Ліві

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Після об'єднання Німеччини почався процес об'єднання споріднених політичних партій Західної та Східної зон. Єдиною партією НДР, що зберегла свою організаційну самостійність, була Партія демократичного соціалізму – початково Соціалістична єдина партія Німеччини, з літа 2007 року – Ліві (нім. Die Linke).

Масові протести, які призвели до відсторонення від влади лідера НДР Еріха Хонеккера в 1989 році, відкрили нові можливості молодому поколінню політиків-реформаторів у СЄПН, які сприймали політику гласності та перебудови президента СРСР Михайла Горбачова як модель для політичних змін. Такі реформатори, як Ганс Модров, Грегор Гізі, Рудольф Баро і Стефан Гейм незабаром почали реконструювати політичний авторитет партії. До кінця 1989 року останні консервативні члени Центрального Комітету партії подали у відставку, а потім у 1990 році СЄПН залишили 95% із 2,3 мільйона її членів.

На спеціальному з'їзді в грудні 1989 року партія відмовилася від своєї колишньої "провідної ролі" у житті суспільства і прийняла програму демократичних реформ. Для того, щоб дистанціювати реформовану партію з комуністичною ідеологією, партія додала слова "Партія демократичного соціалізму" до назви СЄПН, а в кінцевому підсумку відмовилася від слів "Соціалістична єдина партія" в лютому 1990 року. Г. Гізі став новим лідером. До того часу ПДС вже не була марксистсько-ленінською партією, хоча неомарксистські і комуністичні фракції меншості продовжували існувати. 18 березня 1990 року ПДС отримала 16,4% голосів на перших вільних виборах у Східній Німеччині і стала найбільшою опозиційною партією.

У перші роки існування об'єднаної Федеративної Республіки Німеччина ПДС набирала невеликий відсоток на виборах у східних землях країни завдяки частині населення, яка першою стала відчувати "остальгію", як називається в сучасній Німеччині поширена туга за НДР. Партія залишалася суто регіональною, та й на Сході не провідною, що відображало суспільні настрої початку 90-х, ейфорію більшої частини східних німців від райдужних перспектив життя в об'єднаній Німеччині. Однак настрої дуже швидко стали змінюватися вслід за реальною політикою. Після відмови Радянського Союзу виконувати свої зобов'язання з постачання енергоносіїв наприкінці 80-х економіка НДР, найбільш високорозвиненої країни РЕВ, увійшла в штопор. Після об'єднання західні компанії скуповували проблемні виробництва в нових східних землях і закривали заводи потенційних конкурентів. Безробіття в землях колишньої НДР стало рости стрімкими темпами, викликаючи соціальне невдоволення і зростаючу "ностальгію". У країні почався процес міграції робочої сили, у пошуках кращих пропозицій робітники поїхали на Захід, залишаючи міста і землі на Сході напівпорожніми.

Природним підсумком такої інтеграції Сходу стало стрімке зростання підтримки колишньої СЄПН. У короткий строк ПДС стала найпопулярнішою партією в східних землях, залишивши позаду традиційних важкоатлетів німецької політики – ХДС / ХСС і СДПН.

На перших загальнонімецьких виборах до бундестагу в 1990 році ПДС отримала лише 2,4% від загальної кількості голосів, але завдяки винятку у виборчому законодавстві Німеччини отримала у бундестазі 17 депутатських мандатів на чолі з Г. Гізі. На федеральних виборах 1994 року ПДС вдалося збільшити свою частку голосів до 4,4 відсотка, завоювавши більшість у чотирьох східних виборчих округах, і знову увійти у бундестаг, збільшивши кількість депутатів до 30. У 1998 році партія досягла найвищої точки свого успіху, обравши 37 депутатів і отримавши 5,1% голосів по країні. Г. Гізі пішов у відставку в 2000 році після поразки у політичних дебатах з лівими угрупуваннями, що призвели до конфлікту в ПДС. На федеральних виборах 2002 року партія не подолала прохідний бар'єр, отримавши лише 4%.

Після фіаско 2002 року ПДС прийняла нову, помірковану програму і обрала давнього союзника Г. Гізі Лотара Віскі своїм головою. У 2004 році на виборах до Європейського парламенту ПДС отримала 6,1% голосів виборців по всій країні, більше ніж будь-коли до цього На федеральних виборах. Її електорат у східних німецьких землях продовжував зростати. Тим не менш, незначна кількість членів та підтримка виборців у західних землях Німеччини спонукали партію до укладення виборчого союзу в липні 2005 року з новоутвореною партією Праця та соціальна справедливість – Виборча альтернатива (WASG), що значною мірою складалася з дисидентів соціал-демократів, членів профспілок, а також різноманітних лівих радикалів.

Після переговорів ПДС і WASG домовилися про створення спільного списку для участі в федеральних виборах 2005 року і зобов'язалися об'єднатися в єдину ліву партію в 2007 році. Згідно з домовленістю, партії не змагалися між собою в жодному з округів. Замість цього, кандидати WASG, у тому числі колишній лідер СДПН О. Лафонтен, були включені до виборчого списку ПДС. Щоб символізувати нові відносини, ПДС змінила свою назву на "Ліва партія ПДС" або просто Ліві ПДС, з необов'язковим використання літер "ПДС" у західних землях, де багато виборців досі вважали Партію демократичного соціалізму підозрілою.

Альянс сподівався на вигоду від сильної електоральної бази на сході і потенціалу виборців WASG на заході. Г. Гізі повертався до громадського життя після операції на головному мозку і двох серцевих нападів, загальна увага була прикута до О. Лафонтена як одного з лідерів партії.

Стривожені несподіваним зростанням рейтингу Лівих в опитуваннях, основні політики Німеччини нападали на О. Лафонтена і Г. Гізі, як "лівих популістів" і "демагогів" і звинуватили партію у заграванні з неонацистськими виборцями. Помилка О. Лафонтена, який назвав "іноземних робітників" як загрозу в одному виступі на початку кампанії, дала підставу для звинувачень, що Ліві намагаються використовувати німецьку ксенофобію та антидемократичний популізм для залучення виборців від крайніх правих.

Незважаючи на все це, на виборах 2005 року Ліва партія стала четвертою за величиною партією в бундестазі, отримавши 8,7% голосів виборців і 53 місця. Переговори про об'єднання ПДС і WASG тривали протягом наступного року, і дві сили досягли угоди 27 березня 2007 року. Спільна партія, яка отримала назву просто "Ліві", провела свій установчий з'їзд 16 червня в Берліні. На установчому з'їзді партії 16 червня 2007 головами були обрані Л. Біскі і О. Лафонтен.

Спад популярності Соціал-демократичної партії на федеральних виборах 27 вересня 2009 р. дав Лівим безпрецедентну можливість збільшити свій вплив у німецькій політиці. Кількість поданих голосів за партію зросла до 11,9%, збільшивши своє представництво в бундестазі з 54 до 76 місць.

23 січня 2010 р. О. Лафонтен заявив про відмову від свого місця в бундестазі і відхід із поста співголови партії на федеральному рівні через хворобу. Л. Біскі, в свою чергу, заявив, що не висуватиме свою кандидатуру на майбутньому з'їзді Лівих у травні 2010 року. Тоді ж, у травні 2010 року, партію очолили Гезіне Льотш і Клаус Ернст. Із середини 2012 року її співголовами є Катя Кіплінг і Берндт Ріхінгер. У бундестазі партія має 64 місця після федеральних парламентських виборів 2013 року. їх парламентська група є третьою за величиною серед чотирьох груп у німецькому бундестазі і провідною опозиційною групою. На міжнародному рівні Ліві є членом Партії європейських лівих і найбільшою партією в групі Європейські Об'єднані Ліві/Ліво-зелені півночі в Європейському Парламенті.

Ліві залишаються другою за величиною опозиційною партією. Проте в німецькому політичному процесі Ліва партія була і залишається в ізоляції. У всіх органах народного представництва (крім Берліна, де партія бере участь у коаліції з соціал-демократамі Німеччини обумовлена небажанням інших партій співпрацювати з Лівою партією. Незважаючи на заперечення Лівою партією диктатури як засобу досягнення прогресу, осуд злочинів, скоєних від імені соціалізму і комунізму, критику антидемократичної політики та сталінських збочень соціалізму, в масовій свідомості західних німців партія продовжує вважатися комуністичною. Закиди щодо комунізму грунтуються також на тому, що на місцевих виборах Ліва партія нерідко підтримує балотування членів

Німецької комуністичної партії, які за допомогою її виборчих списків були обрані більш ніж у 20 місцевих парламентів.

Поряд з проблемою політичної комунікації та пошуку партнерів по коаліції партія зазнає труднощів із кадровим складом. Більшість членів партії – члени колишньої СЄП), які досягли в цей час пенсійного віку. Кістяк партії вимирає. Тому перед усіма ланками та організаціями Лівих стоїть завдання залучення молоді, оновлення та поповнення партійних рядів.

Програма Лівих розроблена лише в загальних рисах. Основні пункти: критика капіталізму, нерівність шансів навіть у багатій країні, проблеми навколишнього середовища, необхідність боротьби за демократію і соціалізм. Партія намагається зайняти місце зліва від СДПН. На відміну від соціал-демократів, ПДС пов'язувала поняття "соціалізм" з усуспільненням власності. Засобами досягнення цілей виступали реформи, а не насильницькі дії. "Ми виступаємо за радикальні реформи, що мають на меті революційне перетворення для досягнення соціалістичного ідеалу", говорилося в Програмі партії, прийнятій у 1993 році.

У програмі містилися також вимоги екологічної та соціальної перебудови економіки, радикальної демократизації суспільства, що включає гарантію прав жінок, іноземців, представників сексуальних меншин. Велика увага в документі приділялася відносинам між західною і східною частинами Німеччини. Партія виступала проти "вестернізації сходу", за те, щоб було сприйнято все позитивне не тільки з досвіду колишньої ФРН, але і НДР.

На виборах 1998 року ПДС виступила з анти капіталістичною програмою, в якій головну причину внутрішніх і зовнішніх кризових явищ бачила в "пануванні капіталу, орієнтованого на отримання прибутку". До Програми ПДС були включені пункти про скасування кримінальної відповідальності за надання пасивного опору. До форм пасивного опору вони зараховували демонстрації, блокади, акти індивідуальної і колективної непокори, політичні страйки. Останній засіб, вважали автори, потрібно узаконити конституційно, і посилалися при цьому на французький досвід.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ліві“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві
  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ