У Франції центристи є одними з перших, хто виступає за децентралізовану організацію держави, за вирішення суспільних проблем на максимально наближеному до громадян рівні, за ініціативу "знизу", яка, на їхню думку, повинна прийти на зміну централізованій державі. Такий підхід поширюється на різні сфери життя суспільства: соціальні, економічні, культурні та політичні. Економічне реформаторство і ліберальні погляди також мають першорядне значення. Після визволення Франції центристи одними з перших стали розвивати ідеї економічного співробітництва та об'єднання країн Європи, взявши на себе роль рушійної сили європейської інтеграції, яку вони зберігають до наших днів.
Парламенту в системі державного устрою центристи відводять пріоритетну роль. Відкидаючи посилення виконавчої влади, яке все чіткіше намічалося в період П'ятої Республіки, вони вважають непорушною силу парламенту, важливість цієї установи як головного місця демократичного вираження народної волі. Для центристів парламентська республіка з пропорційною системою голосування є найбільш бажаним державним режимом. При такій системі вони можуть обиратися самостійно і стабільно брати участь в управлінні країною, вступаючи тільки в короткочасні союзи та угоди з іншими партіями.
Радикальна партія (фр. Parti radical) – центристська, ліберальна політична партія. Заснована в 1901 р. як Партія республіканців, радикалів і радикал-соціалістів, вона є найстарішою активною політичною партією у Франції. Радикальна партія має свої витоки в рядах республіканців XIX століття. Її політична філософія знаходилася під сильним впливом масонства, членами якого були найрадикальніші політичні діячі. У роки Липневої монархії вживати слово "республіканець" було заборонено, тому прихильників республіки стали називати "радикалами".
У Франції радикали асоціюються з реформістськими, а не революційними діями. Про радикалів у Франції кажуть, що серце у них б'ється зліва, а гаманець знаходиться справа. Цим самим підкреслюється двоїстість партії. У роки Третьої і Четвертої Республік партія радикалів представляла собою значну політичну силу. Партійні принципи і виборці, які голосували за партію, орієнтували її вліво, у той же час, перемігши на виборах, під впливом обставин партія схилялася вправо.
Політична доктрина радикалів оформилася в 40-ті роки XIX століття. Першим теоретиком партії став А. Ледрю-Роллен, один з головних редакторів газети "Реформа". Політичним ідеалом радикалів була демократична республіка, що надавала всім громадянам право обирати і бути обраними до представницьких установ держави, проведення соціальних реформ, відділення церкви від держави. Радикали вважали католицьку церкву головним ворогом республіканського ладу. Тому партія рішуче вимагала відділення церкви від держави.
Зірковий час радикалів настав під час революції 1848 р., коли два представники радикалів увійшли в уряд. 25 лютого 1848 р. Тимчасовий уряд під прямим тиском народних мас проголосив Францію республікою. Був виданий декрет про введення загального виборчого права для чоловіків, які досягли 21 року.
Чергове ідейне перегрупування лівих сталася в період становлення Третьої республіки в 1875-1877 роках. Виявилося, що, прийшовши до влади, нові лідери по-різному бачили республіканський устрій. Ж. Феррі і Л. Гамбетта, спираючись на численну селянську масу, були за зміцнення республіки і дотримання поміркованості в політиці. їхніх прихильників стали називати "поміркованими" або "опортуністами". їм протистояли більш "непримиренні" ліві, супротивники таких республіканських інститутів, як Сенат і президент. Очолювали їх Ж. Клемансо, К. Пеллетан, А. Бріссон, а називатися вони стали "радикалами". Радикали в особі Ж. Клемансо, на відміну від опортуністів, вимагали вирішення соціальних питань, введення обов'язкового світського і безкоштовного початкового навчання в школах. Незабаром радикали перетворилися на головну ліву силу в парламенті. У 1901 році вони оформилися в політичну партію в сучасному розумінні цього слова.
У 1905 році була реалізована одна з найважливіших вимог радикалів – церква була відокремлена від держави. Перебуваючи при владі в 1914 році, радикали ініціювали закон про податок на капітал, пізніше домоглися вільного доступу до освіти для всіх французів, незалежно від їхнього соціального походження і становища. Для цього радикал Е. Ерріо, очоливши уряд у 1932 році, створив замість Міністерства народної освіти Міністерство національної освіти.
Радикал-соціалізм був дуже впливовий у Третій республіці. Радикали були найбільшою партією в парламенті, проте, досягнувши основних своїх цілей, партія стала переходити на більш консервативні позиції; зліва її все сильніше тіснили соціалісти. Перебуваючи в центрі політичного поля, радикали брали участь у складі практично всіх коаліційних урядів, то блокуючись з правими, то отримуючи підтримку лівих.
Після Другої світової війни значення партії радикалів стало неухильно падати. Нищівна поразка на виборах у жовтні 1945 року призвело до зміцнення в партії консервативного крила. Успіх консерваторів був зумовлений істотною трансформацією соціальної бази партії; після відходу значної частини демократичної дрібної буржуазії і селянства вліво – до комуністів і соціалістів – серед її виборців помітно підвищилася вага середньої і великої міської буржуазії, заможних селян, осіб вільних професій. У квітні 1946 року на з'їзді в Ліоні представники лівого крила були виключені з партії.
Після встановлення режиму П'ятої Республіки радикали одностайно засудили "диктаторський" стиль правління Ш. де Голля, особливо положення Конституції про референдуми. Вони критикували Ш. де Голля за те, що той "підпорядкував собі всі засоби масової інформації і підтримує демократичні свободи тоді, коли вони його не дратують, а Республіку тоді, коли вона асоціюється з ним самим".
Радикали прагнули створити велике центристське об'єднання антиголлістських сил – від соціалістів до "поміркованих". Однак сподівання ці виявилися ілюзорними через різні причини. По- перше, соціалісти прийняли правила біполярної політичної гри і почали шукати зближення з комуністами, щоб створити лівий антиголлістський союз. У результаті в 1969 році виникла оновлена соціалістична партія на чолі з Ф. Міттераном.
По-друге, до середини 1960-х років у Франції виникли нові угруповання, які мали набагато більше шансів на успіх у справі об'єднання правоцентристських сил, ніж стара партія радикалів. Це були правоцентристський Демократичний центр на чолі з Ж. Леканює і Національна федерація незалежних республіканців (НФНР) на чолі з В. Ж. д'Естеном. Перевагою НФНР перед іншими було те, що вона входила до складу урядової більшості Ш. де Голля, а її лідер В. Ж. д'Естен деякий час навіть займав пост міністра економіки і фінансів.
Зміни соціальної структури французького суспільства в середині 1960-х років і "вимивання" традиційних середніх верств, що становили головну опору партії радикалів, істотно скоротили ряди її прихильників. За партію голосували сільські підприємці, сільськогосподарські робітники, частина промисловців і торговців, осіб вільних професій. Однак не були представлені в партії нові середні прошарки, чия питома вага в соціальній структурі суспільства швидко зростала. Нові середні прошарки аж ніяк не прагнули стати радикалами. Чисельність членів партії різко скорочується.
Перед радикалами постало питання про вироблення нової стратегії і приєднання в біполярній системі до одного з великих блоків. У партії почалися дискусії. Більшість вважала, що зближення з комуністами завдасть шкоди радикалам, і віддала перевагу поверненню партії у бік правого центру.
У 1970 році була прийнята нова програма партії – "Маніфест радикалів". Програма розроблялася під керівництвом нового генерального секретаря партії – Жан-Жак Серван-Шрейбера і під його ж ім'ям вийшла окремою книгою "Небо і земля". Основними елементами програми радикалів стали: економічний лібералізм, децентралізація управління і територіального устрою, європеїзм і соціальна рівновага в суспільстві. Маніфест проголошував промислове зростання як інструмент революційного оновлення суспільства, звеличував ринкову економіку і конкуренцію, що не дуже відповідало традиційним ідеалам радикалізму і наблизило їх до правих.
Прийняття нової програми партії радикалів посилило внутрішню боротьбу щодо питання про праву або ліву орієнтацію партії і призвело до розколу партії в 1971 році. Праве крило вступило в союз із Демократичним центром. Рух лівих радикалів у липні 1972 року приєднався до прийнятої компартією і соціалістичною партією Спільної урядової програми лівих сил. У грудні 1973 р. відбувся установчий з'їзд Руху лівих радикалів. З цього часу партія лівих радикалів (ПЛР) незмінно виступає молодшим партнером соціалістів, будучи з ним в єдиних списках на виборах усіх рівнів.
Праві радикали в 1978 році виступили на парламентських виборах у рамках Союзу за французьку демократію, створеного для підтримки В. Ж. д'Естена в боротьбі за президентський пост, але це не забезпечило їм істотних результатів – вони отримали всього лише 9 депутатських місць. У 2002 році праві радикали перейшли в СНР і підтримали Н. Саркозі на президентських виборах. У результаті парламентських виборів у 2012 році партія отримала 6 місць. Із 2007 року партію очолює Ж.-Л. Барлоу.
Таким чином, наприкінці XX – початку XXI століття практичні вигоди все частіше підміняють ідейні мотиви в політичній поведінці радикалів. До того ж нових ідей, крім "нового прочитання" лівоцентризму, партійному керівництву виробити так і не вдалося. Це і стало найважливішою причиною кризи партії та її розколу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Центристські партії“ на сторінці 1. Приємного читання.
