Політика - це втілена в діях ідеологія. Відтак політичними прийнято вважати передусім ті ідеології, які змогли реалізувати себе в суспільно-політичній практиці. У міжвоєнний період це вперше і широкомасштабно вдалося зробити політичним адептам ліберальної, соціалістичної (соціал-демократичної), комуністичної і фашистської ідеологій.
Вище вже йшлося про трансформації, яких на початку 20-х років зазнав лібералізм. Вони дали змогу досягти соціально-політичної стабільності в буржуазно-демократичному суспільстві, виробити механізми пом'якшення конфліктів між трудом і капіталом. Соціальні поступки були тією мінімальною ціною, яку заможні класи заплатили робітничому руху за збереження суспільно-політичної стабільності. Соціально-ліберальне реформування підтримали основні маси робітників, фермерів, середніх прошарків капіталістичного суспільства. Почала складатися нова демократична, антимонополістична за своїм характером коаліція центристських сил, яка виводила класову боротьбу в звичайне русло буржуазно-демократичної конфліктності з цивілізованими нормами її розв'язання.
Проте ідейна суть лібералізму як ідеології в принципі не змінилася. У теорії і на практиці ортодоксальні ліберали продовжували дотримуватися думки, що держава має турбуватися про безпеку, порядок і зовнішню політику, але утримуватися від втручання в економіку, у внутрішні процеси. Тобто держава має розглядати відносини в економіці та суспільстві як особисту справу, стосовно якої громадяни (передусім працівники і роботодавці) самі домовляються між собою. За таких умов держава сама себе позбавляє відповідальності перед суспільством.
У міжвоєнний період, особливо в роки стабілізації капіталізму, а потім на етапі виходу його з економічної кризи значно зміцніли позиції європейської соціал-демократії. Європейський соціалізм (соціал-демократія), відкидаючи крайнощі лібералізму та марксистського соціалізму, керувався доктриною "панування права" в умовах вільного та соціально справедливого суспільства, виступав проти насилля над особистістю, за політичні свободи. Капіталізм він заперечував у тій мірі, в якій ним порушувалися названі принципи. Враховуючи історичний досвід, суспільно-політичні реалії, соціал-демократія міжвоєнного періоду визначилася з основними принципами суспільного устрою, які суттєво розмежовували її не тільки з ідеологією ортодоксального марксизму, а й лібералізму:
• o орієнтація тільки на робітничий клас (диктатура пролетаріату) не має шансів на успіх у соціально диференційованому суспільстві, до того ж коли пролетаріат не становить більшості);
• o соціал-демократична партія має бути відкритою для кожного, хто підтримує її цілі і політику й готовий до дій заради їх здійснення;
• o заради досягнення максимальної політичної згоди і з поваги до особистих переконань соціал-демократи визнають у партії рівними всі обґрунтування соціалізму;
• o ринок, який перебуває під громадським контролем, відповідає інтересам суспільства в більшій мірі, ніж централізоване планування; відмова від ринку є стрибком у пустоту.
Ці та інші постулати соціал-демократії, з одного боку, мають забезпечувати умови для ефективно функціонуючої економіки, з іншого - забезпечувати соціальну злагоду в громадянському суспільстві.
Наприкінці 20-х років більшість профспілок, отже, й робітничого класу, були під впливом соціал-демократії. Остання відстоювала ідею "організованого капіталізму", закликаючи трудящих до боротьби не за знищення капіталістичної системи, а за її реформування, вдосконалення, за поліпшення свого місця в цій системі. Тому всупереч сподіванням комуністів економічна криза не стала каталізатором збурення робітничого руху, не підірвала позицій соціал-демократії, її реформістської ідеології. Навпаки, соціал-демократи зміцнили своє становище, прийшовши у середині 30-х років до влади в країнах Скандинавії, у Бельгії, Франції, Чехословаччині, Великобританії (лейбористи).
У зв'язку з наростанням фашистської загрози відбувалося деяке полівіння соціал-демократії, зокрема так званого австро-марксизму. Його лідери О. Бауер і М.Адлер сформулювали концепцію "інтегрального соціалізму", суть якого полягала у зближенні двох течій робітничого руху - реформістської (соціал-демократи) і революційної (комуністи), за умови, що останні позбавляться сектантських ілюзій.
Взагалі ж соціал-демократія була неоднорідною, спектр її соціально-політичних орієнтацій був досить широким як у питаннях внутрішньої, так і зовнішньої політики. Проте саме це (на відміну від жорстко одномірної, лівосектантської позиції комуністів) об'єктивно забезпечувало соціал-демократії широку соціальну базу в суспільно-політичних рухах того періоду.
Глибокий слід у світовій історії 20-30-х років залишила комуністична ідеологія, точніше - політична діяльність тих сил, що її сповідували. Однозначних оцінок тут бути не може.
Тож, уникаючи однозначних оцінних визначень, зупинимося на тих аспектах комуністичного руху, які в найбільшій мірі "збурювали" світовий історичний процес у 20-30-ті роки. Після приходу до влади російських більшовиків комуністична ідеологія швидко поширюється, а з утворенням у 1919 р. Комуністичного Інтернаціоналу комунізм перетворюється в одну з організованих і впливових течій міжнародного робітничого руху, поставивши собі за мету здійснити світову соціалістичну революцію.
У керівництва ЦК РКПб), говорив у вересні 1920 р. В. Ленін, визріло переконання, що оборонна війна з імперіалізмом виграна і можна використати становище для початку війни наступальної. Навіть після поразки від Польщі більшовики, Комінтерн у принципі не відмовилися від ідеї "червоної інтервенції" у відповідь на імперіалістичну інтервенцію. Із середини 1921 р. Ленін змінює тактику, висуваючи на перший план завдання завоювати більшість робітничого класу на бік комуністичних партій. Щоправда, це коригування не було сприйнято повністю ні Комінтерном, ні найбільш екстремістською частиною керівництва ЦК РКП(б). Події 1923 р. в Німеччині яскраве тому свідчення.
"Німецький жовтень" готували спільно керівництво РКПб), Комінтерну, КПН. Для безпосереднього керівництва повстанням у Німеччину було відряджено членів ЦК РКП(б). Розгорнуту програму повстання виклав у своїх тезах Г. Зінов'єв, календарний план надання німецькому пролетаріату військової підтримки розробив Л. Троцький. Проте сподівання виявилися ілюзорними, повстання зазнало поразки. Хвиля революційних виступів у всій Європі пішла на спад, що дало привід Й. Сталіну звинуватити окремих керівників Комінтерну і компартій в "опортунізмі", добившись заміни їх слухняними лідерами.
Важкі наслідки для робітничого руху 20-30-х років мала непогодженість дій між комуністами і соціал-демократами, що значною мірою сприяло приходові до влади фашизму.
Конфронтаційні тенденції між ними постійно наростали, аж поки Комінтерн відкрито не поставив завдання завдати основний удар по соціал-демократії, у тому числі і по її лівій течії, "небезпека якої полягала в тому, що вона вміло маскувала свою опортуністичну сутність революційною фразеологією".
Гасла Комінтерну типу "клас проти класу", "хто не з нами, той протії нас" тощо вели до самоізоляції комуністів, відштовхували від них соціально споріднену їм силу, якою була ліва соціал-демократія, поглиблювали розкол у робітничому русі. Поняття "соціалізм" для керівництва Комінтерну пов'язувалося з "рішуче-революційними" методами встановлення диктатури пролетаріату, із запереченням реформізму в будь-якому його ви яві.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Основні політичні ідеології міжвоєнного періоду“ на сторінці 1. Приємного читання.
