Розпад біполярного світу наприкінці XX століття характеризувався появою нових економічних сил, ліквідацією соціалістичного блоку, демократизацією суспільних відносин. У період між 1974 та 1990 р. понад 30 країн Західної Європи, Латинської Америки та Східної Азії здійснили перехід від авторитарних режимів до демократичних форм правління. Фактично створено передумови для глобальної демократизації суспільного розвитку. Для 90-х років це найзначиміша в загально-цивілізаційному вимірі тенденція.
Розвиток цього процесу яскраво продемонстрував взаємозалежність між демократією та зростанням економічної могутності держав. Чим більше нація розвинута економічно, тим швидше вона стане демократичною. За підрахунками С. Хантінгтона, у 1989 р. з 24 країн із рівнем доходу на душу населення понад 6 тис. дол. США не мали демократичних режимів лише 3 країни (Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати), а із 42 найбідніших країн лише 2 (Індія та Шрі-Ланка) мали демократичні режими. Із 53 країн із середнім рівнем доходів 23 мали демократичні режими, 25 - тоталітарні, 5 перебували на стадії трансформації до демократичного устрою.
Характерною особливістю сучасності є посилення впливу глобальної інтеграції на функціонування І розвиток держави як суспільного інституту. Під тиском дії світових економічних механізмів відбувається загострення суперечностей між державою і суспільством, і цей конфлікт все більше набуває рис глобального. Вплив міжнародних економічних і політичних інститутів з кожним роком зростає, примушуючи владні структури поступатися частиною своїх повноважень, що веде до обмеження суверенітету держави взагалі. Характерною особливістю кінця XX ст. є "деградація" і "девальвація" статусу суверенної держави.
Транснаціональні корпорації (ТНК) загальною кількістю у світі до 40 тис. становлять серйозну конкуренцію могутнім традиційним інститутам влади, контролюючи майже половину світового промислового виробництва і ще більший відсоток світової торгівлі, впливаючи не тільки на економічну ситуацію в окремих державах, а й на соціально-політичну. За таких обставин держава може втратити значення гаранта збереження демократичних засад суспільства, коли життєво важливі рішення приймаються не демократично обраними інститутами, а групами осіб зі своїми корпоративними інтересами.
Негативним наслідком процесу глобалізації для держави є суперечність між взаємозалежністю країн і народів у сучасному світі й збереженням за державою права самостійно розв'язувати внутрішні проблеми. Для координації діяльності в різних галузях економіки і політики створено такі впливові міжнародні організації, як Європейський Союз (ЄС), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Організація країн - експортерів нафти (ОПЕК), Всесвітню торговельну організацію (ВТО) та ін. Якщо до 1909 р. було створено 37 міждержавних міжнародних організацій, то наприкінці XX ст. - 260. Держави - члени ЄС частину своїх суверенних прав передали наднаціональним органам управління, поступово долаючи різницю між внутрішньою і зовнішньою політикою окремої держави. В межах ЄС все більшої популярності набувають заклики відмовитись від національних інтересів на користь глобальної зовнішньої політики.
Поступово на зміну уявленню про роль держави як виразника інтересів суспільства, особливо характерному для 60- 70-х років XX ст., приходить розуміння того, що державний контроль і монополія в усіх сферах життя (особливо в країнах Центральної і Східної Європи, Азії) є надмірними і нерідко суперечать інтересам громадян. Державний суверенітет суттєво обмежується діяльністю міждержавних громадських організацій і асоціацій. У 1909 р. їх налічувалося 176, а на кінець XX ст. - 5472. Це певною мірою свідчить про те, що громадські організації, а не державні інститути дедалі більше претендують на роль виразника інтересів громадян, і сьогодні прийняття рішень з життєво важливих питань у більшості країн вже неможливе без участі громадських організацій і політичних партій.
Розвиток подій у світі наприкінці XX ст. підтвердив, що державні інститути (особливо в таких нестабільних регіонах, як Чечня, Афганістан, Македонія та ін.) поступово втрачають контроль над використанням насилля та зброї, є загальна загроза того, що різні кримінальні, релігійні, етнічні угруповання за підтримки міжнародних екстремістських організацій зможуть претендувати на реальну владу над окремими територіями. Ці процеси вже характерні для таких країн Африки, як Сомалі, Ліберія, Руанда, де в умовах нестабільної політичної та економічної ситуації широко використовуються кримінально-терористичні технології. Виникають своєрідні зони, не контрольовані центральними урядами: "зона племен" у Пакистані, Шанська держава у М'янмі, держави з "локальним суверенітетом" - Абхазія, Карабах, Південна Осетія, а також ряд країн з "обмеженим суверенітетом", в яких присутні сили міжнародної безпеки і контролю, - Ірак, Сьєрра-Леоне, Боснія та ін. Саме в державах такого типу є небезпека появи механізмів так званої деструктивної параекономіки, що характеризується привласненням державного господарського потенціалу, пануванням тіньової економіки, домінуванням кланових угруповань. їх існування є частковим проявом загальносвітової кризи державності на зламі тисячоліть.
Важливою особливістю історичного процесу у XX ст. є загальне зростання кількості держав: від 57 у 1900 р. до 202 у 1997 р. (відповідно, в Європі 14 держав у 1871 р. і 54 - у 1998 р.).
Певною мірою це є наслідком реалізації народами принципу національного самовизначення, проголошеного ще американським президентом В. Вільсоном. Проте не може не турбувати послаблення керованості світу загалом, слабкість впливу діючих міжнародних організацій, адже 12 держав ігнорують Монреальську декларацію про припинення виробництва субстанцій, що руйнують озоновий шар, 24 держави відмовилися підтримати програму ООН щодо планування сім'ї та ін. Держава як цілісність наприкінці XX ст. втрачає свої позиції. Поступово все більшого значення набувають регіональні та міжрегіональні інтереси.
Сучасне людство поступово відходить від організації за формаційними ознаками, дедалі більше домінують загальноцивілізаційні або загальнолюдські цінності. Це відбивається в наповненні соціально-економічної системи провідних країн Заходу соціальним змістом. Виробничий процес, розвиток приватного капіталу все більше відповідають інтересам людини. Ефективно діюча демократія, як правило, збігається з такими важливими показниками стандартів життя, як рівень урбанізації, споживання енергії, відсоток внутрішнього національного продукту, що виділяється на охорону здоров'я, освіту, науку та ін. Державна власність у провідних капіталістичних країнах все більше використовується в загальнонаціональних інтересах.
Демократизація власності здійснюється також на основі розвитку страхових і пенсійних фондів. На початку 90-х років на частку компаній зі страхування життя та пенсійних фондів припадало близько 10 трлн дол. СІНА. Вони тримали майже 50 % акцій 100 найбільших корпорацій США і приблизно таку ж частку акціонерного капіталу корпорацій середнього бізнесу. В Швеції в руках держави концентрується всього 4 % основних фондів, водночас витрати держави на соціальні цілі, пов'язані з задоволенням потреб людини, становлять понад третину національного продукту.
В науковому середовищі поширена думка про те, що сучасні провідні демократичні держави вступають у нову - екологічну
- стадію розвитку, для якої характерною є першочергова увага до забезпечення екологічної безпеки, екологічних прав людини, виживання всього людства.
Певною реакцією на глобалізацію є антиглобалістський рух
- сукупність величезної кількості рухів з усіх країн світу, що борються за збереження національної ідентичності країн. Вони виступають проти пропагування в Євросоюзі ідей "цілісності Європи", "відкритих кордонів", "спільної історії" та ін., борються проти уніфікації багатьох сфер життя і тих організацій, які, на думку антиглобалістів, цьому сприяють, наприклад ЛМ ("Федерація музикальної молоді"), ("Служба інформації про держави та професії"), "Університет світу", "Четвертий світ", "Міжвузівська конфедерація" та ін. Однією з найбільших антиглобалістських організацій є американський "Інтернешнл екшен центр", у лавах якого нараховується від 20 до 35 млн членів із понад 50 країн. Цей рух класифікується як лівий, молодіжний, досить суперечливий, подібний до молодіжних рухів 60-х років, що несли на собі протесний потенціал проти несправедливо організованого суспільного життя. Дещо інший характер мають проблеми в постсоціалістичних країнах. Стрімкий стрибок цих держав до капіталізму і демократії відбувся ціною значних соціальних витрат. Лібералізм породив високі рівні безробіття, падіння життєвого рівня приблизно на 1/3, значне зубожіння і зростання рівнів смертності у більшості цих країн. Висновок фахівців Інституту світового розвитку полягає в тому, що перехідний процес, наприклад у Росії, поки що породив досить суперечливі економічні результати. Тоді, коли майже всі політичні та економічні інститути комуністичних режимів протягом перших п'яти років перехідного періоду зазнавали змін, реформи системи соціальної політики є нижчими від показника реформ правової, банківської систем тощо. Показово, що перший етап реформи в Китаї вивів із цілковитої бідності майже 200 млн осіб, що є величезним досягненням.
Якщо до 1992 р. Світовий банк, головним чином, фінансував програми боротьби з бідністю в країнах Африки та Латинської Америки, то в середині 90-х років основний акцент перемістили на країни СНД та Східної Європи - фактично розвинуті промислові країни. Перша позика Світового банку Угорщині сягала 200 млн дол., позика Болгарії у 1994 р. - 421 млн дол.
Майже всі посткомуністичні країни пережили період боротьби між ринковим лібералізмом і посткомуністичним консерватизмом. За проблемою вкрай низьких темпів реформ в економіці України, наприклад, стояло питання про президентський чи парламентський контроль над урядом, бо були складні ідеологічні розбіжності між парламентським лівим блоком і президентською командою та її прихильниками у парламенті. Проте це було не розмежування між капіталізмом і соціалізмом (комунізмом) як довготривала проблема перехідного періоду, а скоріше вибір одного з можливих шляхів України до світового ринку.
Протягом історичного розвитку демократія продемонструвала здатність пристосовуватися до найрізноманітніших національно-культурних умов. Особливо важливим це є при посиленні децентралізації і партикуляризації, значного етнічного забарвлення сучасного світового політичного процесу. Піднесення націоналізму наприкінці XX століття відбувалося в умовах, коли практично не було національно однорідних держав. Кількість потенційних націй набагато більша, ніж кількість потенційних держав. За деякими даними, у світі налічується близько 8000 мов, при цьому кількість потенційних держав може бути кілька десятків, але не сотень. З цього випливає, що неможливо задовольнити державні прагнення всіх без винятку етносів у повному обсязі та одночасно.
Новий світовий устрій, що формується наприкінці XX століття, характеризується відродженням місцевої ідентичності, тенденцій до децентралізації та партикуляризації. Ще виразнішими стали невидимі, але не знищені етнічні кордони в Європі. Сепаратистські рухи поширюються навіть у таких країнах стабільності, як Швеція. Наприкінці XX ст. тут зародився рух "майбутньої Скані" (область, яка до середини ХУП ст. належала Данії) з вимогами конституційних гарантій національно-культурної автономії. Він вже представлений в ІЖРО (Організації націй, які не мають власної держави). За створення Паданії - країни на півночі Італії - бореться "Ліга Півночі", яка на виборах 1996 р. отримала 20 % голосів виборців. Однією з причин поширення подібних течій у демократичній Європі можна вважати певну кризу сучасного інституту державності, досить складної і корумпованої структури, на зміну якій приходять структури Європейського Союзу. Це об'єктивно посилює відчуття етнічної належності й культурної окремішності. Відкриттям кінця XX ст. став висновок про те, що соціальний прогрес, високий рівень життя, спільність політичних інтересів в Європі не знімають проблем, пов'язаних з розвитком європейських етносів та їх самосвідомості.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глобалізація та її вплив на соціально-політичний та етнодержавний розвиток світу“ на сторінці 1. Приємного читання.
