Після перемоги над фашизмом у країнах Східної Європи до влади прийшли комуністичні партії, що було як результатом їхнього внеску в справу перемоги, так і підтримки з боку СРСР. Вони почали будувати тоталітарне суспільство на зразок сталінського соціалізму. У такий спосіб ця модель вийшла за межі однієї країни і була поширена на Південно-Східну Європу і Азію (Китай, 1949 р"). Згодом до її складу потрапили Куба (1959 р.), Лаос (1975 р.) і В'єтнам (1976 р.).
Під назвою "світова система соціалізму" така політична й економічна організація країн функціонувала 40 років.
Новий етап післявоєнного життя в країнах Східної Європи розпочався з масової депортації населення, насамперед німців, що розумілось як засіб покарання за злочини гітлерівського режиму. Згідно зі статтею 13 Потсдамського договору країни-переможниці визнавали неминучість переміщення в Німеччину населення з Польщі, Чехословаччини і Угорщини, здійснюючи його "організовано і гуманно". Загалом з території Східної Пруссії, Кенігсберга, Польщі, Чехословаччини, Югославії в Німеччину та Австрію було переселено, за різними джерелами, від 10 млн до 14 млн німців. Згодом цей процес отримав назву "вихід німців зі Східної Європи".
З позиції державотворення післявоєнного періоду ця акція розглядалась як можливість будувати національні держави, що планували еміграційні уряди ще в роки війни. Е. Бенеш говорив про бажання вирішити німецьке питання раз і назавжди, створивши слов'янську державу без німців і угорців. Наприклад, протягом переселення німців з Чехословаччини, яке супроводжувалося надзвичайним насиллям і злочинними діями, загинуло, за даними німецьких джерел, приблизно 272 тис. осіб; у чеських джерелах ці цифри в 10 разів менші. До 1 січня 1946 р. у західні окупаційні зони було вивезено 1 млн 239 тис. судетських німців, у Чехословаччині залишилося близько 200 тис. німців, здебільшого промислових робітників або тих, хто мав змішані шлюби. У наступні роки розпочалася "дегерманізація" країни - культурна, політична, економічна.
Ще репресивнішою була політика на німецьких землях, які за рішеннями Ялтинської і Потсдамської конференцій були передані Польщі для окупації і адміністрації, але до 1990 р. де-юре не були визнані її територією. Політика полонізації і дегерманізації полягала у виселенні німців і сприянні імміграції поляків. Після вигнання німецького населення, яке тривало до 1950 р., перейменовувалися міста й вулиці, руйнувалися пам'ятники і пам'ятки архітектури, знищувалися архіви та книги німецькою мовою, заборонялося розмовляти німецькою у громадських місцях і навіть удома. Імена й прізвища також підлягали полонізації.
Трансфер населення безпосередньо стосувався українців, які проживали у Польщі, і поляків, які проживали в Україні. Згідно з радянсько-польським договором про державний кордон від 16 серпня 1945 р. розподіл між Польщею і СРСР встановлювався по "лінії Керзона" з відхиленнями від неї в деяких місцях до 5-8 км на користь Польщі. Прорадянська політика польського керівництва сприяла тому, що Москва погодилась на 17-кіломе-трове і навіть 30-кілометрове відхилення на окремих ділянках кордону на користь Польщі. За межами України опинилися українські етнічні землі - Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя, де проживало до 700 тис. українців. Домовленості про евакуацію польського населення з України в Польщу і українців з польських територій в Україну почали виконуватися ще в роки війни. Після визволення питання про співжиття з польською громадою набуло ще більшої актуальності, проте вирішено його було в цілому збройними і примусовими засобами.
До Польщі з України в цілому виїхало 746 993 особи польської національності, 30 406 євреїв і близько 13 000 представників інших національностей. Евакуація в основному тривала від травня 1945 р. до 1 вересня 1946 р.
Від вересня 1945 р. і до липня 1946 р. переселенню з території Польщі до УРСР підлягали українські родини, які також не виявляли бажання покидати домівки і землю своїх батьків. Для прискорення цього процесу польський уряд застосував проти них збройну силу. Приблизна кількість виселених українців з Жешувського, Люблінського і Краківського воєводств сягала 482 тис. осіб.
Масштаб етнічного протистояння в післявоєнні роки розширився в результаті проведення операції "Вісла" (1947 р.). Виселенню підлягали українські родини з південно-східних регіонів Польщі на спустошені колишні німецькі північні та західні землі, звідки перед цим було вигнане німецьке населення. У проведені операції "Вісла" був зацікавлений і СРСР, адже українські села в Польщі надавали допомогу УПА і їх знищення підривало можливості збройної боротьби українського національно-визвольного руху. Українці-переселенці потрапили на розорені та спустошені колишні німецькі західні та північні землі, де розселювали також поляків - переселенців з України, нерідко тих, хто потерпів від жорстокої національної боротьби в роки війни. Розпочалася нова хвиля міжетнічного протистояння і терору. Але події 1947 р. були не останньою сторінкою етнічних переселень на польсько-українському кордоні. 15 лютого 1951 р. згідно з договором про кордони між СРСР і ПНР 42 населені пункти перейшли до Польщі, у зв'язку з цим було примусово відселено 32 тис. українців. їх нерухоме майно було передане польській адміністрації, в тому числі нафтопромисел у кількості 105 нафтосвердловин. Польща отримала, за цим договором, 480 кв. км. До СРСР відійшла територія, на якій проживало 14 385 поляків, відселених згідно із домовленостями до 9 листопада 1951 р. Згодом на цій території було утворено Забузький район Львівської області, куди переселили селян із Львівської, Дрогобицької і Станіславської областей.
Ліберальніше було здійснено обмін населенням між Україною і Чехословаччиною. Згідно з договором про Закарпатську Україну остаточно вирішувалися питання про кордон між державами, набуття до 1 січня 1946 р. громадянства, якого забажають мешканці краю, і наступне переселення (українців - до України, чехів і словаків - до Чехословаччини). У травні 1946 р. на виїзд до Чехословаччини було визначено 34 122 осіб (виїхало 33 077 осіб). Водночас із Чехословаччини прибуло 11 672 осіб українців і росіян, яких розселили переважно у Волинській та Рівненській областях. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 р. було утворено Закарпатську область.
Сталінська модель утвердилися після встановлення монополії компартій східноєвропейських країн (Румунія, Польща, Угорщина - 1947 р., Чехословаччина - 1948 р., Східна Німеччина - 1949 р.) До цього протягом кількох післявоєнних років у цих країнах здійснювалися заходи, що відновлювали буржуазно-демократичні форми державності (наявність багатопартійності, аграрні реформи без націоналізації земель, збереження приватної власності у дрібній та середній промисловості та ін.).
У 50-ті роки "нове соціалістичне суспільство" в цих країнах будувалося за зразком СРСР. Наслідком цього стали періодичні суспільно-політичні й економічні кризи. Виступи польських робітників у Познані в червні 1956 р. завершилися збройним придушенням і загибеллю близько 100 осіб. У жовтні 1956 р. мітинги і демонстрації охопили Будапешт. Повстанці вимагали виведення радянських військ, встановлення демократичного режиму, розпуску партійних організацій і органів безпеки. Відбулося відкрите збройне протистояння. До столиці було введено радянські війська. Партійно-адміністративна система відреагувала на це значним посиленням репресивної політики. 28 тис. активних учасників цих подій було заарештовано, 3 тис. - вбито, десятки тисяч виїхали в еміграцію. Таким чином, у 50-х роках європейські соціалістичні країни не змогли позбавитися ні радянської присутності, ні неефективної економічної політики. Недемократичною залишалася політична система цих країн.
Незважаючи на поразки у відкритому протистоянні з СРСР, у соціалістичних країнах розроблялися варіанти створення альтернативних моделей, особливо після XX з'їзду КПРС. Частково цьому сприяло визнання радянським керівництвом тези про те, що можливі різні шляхи побудови соціалізму.
Найбільш активно пошуки специфічних шляхів розвитку відбувалися в Югославії ("югославська модель соціалізму"), в Угорщині, а також у Чехословаччині (набули узагальнюючої назви "празька весна").
Основу югославського досвіду соціалістичного будівництва становила концепція, що проголошувала найголовнішими принципами державного устрою такі положення: постійне поглиблення демократії за керівної ролі комуністичної партії, перетворення державного соціалізму в асоціацію вільних виробників, поступове відмирання держави, контроль трудящих над використанням додаткового продукту і його розподілом. При розробці концепції уряд велику увагу приділяв оптимальному поєднанню самоврядування і державного управління, раціональному розподілу повноважень між федеральними і республіканськими органами, нейтралізації впливу закономірностей товарного виробництва на соціальну захищеність трудящих.
Подальший розвиток цієї концепції було здійснено на VIII з'їзді Союзу комуністів Югославії (1964 р.). Концепція соціалістичного самоврядування набула збагачення у вигляді проголошеної з'їздом суспільно-політичної реформи. Вона передбачала такі кардинальні зміни, як ліквідація державних централізованих інвестиційних фондів (право розпоряджатися ними було передано в республіканські й місцеві банки); на самофінансування із місцевих джерел переводилася система охорони здоров'я, освіти, культури; підприємствам було надано право залишати собі 52 % чистого суспільного продукту. Для прискореного розвитку слаборозвинутих в економічному відношенні регіонів створювався Фонд федерації.
Згідно з конституцією 1974 р. великі повноваження надавались общинам країв і республік, для подальшого розвитку демократичних засад було прийнято рішення про розподіл і несуміщення партійних і державних функцій. Законодавчо підтверджувалося, що одна особа не може бути двічі підряд обрана на одну і ту ж посаду. Хоч того ж року Скупщина Югославії обрала Йосипа Броз-Тіто президентом СФРЮ без обмеження строку мандату. Тоді ж він був обраний довічним головою СКЮ.
Реалізація цих політичних і економічних заходів дала плідні результати. Протягом післявоєнних років країна розвивалася досить високими темпами. За 1947-1980 рр. промислове виробництво зросло у 23 рази, а сільськогосподарське - у 3 рази. У певному розумінні Югославія відчинила двері на Захід, на відміну від усіх країн радянської сфери впливу. Велика кількість туристів відвідували Хорватію і словенське узбережжя, населення користувалося фактично необмеженою можливістю працювати в країнах Західної Європи (лише в 1971 р. близько мільйона югославів перебували там на заробітках). Проте вже на початку 80-х років почали зростати труднощі в суспільно-політичному житті, економічних відносинах. З'ясувалося, що до цього часу так і не вдалося створити інтегрований загальнодержавний ринок, внаслідок чого господарська діяльність була дуже регіоналізована. Через податки у підприємств відбиралися майже всі прибутки. У 1987 р. в країні налічувалося більше 1 млн безробітних (у 1952 р. їх було лише 45 тис).
З березня 1982 р. центром напруженості в міжнаціональних відносинах став край Косово. Близько 30 тис. сербів і чорногорців покинули цей регіон за 1981-1988 рр. Залишалися невирішеними проблеми релігійного характеру. З моменту заснування в 1918 р. Югославія об'єднала прихильників різних релігій: католиків, православних і мусульман. Країна була мультиетнічною державою, в якій кожна національна група була меншиною. Під час Другої світової війни країну розчленували партизани Тіто, які виграли визвольну війну та громадянські війни проти сербських і хорватських націоналістів великою ціною: близько 1,7 млн людей загинуло і близько 300 тис. були вигнані чи змушені емігрувати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Світова система соціалізму в другій половині 40-х - наприкінці 80-х років“ на сторінці 1. Приємного читання.
