Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Протягом 16 років німцям і всьому зовнішньому світу доводилося мати справу лише з одним федеральним канцлером – Г. Колем і двома міністрами закордонних справ – Г.-Д. Геншером і К. Кінкелем. Але гучна перемога "червоно-зеленої" коаліції і обрання канцлером Німеччини соціал-демократа Герхарда Шредера збурили звичну картину Німеччини, яка спокійно пливла по хвилях світової політики. В історичній перспективі Г. Шредер постає як менеджер перехідного періоду, що розпочався на межі третього тисячоліття і далеко не закінчився з відходом Г. Шредера у відставку.

Зміна уряду в Німеччині восени 1998 р. дала привід розгорнути широку дискусію про те, наскільки ця подія викличе фундаментальні зміни в політичній, у тому числі зовнішньополітичній, культурі ФРН. До влади прийшло нове покоління політиків, які не зазнали тягаря війни і багато в чому сформувалися під впливом молодіжного руху кінця 60-х років.

Ще за Г. Коля зовнішню політику об'єднаної Німеччини можна було охарактеризувати як "політику прагматичного реагування". Така лінія принципово не змінилася ні з приходом до влади "червоно-зеленої коаліції", ні з переїздом уряду до Берліна. У громадській думці ФРН стався очевидний зсув у бік Європейського союзу.

В урядовій заяві від 29 жовтня 2002 Г. Шредер визначив німецьку зовнішню політику як "політику в Європі, для Європи і, як наслідок цього, таку, яка починається з Європи". Німецька політична еліта твердо переконана, що зовнішня політика ФРН не може розглядатися у відриві від загальноєвропейської політики. І об'єктивно для цього є всі підстави, насамперед у фінансовій сфері. Загальний внесок ФРН у бюджет ЄС у 2002 р. становив близько 25 млрд євро – 25%.

Канцлер Г. Шредер підкреслював, що метою "червоно-зеленої коаліції" є створення близького і зрозумілого громадянам Європейського Союзу, орієнтованого передусім на вирішення соціально-політичних і екологічних проблем. Тому, як було заявлено, федеральний уряд буде виступати за розширення демократії і прозорості та робити все можливе для зміцнення Європейського парламенту. Розробка загальноєвропейської політики у сфері забезпечення зайнятості (так званий загальноєвропейський "Пакт зайнятості") була оголошена Г. Шредером одним із найважливіших завдань.

У 2000 р. на саміті ЄС у Ніцці, який повинен був в організаційному плані підготувати Союз до розширення на схід, відбулося зіткнення франко-німецьких інтересів. Власне, і стратегічний документ Європейської комісії, схвалений у листопаді 2001 р., що передбачав прийом до Євросоюзу до десяти нових членів, був розроблений за ініціативою Німеччини. При цьому ФРН наполягала не тільки на розширення ЄС, але і на зміцнення його інститутів. У Ніцці ж, використовуючи свій президентський пост, Франція змогла протистояти німецьким вимогам розподіляти голоси і місця відповідно до кількості населення. Французьке "ні" було не тільки виявом національної самосвідомості, а й виразом різних підходів до європейського будівництва.

Особливе місце в проблематиці розширення ЄС займають німецько-турецькі відносини та перспективи інтеграції Туреччини у "Велику Європу". У Федеративній Республіці існує два погляди з цього питання – "проти" і "за" прийом Туреччини в ЄС. Супротивники прийому, на боці яких стоїть багато діячів із блоку ХДС/ХСС, посилаються, по-перше, на той факт, що Туреччина з погляду географії не належить здебільшого до Європи, а її політична культура значною мірою відрізняється від європейської, і країна не дотримується демократичних принципів західного зразка. По-друге, з економічного та соціального погляду Туреччина – одна з найслабкіших ланок серед претендентів на вступ до ЄС. По-третє, з погляду демографії та темпів приросту населення очікується, що в найближчі 15 років число турків перевищить 80 млн. осіб і Туреччина відсуне Німеччину за цим показником у Західній Європі на друге місце. Щобільше, Євросоюзу, перш за все Федеративній Республіці, слід налаштуватися на потужні еміграційні потоки у свій бік із Туреччини. Таким чином, комбінація економічної слабкості і демографічної потужності не робить привабливим в осяжному майбутньому прийом Туреччини до Європейського союзу.

Прихильники інтеграції Туреччини в ЄС, навпаки, аргументують позитивним досвідом сформованих двосторонніх зв'язків. Для них Анкара відіграє стратегічну роль, перш за все, з погляду внутрішньої політики. Турецька громада, яка налічує понад 2 млн. чоловік, є найбільшою зарубіжною діаспорою в країні. Темпи отримання її членами німецького громадянства вражають своєю швидкістю. Щорічно громадянами ФРН стають близько 80 тис. турків. Не менш важлива роль Анкари для Берліна з погляду економіки. Торгові й інвестиційні потоки, які здійснюються в обох напрямах, зростають настільки динамічно, що Федеральний союз німецької промисловості однозначно висловився 10 грудня 2002 р. за прийом Туреччини в ЄС. По-третє, не можна не враховувати роль Туреччини як стратегічного партнера по НАТО, що має виходи в Чорне і Середземне море, на Кавказ, у Центральну Азію, на Балкани і Близький Схід.

Кабінет Г. Шредера став одним із найбільш наполегливих у Європі в підготовці заходів, які запобігли б негативним процесам у розширенні ЄС і зниженні дієздатності органів Євросоюзу. Німеччина відіграла визначальну роль у схваленні влітку 2004 р. Європейської конституції. Але подальші події знову продемонстрували, що прогрес у європейській інтеграції, по-перше, визначається волею народів держав-учасниць, по-друге, багато в чому, якщо не в усьому, залежить від згоди і знаходження спільних позицій між Німеччиною і Францією. Лише від випадку до випадку німецько-французький тандем доповнюється німецько- італійськими та англо-французькими ініціативами. І коли між ФРН і Францією явно проявляється зростаюча конкуренція за владу і вплив, тоді "європейський мотор" починає працювати з перебоями.

Німецька зовнішня політика почала пошук нового балансу між інтеграцією і національними інтересами. З урахуванням змінених внутрішньо- і зовнішньополітичних реальностей поноваму повинна була бути обґрунтована навіть така константа, як трансатлантичні відносини. У зв'язку з цим одне з найважливіших завдань, яке поставив перед собою уряд Шредера-Фішера, полягало в оновленні трансатлантичного партнерства. Загальний інтерес європейців і американців полягав у тому, щоб і в майбутньому спільними зусиллями забезпечувати безпеку і стабільність у Європі та в суміжних з нею державах. Одночасно виникало питання про шляхи і засоби реалізації цього завдання. І якщо християнські демократи, які перебували в той період в опозиції, без будь-яких серйозних застережень, в цілому слухняно прямували у фарватері американського зовнішньополітичного курсу, то соціал-демократи і зелені висловили в цьому питанні свій особливий погляд. Така ж особлива позиція ФРН була продемонстрована новим керівництвом країни і щодо інших проблем.

Уже восени 1998 р. міністр закордонних справ Й. Фішер, торкаючись взаємин Німеччини з НАТО, несподівано висловився за відмову від концепції превентивного ядерного удару. Природно, ФРН не змогла добитися прийняття рішення про відмову від застосування першими ядерну зброю. Певним досягненням німецької зовнішньої політики був, проте, вже той факт, що ця проблема взагалі стала темою для обговорення усередині альянсу.

У 1990-і роки Німеччина вперше за післявоєнний період стала використовувати свої збройні сили поза національними кордонами, а потім і поза сферо" відповідальності НАТО, спочатку за мандатом ООН, а потім і без нього. Взявши участь у військовій операції НАТО на Балканах, ФРН, мабуть, вперше повною мірою продемонструвала союзницьку солідарність і готовність брати на себе відповідальність. Якщо в недавньому минулому – наприклад, під час першої війни в Перській затоці – у цьому питанні через історичні причини і географічну віддаленість регіону Німеччина виявляла особливу стриманість, то цього разу ситуація була принципово іншою. Багато в чому це було пов'язано з тим, що конфліктна ситуація розгорталася на європейському континенті. Із самого початку Німеччина брала участь у плануванні та здійсненні військових акцій НАТО.

Після 11 вересня 2001 р. уряд ФРН висловив свою "необмежену солідарність" із США, пов'язуючи з цим очікування мати більш вагомий голос при прийнятті рішень у Вашингтоні. Що стосується Афганістану, та військові дії США на його території в рамках антитерористичної коаліції розглядалися офіційними колами ФРН як такі, що відповідають міжнародному праву та рішенням ООН. У Берліні було оголошено про готовність Німеччини взяти участь у військових операціях.

Після того як американці заявили про розгром режиму талібів, уряд ФРН заявив, що буде боротися з тероризмом в Афганістані не стільки військовими засобами, скільки шляхом надання економічної та гуманітарної допомоги. Однак поряд з цим було підготовлено військовий контингент загальною чисельністю 3 900 чоловік, посилений технікою хімзахисту, який був направлений у Кувейт для спільних тренувань з американськими військами.

У цілому в 2002 р. німецький уряд виділив понад 1,25 млрд євро на покриття витрат щодо участі бундесверу в операціях за кордоном. У зв'язку з цим виявилося, що до початку XXI століття Німеччина стала найбільшою державою після США, яка надавала свої військові контингенти для забезпечення миротворчих операцій у світовому масштабі.

Незважаючи на вжиті зусилля, канцлера Шредера спіткало серйозне розчарування, коли президент США не визнав у ньому рівного собі партнера. Мабуть, це одна з причин американо- німецьких розбіжностей щодо Іраку, які були публічно озвучені канцлером ФРН влітку 2002 р. в ході виборчої кампанії. Здобувши перемогу на виборах, Г. Шредер знову заявив, що повна солідарність не поширюється на "авантюрні дії", і скептично відгукнувся про підготовку військової операції в Іраку. В цілому ставлення в Німеччині до американської політики стало при Г. Шредері більш негативним. У вересні 2003 р. опитування громадської думки показали, що 50% німців негативно поставилися до провідної ролі Сполучених Штатів у світовій політиці, тоді як у 2002 р. ця цифра становила 27%. Число згодних із лідерством США скоротилася з 68 до 45%. Одночасно в громадській думці ФРН стався очевидний зсув у бік Європейського Союзу. На характері німецько-американських відносин головним чином позначилася зміна поколінь у політиці. Ця зміна призвела до того, що почуття залежності від "світового гегемона" і шанобливе до нього ставлення змінилося з боку "змужнілого васала" на претензії розглядати себе як рівноправного партнера.

У кінцевому підсумку уряд Німеччини так і залишився на своїй позиції рішучого опору використання сили, у тому числі і на основі відповідної резолюції ООН. П'ятого лютого 2003 р., перед тим як держсекретар США К. Пауелл виступив з доповіддю в Раді Безпеки ООН, Г. Шредер у черговий раз публічно підтвердив своє рішуче "ні" війні. Спроби США використовувати механізм НАТО для підключення альянсу до військової операції проти режиму С. Хусейна під приводом захисту Туреччини (єдиною з країн блоку, що має спільний кордон з Іраком) були блоковані незгодою Німеччини, а також Франції та Бельгії.

У лютому і березні 2003 р. опозиційні партії Німеччини почали більш рішуче виступати проти антиамериканського курсу канцлера Г. Шредера. Голова найбільшої опозиційної партії ХДС А. Меркель у лютому 2003 р. заявила, що вона б поставила свій підпис під відомим листом керівників восьми європейських країн на підтримку Сполучених Штатів.

Після візиту в Німеччину прем'єр-міністра Великобританії Т. Блера канцлер ФРН Г. Шредер заговорив про "необхідність і важливість здорових трансатлантичних відносин". Уже наступного дня після тристоронньої зустрічі у Санкт-Петербурзі, яка відбулася 11 квітня 2003 р., в інтерв'ю журналу "Spiegel" Г. Шредер висловив жаль з приводу своїх "перебільшено" критичних зауваженнях на адресу політики президента Дж. Буша в Іраку, що призвело до різкого погіршення американсько-німецьких відносин. 28 вересня 2003 р. у Нью-Йорку після 16-місячної перерви відбулася зустріч Г. Шредера з Дж. Бушем, на якій відбулося "примирення" лідерів двох держав.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції
  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ