунктів" В. Вільсона були для німців більш прийнятними завдяки їхній визначеності, ніж умови, які могли б продиктувати європейські лідери Антанти. Європейських союзників американці намагалися переконати, що не відновивши економіку, Німеччина не зможе виплачувати репарацій державам-переможницям.
Проте перша спроба США вийти у світові лідери не увінчалася певним успіхом. Були матеріальні умови, проте підвела дипломатія, яка не передбачила і не врахувала всіх факторів англо-французького зближення. США прагнули до світової гегемонії, Франція - до лідерства в Європі. У цьому її до певної міри підтримувала Великобританія - обидві були проти американського загравання з Німеччиною. До того ж Франція погоджувалася на розширення англійських колоніальних володінь за рахунок колишніх німецьких колоній. У цьому контексті Великобританію не влаштовувало швидке вивищення Америки, особливо ж з огляду на те, що згідно з умовами Вашингтонської конференції (1921 р.) "володарка морів" вимушена була поступитися морською першістю, погодившись у цьому виді озброєнь на паритет зі США.
Знадобиться ще одна світова війна, щоб США домоглися беззаперечного лідерства не тільки в економіці, а й у світовій політиці.
Ще однією геополітичною реальністю стала поява на політичній карті світу Радянської Росії, а потім й інших радянських республік.
Проте з активного суб'єкта міжнародної політики, учасника воєнно-політичних блоків і коаліцій, яким Росія була протягом століть, вона тимчасово опинилася в стані глибокої міжнародної ізоляції, перетворилася в об'єкт політики великих держав.
Поразка держав Четверного союзу у війні дала можливість Радянській Росії анулювати принизливий для неї Брестський договір. Проте закінчення світової війни мало для неї і негативні наслідки: Антанта могла тепер активніше втрутитися в події, що відбувалися на території колишньої Російської імперії. Південь України окупували французькі війська, у Сибіру і на Далекому Сході на початку 1919 р. перебували близько 130 тис. військовослужбовців ворожих Росії держав, понад 20 тис. - на Півночі. "Російське питання" стало одним з головних на Паризькій конференції, де в лютому 1919 р. було вирішено питання про широкомасштабну інтервенцію проти Росії. "Неможливо розв'язати питання миру в Європі, - говорив Д. Ллойд Джордж, - не розв'язавши російського питання". Ще конкретніше з цього приводу висловлювався Генеральний штаб головного командування арміями Антанти: "Якщо Антанта хоче зберегти плоди своєї перемоги, здобутої таким трудом, вона сама повинна викликати переродження Росії шляхом повалення більшовизму і побудувати міцний бар'єр між цією країною і центральними державами".
Лінія поведінки західних держав мотивувалася необхідністю запобігти поширенню революції з Росії на всю змучену війною Європу. І небезпідставно. Суть більшовицького месіанізму, підтриманого компартіями інших країн, зводилася саме до цього: сприяти поширенню комунізму, шляхом експорту соціалістичних революцій, у всьому світі. Вижити у ворожому оточенні й одночасно прагнути до перемоги у світовому масштабі - таке ірраціональне у своїй основі завдання довгі роки не тільки визначало стратегічну лінію зовнішньополітичної діяльності Радянської держави, а й суттєво впливало на всю міжнародну обстановку 20-30-х років.
Важливою віхою на шляху становлення нового світового порядку стала Генуезька конференція (квітень 1922 р.).
Це була загальноєвропейська конференція, яка мала визначити шляхи оздоровлення економічного стану на континенті й, у контексті цього завдання, врегулювати економічні відносини між Росією та іншими державами. Ініціатором останнього неодноразово виступала й сама Росія. Оптимізму її керівникам додавало те, що вперше офіційно на рівні представництва провідних європейських держав проголошувалося, що нації не можуть привласнювати собі право диктувати іншим народам принципи, на основі яких останні мали організовувати систему власності й внутрішнього економічного життя. Отже, соціально-економічна система, встановлена більшовиками в Росії, набувала свого роду міжнародної легітимності.
До певної міри це підтверджувалося і практикою. На цей час Росія почала вже поступово виходити з міжнародної ізоляції, установивши дипломатичні відносини з 8 країнами, торгові - з 14, у тому числі й з Великобританією, Німеччиною, що означало визнання де-факто московського уряду. Організатори конференції фактично погодилися з тим, що запрошена на конференцію Радянська Росія представляла на ній інтереси й інших радянських республік, на той час ще формально не об'єднаних в одній союзній державі.
США офіційно не були учасником Генуезької конференції. Більше того, вони були противниками її скликання, отже, й мирного врегулювання відносин з Радянською Росією. Уряд США був єдиним, що вимагав бойкотувати її економічну систему. Щоправда, причина була не тільки, а може й не стільки в Росії. США небезпідставно вбачали в англійських ініціативах щодо сценарію конференції спробу об'єднати європейські держави навколо Великобританії. Відтак доклали зусиль, щоб рішення конференції не стали початком небажаного для них економічного піднесення європейських конкурентів і їх політичної консолідації.
Основних завдань Генуезька конференція не розв'язала, як і Гаазька (червень 1922 р.), яка була фактично продовженням Генуезької. Політичні мотиви взяли гору над економічними розрахунками, створити систему економічних зв'язків не вдалося. Залишилося не розв'язаним і "російське питання". Західні дипломати, формально проголошуючи рівні права всіх держав і народів, фактично намагалися диктувати Росії свої умови. Остання, погоджуючись на деякі з них, тут же висувала свої зустрічні умови і пропозиції. Так, умовою повернення воєнних боргів Росія вважала компенсацію колосальних витрат, яких вона зазнала внаслідок іноземної інтервенції в перші післяреволюційні роки; погоджувалась повернути царські позички, але за умов надання нових кредитів. Доречно зауважити, що лінія поведінки Радянської Росії в Генуї стала концептуально-визначальною для радянської дипломатії у всі наступні десятиліття.
Отже, економічно цілісної Європи, якою вона була в довоєнний період (хоч і не без суттєвих застережень), відновити не вдалося.
Сенсацією для учасників Генуезької конференції стало укладення договору в Рапалло (квітень 1922 р.) між Німеччиною і Росією.
Договором розв'язувався широкий спектр міждержавних відносин - економічних, політичних, аж до встановлення дипломатичних відносин. Це був договір двох найбільш ущемлених Версальською системою держав, які боялися залишитися в повній міжнародній ізоляції. До того ж він практично ліквідував усі минулі взаємні економічні претензії. Договором встановлювався статус "найбільшого сприяння нації" в торгівлі між двома державами. Варто зауважити, що з боку Німеччини інтерес до договору виявляли не тільки підприємці, а й військові. Почалося таємне радянсько-німецьке співробітництво у військовій галузі, причому і в тих напрямках, які для Німеччини було заборонено міжнародними договорами. Мова йде, зокрема, про підготовку військових кадрів, випробування військової техніки й озброєнь, які проводилися на території Радянського Союзу. Останній, до речі, був не єдиним джерелом відродження промислового, отже, і військового потенціалу Німеччини. Іноземні капітали текли в її економіку і з інших держав, передусім зі США, з одного боку, забезпечуючи можливість одержання репарацій, з іншого - допінгуючи відродження військово-промислового виробництва в Німеччині.
Близькосхідні питання, проблеми Чорноморських проток розв'язувалися на Лозаннській конференції (листопад 1923 р.). На ній радянську делегацію, крім РСФРР, представляли також УСРР і Грузія як чорноморські держави. Згідно з прийнятою конвенцією Чорноморські протоки оголошувалися демілітаризованими, однак через них дозволявся прохід військових кораблів усіх держав. Радянський Союз розцінив таке рішення як спрямоване проти його безпеки. На конференції було підписано новий договір з Туреччиною, значно сприятливіший для неї за попередній, Севрський. Фактично це означало денонсацію Севрського договору, який вважався найуразливішою ланкою у Версальсько-Вашингтонській системі.
1923 рік виявився для Європи складним, кризовим. Відмова Німеччини виплатити черговий внесок за репараціями призвела до окупації Францією і Бельгією Рурської області, що зумовило гостру політичну кризу. Спроба Франції в такий спосіб зміцнити свою лідируючу роль в Європі викликала спротив Великобританії і США. Франція вимушена була вивести свої війська з окупованої території. США взяли на себе роль арбітра в європейських суперечках. Згідно з прийнятим у 1924 р. "планом Дауеса" (прізвище держсекретаря США) репараційний спір Франція мала розв'язувати не безпосередньо з Німеччиною, а через посередництво США, з чим погодилася і Великобританія. Економіка Німеччини ще в більшій мірі ставилася під контроль іноземного, переважно американського, капіталу (зокрема через емісійний банк, непідконтрольний німецькому урядові).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Нові геополітичні реалії міжвоєнного періоду“ на сторінці 1. Приємного читання.
