Після Другої світової війни внаслідок глобальної боротьби різних політичних, економічних і соціальних альтернатив вибір у більшості європейських країн було зроблено на користь подальшого прогресу людства. Наслідком цього стало посилення демократичних, гуманістичних сил і широке визнання цінностей модернізації.
Поступове подолання наслідків Другої світової війни в країнах Західної Європи дало змогу стабілізувати демократичні режими, відтіснити різні екстремістські течії на периферію суспільного життя.
За цих умов сама західна демократія набула якісно нового рівня розвитку. Це була демократія з яскраво вираженим соціальним змістом, яка базувалася на складному балансі інтересів різних верств суспільства. її міцну базу становило громадянське суспільство - сукупність добровільних асоціацій громадян. Стабільність демократичних режимів країн Західної Європи і Північної Америки досягалася завдяки консенсусу головних сил на суспільній арені, відсутності принципових розходжень у поглядах на подальшу еволюцію цивілізаційної системи. Це було характерне для таких течій, як ліберал-реформістська, соціал-демократична і консервативна. Вони визнали як базові цінності ідейно-політичний і духовний плюралізм, права людини, демократію і необхідність державного втручання в соціально-економічне життя.
Важливе місце в житті країн Європи другої половини XX століття займали реформи державно-адміністративної системи, які являють собою цікавий досвід розв'язання болючих національно-регіональних проблем.
У вересні 1946 р. Установчі збори Франції прийняли новий проект Конституції, який було схвалено на референдумі. Франція оголошувалася парламентською республікою з двопалатним парламентом і президентом, якого обирали на 7 років. Складна внутрішньополітична ситуація, боротьба різних політичних партій ускладнювалася намаганням Франції утримати свої позиції в колоніальному світі. Загострювалися суперечності між прихильниками західноєвропейської інтеграції і націоналістами, провідниками нової колоніальної політики. Актуальною для правих партій залишалась боротьба з впливом Французької компартії, яка в 1956 р. разом із соціалістичною партією отримала на виборах 11 млн голосів, а праві партії - лише 9 млн. Національно-визвольна боротьба в Алжирі (1954-1962 рр.) наклала суттєвий відбиток на життя французького суспільства, викликала до життя неофашистські угруповання. Участь Франції у війні проти Єгипту, воєнні дії 500-тисячної армії в Алжирі дестабілізували ситуацію в країні. У травні 1958 р. реакційні сили спровокували заколот з метою створити режим військової диктатури для нової інтеграції Алжиру з Францією.
За цих обставин до влади прийшов генерал Ш. де Голль. Він отримав надзвичайні повноваження і розпустив Національні збори. Конституційні норми заснованої ним П'ятої республіки діють вже більш як чотири десятиріччя.
Ш. де Голль мав практично нічим не обмежену владу, хоч у другій половині 80-х - першій половині 90-х років у межах трьох законодавчих норм співвідношення реальної влади змінювалося на користь парламенту.
Реформування державно-адміністративної системи зачепило і таку невелику країну Європи, як Бельгія. Його мета полягала у розв'язанні національно-регіональних проблем країни, де проживає дві етнолінгвістичні спільноти -- франкомовна Валлонія та фламандськомовна Фландрія. Внаслідок цих реформ Бельгія з унітарної держави перетворилася у федеративну. У середині 50-х - на початку 60-х років нове економічне зростання і демографічні зрушення були на користь Фландрії, що спричинило зростання фламандської національної свідомості. У 1962 р. було зафіксовано лінгвістичний кордон, але загальне гальмування розв'язання національних проблем привело спочатку до розподілу партій за регіональною та лінгвіністичною ознакою. Наприкінці 80-х років гаслом націоналістичних сил став сепаратизм аж до ліквідації єдиної держави. Правлячі кола Бельгії у 1970 р. пішли на перегляд конституції і сформували країну з трьома етнолінгвістичними общинами: франкомовною, фламандськомовною і німецькомовною. На місцях було створено органи місцевого управління економікою, у 1981 р. виникли фламандська і франкомовна законодавчі асамблеї, органи регіональної виконавчої влади. Таким чином, поступово, з 1962 до 1993 р., Бельгія змогла подолати складні проблеми, що накопичилися майже за півтора століття.
Складною була доля німецьких земель, які у другій половині XX ст. перебували під контролем окупаційних держав - Англії, Франції, США, СРСР. В умовах утворення федеративного устрою в Західній Німеччині орієнтувались перш за все на зручності управління, ніж на історичні кордони, які зберегла лише Баварія (і то не в повному обсязі). Землі мають досить високий ступінь незалежності, свої конституції, парламенти, уряди. У сфері впливу місцевих органів знаходяться головним чином культурна, комунальна сфери, бюджетне господарство, поліція. Зміцненню єдності земель сприяла діюча у ФРН система "федералізму співробітництва" - неформальна взаємодія земель на всіх рівнях. Кожен рік у ФРН проходило до п'яти конференцій прем'єр-міністрів земель і 10-13 конференцій голів міністерств. Хоча прийняті постанови юридично були не обов'язкові, але до 70-х років вони ретельно виконувалися.
Саме наприкінці 70-х років у суспільно-політичному житті ФРН більш яскраво позначилися земельна специфіка і партійні уподобання. У землях, якими керували соціал-демократи, не діяла постанова про заборону на професії (1972 р.), на підставі якої в Західній Німеччині було звільнено з державної служби тисячі представників лівих поглядів, перш за все комуністів.
Федеративний устрій ФРН ще раз продемонстрував свою гнучкість у зв'язку з об'єднанням Німеччини. "Старі землі" заявили про свою рівну з федерацією відповідальність за цей процес. Згідно з договором про союз від 18 травня 1990 р. і єдність від 31 серпня 1990 р. для "нових земель" передбачався порядок "фінансового вирівнювання".
Складні процеси у формуванні суспільства і нації відбувалися в Австрії. їх своєрідність полягала в тому, що наявність загальних культурних та історичних традицій, значна етнокультурна спільності тісно об'єднали німецькомовні нації Європи й ускладнили етнонаціональну ідентифікацію австрійця. Етнонім "австрієць" несе більше державно-політичне навантаження, ніж етнічне. У 1955 р. Австрія здобула повний державний суверенітет, але суспільство дуже важко долало минуле, особливо розуміння, що австрійці - це нація, а не уламок великої німецької нації. Процес формування національної свідомості був повільним, демократизація суспільства йшла набагато швидше. До середини 60-х років в університетській науці та шкільній освіті побутувала прихильність до великонімецької ідеї і німецького націоналізму. Проте вже у 1976 р. було прийнято закон про "етнічні групи", згідно з яким етнічну групу утворюють громадяни республіки з німецькою рідною мовою і власною народністю, які проживають на території країни.
У другій половині XX ст. західноєвропейська політико-економічна модель стала прийнятною для Іспанії - країни, яка змогла здійснити мирний перехід від диктаторського режиму Франко до демократії. Своєрідність цього процесу полягала у відновленні інституту монархії і в розбудові багатонаціональної держави. У 1977 р. згідно з конституцією в країні створено 17 автономних спільнот. Серед них Каталонія, Країна Басків і Галісія мають свої парламент, верховний суд, раду міністрів, бо саме ці землі мали автономію до 1939 р. У зв'язку з піднесенням національних рухів держава намагається обмежити вплив автономії на прийняття загальнонаціональних рішень, хоч при цьому робить поступки сильним Каталонії і Країні Басків і досить жорстоко ставиться до слабких в економічному і політичному відношеннях (наприклад Андалусія). В іспанській конституції немає положення про право націй на самовизначення, тому в 1977 р. Країна Басків відмовилася підтримати цей документ.
Великою проблемою для країни є вимоги регіонів про фінансову автономію, багаті регіони з високим рівнем прибутку на душу населення бажають меншою мірою залежати від фінансування державою. Для Країни Басків, наприклад, діє пільгова фінансова система, внаслідок чого кожен її громадян отримує із системи фінансування автономії удвічі більше, ніж громадяни інших автономних співтовариств. Розпад СРСР, СФРЮ надихнув націоналістичні сили країни і підтвердив думку про те, що в сучасній Європі можлива і зміна наявних кордонів і утворення нових держав. Такі тенденції викликають сильне занепокоєння центральної влади. Проте лідери націоналістичних сил вважають, що безпосередня боротьба за незалежність була характерною для XIX ст., а вони розглядають процес автономізації з більш прогресивних позицій - як інтеграцію і рівність всіх суб'єктів. За результатами соціологічних досліджень, за незалежність Каталонії висловилося 39 % опитаних" 62 % каталонців і 48 % басків бажають досягти незалежності поступово, шляхом розширення автономії.
У 70-80-ті роки більшість індустріальних країн Заходу зазнали значного загострення етнорасових проблем.
Виникли нові групи суперечностей, пов'язані з посиленням міграційних процесів і збільшенням відсотка "кольорового населення". У США до 60-х років у сфері міжетнічних відносин панували ідеї зверхності англосаксонських культурних цінностей, насаджувався 100-відсотковий американізм. Політику етноплюралізму було запроваджено як реакцію на боротьбу етнорасових груп. Відтоді США як держава асоціювалися з так званою клаптиковою ковдрою, тобто великою кількістю національних культур. У 80-х роках у коледжах і університетах США вже діяло 250 курсів з вивчення історико-культурної спадщини афроамериканців, іспаномовних американців, індіанців, азіатів. Зросла кількість офіційно визначених свят етнічних меншостей.
Уряд Великобританії у 70-х роках пішов на значні поступки Шотландії і Уельсу. Проте найважче тривало подолання північноірландського конфлікту, який за часом виникнення є одним із найдавніших в Європі. Він вирізняється тривалістю (перші повстання на ґрунті дискримінації місцевого населення почалися у середині XVII ст.), релігійним фактором (поділ ірландців на католиків і протестантів), прагненням ірландської католицької меншини Ольстеру об'єднатися з Ірландією, проти чого виступають ірландці-протестанти, етнокультурним несприйняттям різнорелігійними ірландцями одне одного, а також англійців, яке переростає у збройне протистояння. Один з етапів цієї боротьби завершився у 1949 р. проголошенням незалежної республіки Ірландія, при цьому Північна Ірландія до 1972 р. мала у складі Великобританії автономію з власним парламентом і урядом. Унаслідок серйозного загострення внутрішньополітичної ситуації в Північній Ірландії ці інститути влади було ліквідовано і введено пряме правління з Лондона. Розпочався новий етап боротьби. 21 жовтня 1972 р., відомий як "Кривава п'ятниця", коли у Белфасті Ірландська республіканська армія (ІРА) організувала одночасно 22 вибухи. Загострення ситуації посилювало пошуки врегулювання конфліктної ситуації, створення різних політичних інститутів (Асамблея з 80 осіб - республіканців і уніоністів, 1973-1974, 1982-1983 рр.). Окрім того, проводилися систематичні переговори про мирне врегулювання, ухвалювалися угоди про припинення вогню, укладалися нетривалі перемир'я з ІРА.
Певним прогресом у врегулюванні ситуації в Північній Ірландії стала Угода Страсної п'ятниці 10 квітня 1998 р., якою констатувалося перебування Ольстеру у складі Сполученого Королівства, відновлення Північно-ірландської асамблеї як частково самоврядного органу, створення у майбутньому Ради Британських островів, до складу якого мали увійти представники парламентів Північного Уельсу, Північної Ірландії, Шотландії та Британії, дотримання переговорного процесу і роззброєння та ін. Низкою наступних угод передбачалося роззброєння екстремістських організацій до 2007 р. Соціалісти Франції також прийняли концепцію культурного плюралізму, задекларувавши у 1980 р. свою готовність "сприяти розквіту регіональних мов і культур, що являють собою здобутки французької "культурної спадщини". Значно було розширено права франкомовної меншини у Квебеці (Канада). Проте ці заходи не дали помітних наслідків. Лідери етнорасових рухів розцінили їх як недостатні, а якісно новий культурний і освітній рівень етнорасових меншостей змінив і підвищив їхні вимоги. Поряд з цим економічне піднесення відсталих регіонів змінило усталений традиційний життєвий устрій. З'явилися прагнення до створення власної держави.
Водночас в суспільстві зростало побоювання, що справа йде до розпаду великих національних утворень, обмеження інтересів домінуючих націй. Однією з причин цього були демографічні проблеми 60-70-х років, коли чисельність корінного населення західноєвропейських держав перестала зростати, а в деяких країнах (ФРН, Бельгія, Швеція, Люксембург) почався процес депопуляції. У 80-х роках збільшилася частка етнорасових меншостей: у Бельгії вона становила 9 %, Великобританії - 4,4, ФРН - 7, Люксембурзі - 25 % загальної чисельності населення. За деякими прогнозами, до 2030 р. кожен четвертий у ФРН буде іноземцем за походженням. Тому у 80-х роках неоконсервативні партії (республіканці США, консерватори Великобританії, ХДС - ХСС) виступили за посилення імміграційного законодавства. Це, на думку М. Тетчер, мало запобігти "затопленню" країни "людьми чужої культури". Жорстка система візового контролю супроводжувалася принизливими допитами і перевірками із застосуванням сучасних методів генетики і біохімії для визначення ступеня спорідненості. Тому на засіданні комітету Євро-парламенту з розслідування расизму і фашизму в 1985 р. підкреслювалося, що у Великобританії склалася несприятлива ситуація. У масовій свідомості глибокі коріння має уявлення про "зверхність білих": культ "британської самобутності", відчуття національної зверхності та власної винятковості, яке походить ще від часів існування імперії. Ще у 50-х роках у Великобританії 71 % англійців негативно ставилися до змішаних шлюбів, 61 % були готові змінити місце проживання, якщо поруч оселяться "чорні", 54 % були проти рівних прав з кольоровим населенням.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Модернізація державно-політичних систем країн Заходу в другій половиш XX століття“ на сторінці 1. Приємного читання.
