Нідерландська, Англійська і Французька революції XVI- XVIII ст. та Американська війна за незалежність начебто визначили швидке торжество капіталізму на всьому Європейському континенті. Проте розвиток капіталізму в XIX ст., адекватних йому соціальних структур і суспільно-політичних систем, як і раніше, йшов нерівномірно, несинхронно в різних регіонах Європи. У конкурентній боротьбі європейських держав (а також ціннісних парадигм) постійно змінювалась розстановка сил. На світову арену вийшло "друге покоління" капіталістичних країн, які відтісняли на задній план держави, де капіталізм і промисловий переворот почались начебто раніше.
Складні економічні процеси, які визначали місце тієї чи іншої країни у світі, були нерозривно пов'язані з політичним життям, суб'єктами якого були окремі індивіди, громадські організації, політичні партії, державні установи та яскраві державні й політичні діячі, наділені політичною волею, що керувались певними, ціннісно зумовленими суспільно-політичними ідеалами та доцільністю, що випливала з розуміння розстановки політичних сил і потреб суспільств.
У більшості країн Європи суспільно-політичну модернізацію - цей складний комплексний процес - ще не було завершено, і ліквідація залишків феодалізму або самої феодальної системи залишалась невідкладним завданням.
XIX ст. було бурхливою епохою революцій, які слідували одна за одною і перетворилися у свого роду норму західноєвропейського життя. Саме в XIX ст. стало очевидним, що революції далеко не завжди вирішують усі проблеми одномоментно, а тому можуть повторюватися, проводячи все нові й нові корекції соціально-політичних і економічних структур. Франція після Великої буржуазної революції 1789 р. пережила ще три - у 1830, 1848 і 1871 рр.
У роки кожної з названих революцій було прийнято конституційні акти, які відображали стан соціально-політичних сил, ціннісні орієнтації та прагнення учасників революційно-контрреволюційних подій. Реставрація Бурбонів знаменувала появу відносно консервативної, але не реакційної Конституційної хартії 1814 р. Липнева революція 1830 р. закінчилась прийняттям нової Хартії короля Луї Філіппа Орлеанського, що відображала фінансово-ринкові, капіталістичні тенденції розвитку суспільства. У лютому 1848 р. у Франції в результаті революційних подій було встановлено Другу Республіку та прийнято демократичну конституцію, яка передбачала принцип поділу влади та президентську республіку. Проте внаслідок певних обставин республіка переросла в 1852 р. у Другу імперію, на чолі з колишнім президентом Луї Бонапартом, а після перевороту - імператором Наполеоном Ш (1852-1870). Після поразки у війні з Пруссією, що перетворилась на Німецьку імперію, Вересневої революції 1870 р. та Паризької комуни (березень - травень 1871 р.) почалось утвердження Третьої Республіки. Цього разу не було створено єдиної конституції, а у 1875 р. ухвалили три конституційні закони: "Про організацію державної влади", "Про організацію Сенату", "Про відносини державних інституцій (властей)". Під час тривалої боротьби за владу у Франції сформувались різні політичні течії: прихильники Бурбонів, "орлеаністи", бонапартисти, республіканці, соціалісти, прудоністи, бланкісти, неоякобінці та ін. Вони виражали або намагались виражати соціальні позиції певних прошарків населення країни, її соціально-економічні та модернізаційні потреби. Після встановлення Третьої Республіки (1871-1940) Франція позбулася революційних форм вирішення проблем суспільного життя.
У 1820-1821 рр. і 1848 р. революції відбулися в Італії. Ціла серія революційних вибухів аж до 70-х років потрясала Іспанію.
Проте в цій країні, як і раніше, залишалось багато інститутів "традиційного суспільства".
Революція 1848-1849 рр. серйозно змінила ситуацію в німецьких землях. Проте зміни, які відбулися, значно поступалися завоюванням класичних буржуазних революцій 1648 р. в Англії і 1789 р. у Франції. Прусська революція у березні 1848 р,, на думку К. Маркса і Ф. Енгельса, "не була навіть національною, німецькою, вона з самого початку була провінціально-Прусською". Революція в німецьких князівствах, а тим більше визвольний рух пригноблених народів Габсбурзької монархії, мали тією чи іншою мірою антифеодальну спрямованість. Але значну, а інколи й вирішальну роль в них відіграло прагнення якщо не до ліквідації, то до відчутного ослаблення національного гніту. Те саме можна зазначати про охоплені революційним бродінням частини Російської і Османської імперій.
У цілому революції 1848-1849 рр. значно посилили позиції капіталізму в Європі, просунули на схід межі зони, сприятливої для його розвитку. Захисники феодальної формації востаннє продемонстрували свою силу і здатність до узгоджених дій під час придушення польських і угорських повстанців. Проте співвідношення сил було таким, що назрілі завдання соціально-політичного розвитку вирішувались у Центральній і Південно-Схід-ній Європі переважно не революційними, а реформістськими методами. Під знаком реформ, безпосередньо пов'язаних з революцією 1848-1849 рр. або з їх віддаленими наслідками, і йшов історичний процес в Європі протягом двох наступних десятиліть. Він включав низку селянських реформ, суспільно-політичні зіткнення і війни за визволення Італії і Німеччини, перетворення Габсбурзької монархії в дуалістичну Австро-Угорщину.
Поразка в Кримській війні 1853-1856 рр., піднесення антикріпосницького руху селянства, бродіння в освіченому суспільстві Росії привели до революційної ситуації 1859-1861 рр. і до польського повстання 1863-1864 рр. До основ захитався якщо не останній, то найсильніший оплот реакції в Європі. Це зумовило соціально-економічні й політичні перетворення (аграрна, земська, судова, міська, військова, фінансова та освітня реформи 60-70-х років) які відкривали шлях розвиткові капіталізму і в Російській імперії. Епіцентр процесу переходу від феодалізму до капіталізму просувався у східному напрямку. Причому не лише на сході, а й центрі та в південно-східній частині Європи соціальний аспект цього процесу найтіснішим чином переплітався з національним.
Завершальний етап цього періоду пов'язаний з франко-прусською війною і Паризькою Комуною.
Події 1870-1871 рр. відобразили істотні зміни не лише в міжнародній, а й у соціально-політичній ситуації в Європі.
Капіталістичний світ у цілому зміцнив своє становище, але внутрішнє співвідношення в ньому відчутно змінилось на користь Німецької імперії.
У 1870-1880 рр. за "залізного канцлера" Отто фон Бісмарка (1815-1898) остаточно сформувався німецький, або прусський, варіант капіталізму, який визначив розвиток Німеччини у XX ст. Суть його полягала в тому, що для промислового зростання було створено сприятливі умови, але при цьому буржуазія фактично не дістала доступу до політичної влади. Рейхстаг (парламент) мав дуже обмежені повноваження, а система виборів порушувала принцип рівноправності.
На селі ще в 1850 р. було проведено реформи, але вони знищили лише другорядні феодальні повинності. Інші ж, найдохідніші для поміщиків (наприклад панщина), підлягали викупу. Таким чином, у Німеччині йшов довгий і болісний процес розорення селянства, яке не могло відразу позбавитись напівфеодальної залежності та втрачало землю.
Водночас поміщики, які зберегли за собою більшу частину землі, створювали на ній великі капіталістичні господарства, в яких застосовувались машини, хімічні та інші новинки. Незважаючи на збережені пережитки кріпосництва на селі, юнкерські (поміщицькі) господарства капіталістичного зразка давали високу врожайність. У країні зростали гігантські монополістичні союзи, тісно зв'язані з величезними банками.
У зовнішній політиці прусський шлях виявився в активному мілітаризмі, який Бісмарк називав політикою "заліза і крові". Величезні засоби із бюджету витрачались на переозброєння, значно збільшилась чисельність армії. У військових колах вже розроблялися плани одночасних операцій проти Франції і Росії. Для послаблення Росії в колах, близьких до Бісмарка, виникла ідея утворення "Київського королівства". Але сам Бісмарк, на думку окремих дослідників, поєднував силу та стриманість, що вберегло його від долі Наполеоне. "З багнетами можна зробити геть усе, - говорив залізний канцлер, - от тільки на них не всидиш".
За короткий строк Німеччина створила свою, щоправда, порівняно невелику, колоніальну імперію (до 1914 р. її колонії займали площу 2,9 млн км2). Одночасно вона розвивала економічну експансію до Османської імперії, Китаю, Південної Америки.
Отже, стрімкий ривок в економічному розвитку приблизно за півстоліття перетворив Німеччину в сильну капіталістичну державу. На початку XX ст. вона вийшла на перше місце в Європі за рівнем промислового виробництва. Німеччина перетворилася в грізну силу на Європейському континенті, залишаючись при цьому напівмодернізованою мілітаристською країною, в якій пробивалися слабкі паростки демократії, де життєвий рівень народу був набагато нижчим, ніж у більш економічно відсталій Англії.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Соціально-економічні трансформації країн Європи і США. Становлення парламентаризму“ на сторінці 1. Приємного читання.
