Перемога Ф. Міттерана 10 травня 1981 р., підтверджена тріумфом соціалістів на виборах у Національну Асамблею в червні того ж року, дозволила лівим прийти до управління країною після 23 років опозиції. Це стало подією, що вплинула як на внутрішнє життя Франції, так і (хоча менше) на зовнішню політику.
Йдучи до влади, Ф. Міттеран пропонував свій варіант поведінки Франції на світовій арені, однак, ставши президентом, він взяв за основу в формуванні зовнішньополітичного курсу країни ключові принципи своїх попередників. У зовнішньополітичній доктрині Ф. Міттерана знайшли підтвердження принципи голлістської зовнішньої політики, насамперед принцип захисту "національної незалежності". Незмінними залишалися установки на відмову від реінтеграції країни в НАТО, на самостійність Франції в питаннях військової, особливо ядерної, політики. З іншого боку, соціалісти висунули тезу про сумісність, взаємодоповнюваності принципу національної незалежності й установки на рішучу солідарність Франції з НАТО.
Таким чином, до початку 1980-х pp. у французькій зовнішній політиці чітко спостерігалася тенденція до ослаблення конфронтації між атлантизмом і європеїзмом. Атлантизм став розглядатися як солідарність між США і Західною Європою, яка не виключала самостійності Західної Європи. Європеїзм же, навпаки, – як самостійність Західної Європи, яка водночас не виключала і солідарності з США.
У результаті намітилися сприятливі умови для синтезу європеїстських і атлантичних поглядів, на основі яких у французькій зовнішньополітичній думці сформувався новий підхід, що отримав назву "євроатлантизм". Його характерною рисою була ідея про суміщення процесу західноєвропейської консолідації зі зміцненням зв'язків із СІЛА.
З приходом до влади соціалістів були внесені зміни в управління дипломатією. Міністерство закордонних справ було перейменоване в Міністерство зовнішніх зносин, збільшувався дипломатичний штат Єлисейського палацу. Замість невеликої групи дипломатів, що відповідали за зв'язок президента з кабінетом міністрів і МЗС, канцелярія президента помітно розширилася за рахунок радників із міжнародних проблем.
На відміну від своїх попередників, Ф. Міттеран проводив щодо Сходу політику закритості і затвердив себе на початку президентської кар'єри як активний союзник США. Слід зазначити, що зміна влади відбулася в умовах різкого загострення міжнародної обстановки, викликаної введенням радянських військ до Афганістану, виступами опозиції в Польщі.
Ф. Міттеран вирішив заморозити відносини з СРСР на вищому рівні, порушивши принцип регулярних зустрічей, прийнятий в епоху Ж. Помпіду, до встановлення стратегічного балансу в Європі.
Перелом у відносинах з СРСР настав у червні 1984 р., коли Ф. Міттеран прибув до Москви з дружнім візитом. У жовтні 1985 р. Париж відвідав М. Горбачов, у результаті переговорів з радянським лідером завершилася нормалізація двосторонніх відносин. Ф. Міттеран наполягав на активізації діалогу між супердержавами з поглиблення розрядки, яка давала шанс уникнути протистояння в Європі. Однак французькому лідеру не вдалося налагодити продуктивні відносини з М. Горбачовим.
Відносини між Францією і США здебільшого визначалися умовами нової хвилі "холодної війни". Тривога Вашингтона з приводу комуністів в уряді Франції зникла досить швидко. Тим більше, що французький президент на початку своєї кар'єри відразу ж заявив про вірність Атлантичному альянсу як найважливішому принципу своєї зовнішньої політики. Зіткнувшись з новою радянською загрозою, французький президент і американська адміністрація Рейгана знайшли один в одному союзників. Стратегічну солідарність США і Франції в період президентства Р. Рейгана і Ф. Міттерана можна порівняти з аналогічною солідарністю в період кубинської кризи. Американський напрям вийшов на перший план у зовнішньополітичній діяльності Франції.
Незважаючи на стратегічну згоду двох країн, окремі аспекти відносин Схід – Захід залишалися яблуком розбрату у франко- американських відносинах зокрема і євро-американських загалом.
23 березня 1983 р. Р. Рейган оприлюднив програму, яка пізніше отримала назву "Стратегічної оборонної ініціативи" (СОІ). Для Франції створення нового класу зброї масового ураження означало зменшення ролі свого потенціалу, тому вона виступила з обережною критикою нових планів Вашингтона. Не менше значення мав технологічний потенціал СОІ, що викликав у французів як гострий інтерес, так і великі побоювання перед перспективою технологічного відриву США.
Другого травня 1985 р. в Бонні, де зібралося чергова нарада глав "великої сімки", Ф. Міттеран повідомив Р. Рейгану, а потім оголосив публічно, що Франція відмовляється від участі в американській програмі. За французькими фірмами було залишено право вирішити питання про приєднання до СОІ самостійно.
Оцінивши ситуацію, Франція виступила з ініціативою альтернативної відповіді на американський технологічний виклик. У середині квітня 1985 р. вона запропонувала партнерам по ЄЕС створити Європейське агентство для координації досліджень (в царині передових технологій), англійська назва якого в абревіатурі звучала як "Еврика".
На місце активних відносин із соціалістичним табором соціалісти вирішили поставити активні зв'язки з країнами, що розвиваються. Ця політика отримала назву "тьєрмондизм" (tiers monde). Посилення французького впливу в країнах "третього світу" стало розглядатися Парижем як неодмінна умова збереження впливу Франції на світовій арені. Однією з початкових ініціатив соціалістів була пропозиція про організацію конструктивного діалогу індустріальних країн з країнами, що розвиваються.
Ф. Міттеран бажав відновити тісні відносини з Ізраїлем. У 1981 р., на відміну від свого попередника, він підтримав процес у Кемп-Девіді. Четвертого березня 1982 р. він виступив у кнесеті. Уже сам вибір місця для виступу означав зміну акцентів у французькій політиці. Франція досить м'яко поставилася до оголошеної Ізраїлем анексії Голанських висот, що стало причиною погіршення її відносин із Сирією.
Однак подальші події сприяли тому, що Ф. Міттеран змушений був утвердити себе як захисник палестинців. У червні 1981 р. ізраїльська авіація розбомбила іракський науково-дослідний центр, побудований за допомогою Франції і який обслуговували французькі фахівці, один з яких загинув під час бомбардування. Франція засудила ці дії.
Після початку штурму ізраїльськими військами Бейрута (серпень 1982 р.) Франція разом із США, Італією і Великобританією ввела туди "багатонаціональні сили роз'єднання" (2 000 французів, 2 200 американців, 1 900 італійців, 120 англійців). Офіційною метою західного корпусу було надання допомоги та захист ліванського і палестинського цивільного населення.
Однак незважаючи на великі зусилля, Франція мала обмежений вплив на ситуацію на Близькому Сході. Підписана в травні 1983 р. лівано-ізраїльська угода не відповідала французьким очікуванням. Лавірування французів між протиборчими силами не викликало схвалення ні з одного, ні з іншого боку. Це проявилося з усією очевидністю під час терористичних актів 23 жовтня 1983 р., скоєних арабськими бойовиками, коли в результаті двох вибухів були знищені штаби американського і французького контингентів багатонаціональних сил, загинули 58 французьких солдатів (французький корабель "Drakkar") і 239 американців. У лютому 1984 р. Франція звернулася до Ради Безпеки ООН з пропозицією замінити багатонаціональні сили в Лівані "блакитними касками".
Незважаючи на поразку в колоніальній війні, у Франції зберігалися непогані позиції в Індокитаї. Цьому сприяла рішучість керівника П'ятої республіки в боротьбі за припинення американської агресії.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Антигегемонізм Ф. Миттерана“ на сторінці 1. Приємного читання.
