Перша світова війна за трагічністю своїх наслідків не мала рівних у всій попередній історії. Головні переможці в Європі - Великобританія, Франція, Італія, як і Росія, втратили близько половини свого національного багатства, одержали в спадок не тільки економічні труднощі, а й соціальну невлаштованість суспільства, яке в перші п'ять повоєнних років то тут, то там вибухало революційними конфліктами. Зазначене ще більшою мірою стосувалося переможених держав.
З учасників світової бойні виграли лише Японія, чия участь у війні обмежилася захопленням німецьких колоній на Тихому океані та проникненням у Китай, і ще в більшій мірі - США. Вони не тільки здобули воєнну перемогу над ворогом, а й економічну перемогу над своїми союзниками.
Шляхи виходу із соціально-економічної кризи були різними (якщо брати країни-переможниці й переможені), а то й діаметрально протилежними до названих (у Радянській Росії, пізніше в СРСР). Проте на середину 20-х років відбудову економіки у всіх воюючих країнах в основному було завершено. Зауважимо, що стосовно Росії та інших радянських республік, які виникли на території колишньої Російської імперії, термін "відбудова" можна вживати лише у значенні досягнення довоєнних фізичних обсягів виробництва, оскільки у всьому іншому - виробничі відносини, соціальна інфраструктура тощо, будь-які довоєнні орієнтири втрачали свій сенс.
Потік американського капіталу в Європу сприяв швидкій стабілізації економіки і соціальних відносин у провідних європейських країнах. Як і в США, в них відбувалися суттєві зміни у способах виробництва. Широко запроваджувалися його стандартизація, раціональні методи організації праці, що відкривало можливості значного поширення конвеєрного, отже, масового, виробництва. Швидкими темпами розвивалося автомобілебудування, нарощувалося виробництво електроенергії, предметів електротехнічної і хімічної промисловості. У зв'язку з цим суттєві зміни відбулися і в повсякденному житті людей, у побут яких масово входили такі блага цивілізації, як телефон, телеграф, радіо, кінематограф, автомобіль тощо.
Політики і теоретики капіталістичної моделі організації суспільства святкували перемогу. Проте дещо передчасно. Попереду ще була важка економічна криза 1929-1933 рр. Вона охопила практично всі країни капіталістичного світу, тривала майже 4 роки і, як результат, призвела до скорочення промислового виробництва в середньому на 38 %. З високорозвинених країн найбільших витрат зазнали США і Німеччина, промислове виробництво в яких скоротилося відповідно на 46,2 і 40,2 %. Економічний спад мав важкі соціальні наслідки: за 1929-1932 рр. безробіття в країнах, охоплених кризою, зросло з 5,9 млн до 26,4 млн осіб, що у свою чергу зумовлювало соціальні протести. І не тільки у вигляді страйків. Політичні катаклізми, як, наприклад, у Німеччині, мали у своїй основі саме соціальну невлаштованість суспільства.
До небаченої раніше соціально-економічної депресії капіталістичний світ призвели гіпертрофована монополізація капіталу, засобів виробництва, стихія вільного ринку. В післявоєнний період фактично було відкинуто державне регулювання економіки, що практикувалося у воєнні роки. Монополії Форда, Моргана, Дюпона, Рокфеллера, Крупна та ін. підпорядкували собі цілі галузі виробництва.
Доктрина "невтручання" держави в економічне життя, заснована на концепції вільного ринкового саморегулювання, виявилася нежиттєздатною. Можна зазначити, що причини й уроки цієї кризи в певному розумінні підтверджували ленінський висновок про те, що надмірна монополізація економіки веде до регресу, застою, економічної анархії. Не меншою мірою це підтвердила і радянська система господарювання, з доведеною до абсурду монополізацією (одержавленням) засобів виробництва. Як і постсоціалістична практика абсолютної лібералізації товарно-грошових відносин.
У зв'язку з кризою почався перегляд окремих базових принципів класичного лібералізму як провідної ідеології соціально-економічної моделі західного суспільства, передусім в англосаксонських країнах. Новий, або соціальний, лібералізм почав утверджуватися також під впливом марксизму і соціал-демократії, зокрема щодо позитивної ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів.
Проте в різних країнах ступінь втручання держави в економіку був різним і обумовлювався, крім іншого, особливостями їх історичного розвитку. При цьому чітко окреслилися три напрямки:
• o ліберально-реформістський, що увійшов в історію як хрестоматійно відомий "новий курс" президента США Ф. Рузвельта;
• o соціал-реформістський, характерний перш за все для країн Скандинавії, Франції, республіканської Іспанії та деяких інших;
• o тоталітарний варіант державного регулювання, який серед країн, охоплених кризою, найбільше виявився в Німеччині.
Ліберальний реформізм (соціальний лібералізм), ідеї якого найбільш ґрунтовно виклав Дж.М. Кейнс, став однією з найважливіших реформаторських течій у 30-ті роки, практичною основою виходу з економічної кризи.
Він відкидав постулати класичного лібералізму про необмеженість економічної свободи, вільної конкуренції. Суть кейнсіанства полягала в необхідності доповнення традиційних для лібералізму принципів індивідуалізму, вільної конкуренції, ринку принципами державного регулювання економіки, соціальної сфери.
Вперше і найбільш дієво ці принципи було реалізовано в діях президента-реформатора ФД. Рузвельта, а потім у тих чи інших масштабах і формах запроваджено і в інших індустріально розвинутих країнах. "Новий курс" Рузвельта - це система широкомасштабних заходів щодо виходу з кризової ситуації на шляхах глибокої структурної перебудови соціально-економічної сфери, всього суспільно-політичного життя. Перш за все створювалися ефективні механізми державного регулювання інфляції, зайнятості й безробіття, підтримання високої ділової активності. Важливими складовими "нового курсу" Рузвельта стали створення націоналізованого сектору в економіці, включення виробника у відносини власності через систему акцій та інші форми участі в розподілі певної частини капіталістичного прибутку. На цій основі долалося відчуження працівника від виробництва, включалися матеріальні стимули виробництва, поліпшувався добробут виробника. На державному рівні створювалася система соціального захисту трудящих, зокрема страхування у зв'язку з безробіттям.
Оптимальні темпи економічного зростання забезпечувалися ефективною бюджетною і кредитною політикою держави, зокрема великими інвестиціями у виробництво. Державне фінансування доповнювалося комплексом правових актів, умілим регулюванням податкової системи, протекціоністськими заходами щодо національного виробника тощо.
Названі заходи здійснювалися паралельно з політичним реформуванням, демократизацією суспільного життя в цілому, що створювало правові механізми, які до певної міри нейтралізували всевладдя монополій. Недаремно адепти вільної ринкової конкуренції кваліфікували таку модель соціально-економічного і політичного суспільства як "повзучий соціалізм".
Проте Ф. Рузвельт, не боячись звинувачень у соціалістичному характері запроваджуваних ним реформ, за допомогою системи названих заходів фактично урятував американський капіталізм, поклав початок його докорінному реформуванню. За сучасними визначеннями, то був початок кінця епохи так званого дикого капіталізму. Далекоглядні політики зробили належні висновки з історичних уроків, світової економічної кризи, посиливши акценти на соціальні пріоритети в процесі реформування капіталізму.
Американська модель реформування соціально-економічних відносин, як уже зазначалося, прижилася і в інших країнах. Хоча, заради об'єктивності, варто зазначити, що Рузвельтівський курс соціально-економічних реформ багато в чому повторював і апробував на практиці концепції соціального устрою західноєвропейської соціал-демократії, які починали реалізовуватися в окремих країнах ще в докризовий період.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тенденції та моделі соціально-економічного розвитку. Культурні трансформації“ на сторінці 1. Приємного читання.
