Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Генерал Ш. де Голль 31 травня 1958 р. отримав повноваження на підготовку нової конституції і вирішення алжирської проблеми. Повернення генерала до влади означало кінець дипломатії, яку, перебуваючи в опозиції, він постійно критикував. І хоча пріоритетом нової зовнішньої політики, як і раніше, було алжирське питання, вже 13 червня 1958 р. глава уряду підкреслив, що мета його політики – "відвоювати належне Франції по праву місце на світовій сцені і, особливо, у західному світі". Необхідно було змінити, на його думку, не тільки завдання зовнішньої політики, але й саме визначення сильної держави. Згідно з де Голлем, тільки сильна влада може керувати міжнародною політикою, сприятливою для національних інтересів. До цього висновку він дійшов ще в 1945 – 1946 pp.

Генералу дістався складний спадок. Частка Франції у світовому промисловому виробництві продовжувала неухильно скорочуватися. Де Голль розробив основні положення офіційної зовнішньополітичної доктрини П'ятої республіки. Проголошене генералом гасло "національної незалежності" і "величі" Франції, звернене до національної гордості французів, отримало широку підтримку в країні, створило своєрідний "національний консенсус" навколо голлістського зовнішньополітичного курсу. Цей курс оголошував метою зовнішньої політики значне підвищення ролі і впливу Франції у світі, активну участь країни у вирішенні міжнародних проблем за умови збереження суверенітету, недопущення ущемлення національних інтересів.

Голлізм спирався на політику гнучкого балансування, яка передбачала заміну союзу з однією сильною країною на союз з декількома державами, вибраними з таким урахуванням геополітичних чинників та співвідношення сил на світовій арені, щоб вони могли врівноважувати одна одну. Установка на таке балансування давала Франції шанс не опинитися в тісній залежності від якого-небудь союзника, зміцнити своє становище у світі.

Маючи у своїй основі цінності західного суспільства, голлістська стратегія представляла собою відмінну від наявних доктрин організацію міжнародних відносин у Європі та світі. Її суть становили такі підходи: подолання біполярної блокової системи і конфронтаційного протистояння двох суспільних систем; демократизація комуністичних режимів за допомогою співпраці з ними; становлення Західної Європи як самостійного центру світової політики; перебудова зв'язків Північ – Південь.

Після приходу до влади в 1958 р. Ш. де Голль заявив про те, що колоніалізму прийшов кінець і необхідно шукати іншу форму взаємин. Уже в червні того ж року був прийнятий закон про перебудову відносин Франції з "приєднаними до неї народами". Відповідно до Конституції Французький союз перетворювався у Французьке співтовариство. Колонії отримали право вибирати між статусом заморського департаменту, заморської території або держави, що входить до Співтовариства на автономних правах.

До початку 1959 р. Гвінея виступила проти Співтовариства і оголосила себе незалежною республікою. Після проголошення незалежності Малі і Мадагаскару в 1960 р. до Конституції Франції було внесено доповнення, що дозволяло участь у Співтоваристві і незалежних держав. Зміна конституції призвела до того, що незалежність оголосили й інші африканські держави. З урахуванням нової обстановки Париж вирішив перевести відносини з колишніми колоніями на двосторонню основу. З 1961 р. Спільнота фактично перестала існувати, хоча спеціальний розділ, присвячений їй, зберігався в Конституції Франції до 1995 р. Генеральний секретаріат Співтовариства був перетворений у Генеральний секретаріат з африканських і мальгаських справ при президенті Франції.

Відновлення світового статусу Франції багато в чому залежало від вирішення алжирської проблеми. Загострення ситуації навколо Алжиру відбувалося на тлі загального розпаду Співтовариства.

Поворотним пунктом політики офіційного Парижа в алжирському питанні став виступ президента країни (вересень 1959 р.), в якому він зазначив, що Франція визнає за алжирським народом право на самовизначення. Незабаром після виступу де Голля Тимчасовий уряд Алжирської Республіки заявив про готовність до переговорів із французьким урядом про умови припинення вогню, умови і гаранті? здійснення самовизначення. Однак мирні переговори почалися лише 20 травня 1961 р. в Евіані. 18 березня 1962 р. були підписані Евіанські угоди, що знаменували припинення військових дій в Алжирі. Восьмого квітня 1962 р. ці угоди отримали схвалення більшості французів на загальнонаціональному референдумі. Франція визнала право алжирців на суверенітет, і 3 липня 1962 р. він був проголошений.

Відносини з колишніми колоніями в 1960-х pp., як і раніше, залишалися предметом гострої дискусії у Франції. Відмовившись від крайніх концепцій (повний відхід з колишніх колоній і збереження повного контролю метрополії над "заморськими територіями"), правляча еліта взяла на озброєння концепцію "взаємного розвитку", що передбачала співпрацю Франції з новими незалежними державами у військово-політичній, економічній та культурній сферах. Одним з успішних проектів з реалізації цієї концепції став проект франкофонії, який пропонував об'єднати франкомовні країни навколо Франції на базі французької культури і цивілізації. Передбачалося, що члени нового об'єднання будуть проявляти солідарність і спільну відповідальність не тільки в захисті французької мови, але і в захисті доль франкомовних країн. Планувалося, що об'єднання за ознакою спільної мови і загальної культури стане також стимулом для політичної консолідації, призведе в кінцевому підсумку до створення політичної асоціації під егідою Франції.

Наріжним каменем французької оборони в період президентства Ш. де Голля стала ядерна зброя. Для неї відданий абсолютний пріоритет над звичайними озброєннями. У 1960 р. президент був затвердив план реалізації чотирьох ядерних програм, розрахований на 1960-1982 pp. У липні 1964 р. де Голль урочисто заявив про те, що Франція стала ядерною державою. У 1968 р. на новому полігоні, побудованому на атолі Моруруа (Французька Полінезія), у присутності президента країни були проведені успішні випробування водневої бомби.

Коли в 1970 р. набув чинності Договір про нерозповсюдження ядерної зброї, Франція не приєдналася до нього, але дотримувалася його принципів. Тільки в 1991 р. вона оголосила про приєднання до Договору, а в 1992 р. ратифікувала його.

Відносини з англосаксами були ще одним пріоритетом Франції після алжирської проблеми. Новий зовнішньополітичний курс, розпочатий Ш. де Голлем, спонукав Францію відмежуватися від США з низки міжнародних питань. Париж не влаштовувало те, що в трійці провідних західних країн Франції відводилася роль аутсайдера. У червні – липні 1958 р. під час переговорів з британським прем'єром Г. Макмілланом і державним секретарем США Дж. Ф. Даллесом де Голль вперше порушив перед США і Великобританією питання про зміну системи НАТО і франко-американського співробітництва. 17 вересня 1958 р. де Голль направив Г. Макміллану і президенту Д. Ейзенхауера секретний меморандум, у якому зажадав створення реальної системи узгодження військово-політичної стратегії трьох держав в сфері ядерної зброї та управління світовими кризами. Французький лідер наполягав на тому, щоб у системі НАТО Франція відігравала роль держави з "світовою відповідальністю", як і Великобританія.

Фактично де Голль пропонував перетворити Атлантичний союз у всесвітню організацію. Франція претендувала на командування силами НАТО на Африканському континенті. Американський президент відповів на меморандум розлогим посланням, у якому фактично не підтримав французькі пропозиції. Дипломатичність не дозволила американському президентові зробити різкі заяви. Проте де Голль був досить наполегливий. За першим секретним посланням американському президентові були ще три секретних листи. Не добившись результату в листуванні, генерал виніс суперечку про реорганізацію НАТО на публічну арену (5 вересня 1960 р.).

Одночасно з ініціативами щодо реорганізації Північно-Атлантичного альянсу французький лідер приступив до здійснення заходів для виходу країни з НАТО. Починаючи з 1959 р. де

Голль переглядає умови французькі участі в НАТО. З тієї ж причини він відмовився розмістити у Франції американські ракети середньої дальності з ядерними боєголовками, що зробила Великобританія. На початку 1966 р. ситуація ще більше загострилася. Франція не могла прийняти еволюцію НАТО в бік ще більшої інтеграції, яку підтримувала більшість її членів.

Сьомого березня 1966 р. Франція оголосила президенту СІЛА Л. Джонсон про свої наміри: з 1 червня 1966 р. французькі сили виходять з об'єднаних сил, до 1 квітня 1967 р. іноземні війська повинні бути виведені з французької території.

До початку квітня 1967 р. з Франції були евакуйовані натовські та американські штаби, війська і бази, склади та інші елементи військової інфраструктури. Франція зажадала контролю над усіма польотами військових літаків над своєю територією.

Водночас рішення 7 березня 1966 р. не слід розглядати як повний розрив Франції з НАТО. Франція зберегла за собою місце в політичних інстанціях блоку, і в першу чергу в Атлантичній раді. Вона продовжувала брати участь у багатьох інфраструктурах НАТО, у тому числі в електронній системі наземних засобів протиповітряної оборони, Агентстві з постачання запасними частинами, технічного обслуговування і ремонту загальної техніки, Військовому бюро стандартів. Вийшовши з інтегрованої військової структури НАТО, Франція встановила з нею співробітництво на двосторонній основі.

Еволюція зовнішньополітичного курсу Франції призвела і до оновлення військової доктрини. Після територіального та організаційного відділення Франції від військової організації НАТО керівники П'ятої республіки провели заходи з формування нової стратегічної концепції. Нову військово-політичну доктрину виклав начальник генштабу французьких збройних сил генерал Ш. Айера. У грудні 1967 р. він опублікував статтю "Оборона в одному напрямку, або оборона по всіх азимутах". У статті стверджувалося, що великий страх перед СРСР не виправданий, оскільки у цієї держави немає бажання розв'язувати війну. Становище у світі таке, що війна майбутнього може виникнути де завгодно і підпалити, як мінімум, дуже швидко всю планету.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики
  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ