"Союз 90 / Зелені"

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Наприкінці 1960-х років Західну Німеччину буквально захопив студентський та молодіжний рух переважно лівого й антивоєнного спрямування, в якому популярними були ідеї позапарламентської опозиції, боротьби з реакційною державою. У цьому середовищі і сформувався рух "Зелених". Безпосередній поштовх до його оформлення і поширенню дала проблема ядерної зброї та атомної енергетики. Економічний бум у 1960-х роках супроводжувався стрімким зростанням кількості АЕС і ядерних програм провідних держав світу. Молоді бунтарі висунули гасло: "Краще бути активним, ніж радіоактивним!".

Не бажаючи обмежуватися проведенням масових позапарламентських акцій, у 1979 році учасники екологічного руху створюють партію "Зелених". До неї увійшли різнорідні групи: ліві радикали і анархісти (Йошка Фішер), постмарксистів (Рудольф Баро), ліві ліберали (Петра Келлі), християнські пацифісти (Антьє Воллмер), але також і представники правого політичного спектру (Герберт Груль). У зв'язку з цим ідеологія партії "Зелених" тривалий час залишалася невизначеною. Лідером партії став

Й. Фішер – політик із незвичайною і авантюрною біографією[1].

У 1982 році від партії "Зелених" відійшли консерватори, що сформували Екологічну демократичну партію. Після розколу в партії "Зелених" більшість склали прихильники лівоцентристського економічного курсу, які робили акцент на боротьбу проти екологічно небезпечних проектів (атомні електростанції, Франкфуртський аеропорт), пацифізм (що передбачає вимогу виходу з НАТО), інтернаціоналізм, скасування обмежень на імміграцію, лібертарну педагогіку, легалізацію марихуани, право на аборт і одностатеві шлюби.

Взявши активну участь у боротьбі проти розміщення на території ФРН американських балістичних ракет середньої дальності "Першинг-2", партія "Зелених" завоювала популярність і в 1983 році вперше потрапила до бундестагу, отримавши 5,7% голосів і 27 місць. На федеральних виборах у січні 1987 року партія активно використовувала тему боротьби з наслідками аварії на Чорнобильській атомній електростанції і домоглася підтримки 8,3% виборців.

На наступних після об'єднання Німеччини загальнонаціональних виборах партія "Зелених" не змогла пройти в парламент. Однією з причин поразки "Зелених" став перехід частини їхнього електорату на бік СДПН, яка висунула на пост канцлера О. Лафонтена, в програмі якого була вимога проведення екологічної реформи.

Другою причиною поразки були внутрішньопартійні суперечності програмно-політичного характеру. Вони полягало в тому, що "Зелені", які виступили з претензією на кардинальну зміну наявної політичної системи, не змогли виробити реалістичну концепцію такого перевлаштування. Ця проблема знайшла своє вираження в конфлікті між "фундаменталистами" і "реалістами", але так і не була вирішена.

Третя причина поразки полягала в тому, що спочатку на противагу традиційним партіям "Зелені" відмовилися від створення стабільних внутрішньопартійних структур, покликаних професійно займатися поточними питаннями і підготовкою передвиборних кампаній. Результатом надмірної внутрішньопартійної децентралізації стала відсутність у "Зелених" єдиного координуючого центру, здатного організувати її роботу в загальнодержавному масштабі.

Прагнучи зміцнити свої позиції в східнонімецьких землях, у 1993 році вона об'єдналася з місцевим "Союзом 90", створеному в 1989 році. З цього часу партія стала називатися "Союз 90 / Зелені" (нім. Bundnis 90 / Die Griinen). Вибори 1994 року дозволили західнонімецьким "Зеленим" повернутися в парламент уже в складі об'єднаного угруповання, яке отримало 7,3% голосів. Варто відзначити, що в порівнянні з 1990 роком "Союз 90 / Зелені" кращих результатів домоглися на заході Німеччини (7,7%), тоді як на сході партія не змогла подолати п'ятивідсотковий бар'єр (4,3%). Факт слабкого впливу партії в нових федеральних землях підтверджували і підсумки регіональних виборів середини 1990-х років.

Подібним чином справа йшла і з чисельним складом організації. Тоді як на заході кількість її членів продовжувала зростати, то на сході після об'єднавчого з'їзду вона залишалася стабільно низькою. У 1995 році з 48 800 чоловік, що перебували в "Союзі 90 / Зелені", на сході чисельність членів партії становила лише 2,8 тис.

Завдання вибудовування стійких електоральних зв'язків у нових федеральних землях стосувалося всіх політичних партій, але для "Зелених" воно мало певну специфіку. Її виборці, як правило, – це люди молодого і середнього віку, з вищою освітою і постматеріалістичними орієнтаціями (чиновники, службовці та студенти).

Крім того, програма партії страждала утопічністю вимог, практична цінність яких була невисока. Так, у передвиборній програмі 1994 р. містилися положення про відмову від сформованої в індустріальних країнах культури споживання матеріальних благ, зниженні обсягу використання енергії, при повному виключенні її ядерних джерел, заборону експорту озброєнь. "Зелені" виступали також за створення так званого "екологічно-солідарного суспільного договору", при укладенні якого багато громадян, на їх думку, відмовляться від зростання свого економічного добробуту, щоб сприяти розвитку соціальних та екологічних проектів. Документ містив неабияку частку антикапіталістичної критики.

Ознакою посилення реалістичних тенденцій всередині "Союзу 90 / Зелених" стала орієнтація партії на входження в уряд у коаліції з СДПН. За підсумками земельних виборів 1994-1997 років "Союз 90 / Зелені" значно зміцнив свої позиції на регіональному рівні: Представники партії увійшли до складу п'яти земельних урядів. Збільшення політичного впливу "Зелених" супроводжувалося зміцненням внутрішньопартійної інфраструктури. У 1994 році під егідою партії був створений молодіжний союз. У 1996 році був створений партійний фонд Генріха Белля. Ці процеси свідчили про те, що після 15-річного перебування на німецькій політичній сцені партія "Зелених" стає повноправним учасником партійної системи.

На виборах у бундестаг у 1998 році партія виступила з новою програмою. Головною темою була екологічна перебудова німецького господарства, за допомогою якої можна вирішити складні соціально-економічні проблеми. Важливе місце у зв'язку з цим у програмі відводилося податковій реформі, яка повинна привести до підвищення податку на використання енергії та мінеральної сировини. "Зелені" вимагали кардинальної перебудови системи засобів сполучення. Вони віддавали перевагу залізничному і водному транспорту через їх більшу екологічну безпеку порівняно з автомобільним і повітряним транспортом. Для досягнення цих цілей автори програми пропонували підвищити податок на бензин і гас, використовувані для автомобілів і літаків. "Зелені", як і раніше, наполягали на негайній забороні використання ядерної енергії.

Програма передбачала комплекс заходів щодо зміни системи соціального забезпечення, де йшлося про адресну підтримку всіх нужденних. Соціальні виплати мають визначатися не розміром доходів низькооплачуваних категорій населення, а з урахуванням фактичних потреб, розміри яких повинні встановлювати експертні комісії. Дотримуючись своїх базово-демократичних традицій, партія виступає за право населення на проведення референдумів. Будучи прихильниками демократизації і відкритості німецького суспільства, "Зелені" вимагають рівноправ'я для сексуальних меншин, спрощеного отримання громадянства та введення його подвійної належності.

В цілому, оцінюючи передвиборну програму "Союзу 90 / Зелених", слід констатувати, що вона стала більш виваженою порівняно з попередніми документами, що містили радикально-утопічні положення. У програмі вже відсутні вимоги відмови від наявної системи споживання, негайної ліквідації НАТО і бундесверу, хоча ці структури і піддаються серйозній критиці, висуваються вимоги роззброєння та скасування загальної військової повинності.

У результаті виборів 1998 року СДПН і "Союз 90 / Зелені" сформували коаліційний уряд, що діяв до 2005 року. "Зеленим" дісталося три урядових посади (портфелі міністрів закордонних справ, захисту навколишнього середовища та охорони здоров'я). Крім того, їх лідер Й. Фішер, очоливши зовнішньополітичне відомство, став віце-канцлером.

Виборці чекали практичної реалізації передвиборних обіцянок партії. Уже в січні 1998 року "Зелені" представили законопроект про новий порядок отримання німецького громадянства, який містить його подвійну належність, що зустріло протидію з боку опозиції. ХДС, розгорнувши кампанію проти введення подвійного громадянства, зумів виграти земельні вибори в Гессені (лютий 1999 р.), завдавши поразки "Союзу 90 / Зелені" (мінус 4%). У результаті федеральний уряд втратив більшість голосів у бундесраті. Це створило труднощі для проходження законопроекту в палаті земель, що дозволило опозиції внести до нього суттєві поправки, які допускали отримання подвійного громадянства лише у виняткових випадках.

Справжнім серйозним випробуванням для "Зелених" стало ставлення до війни в Югославії та участі в ній бундесверу навесні 1999 року. Партія стояла перед дилемою – або відмова від збройної участі в балканському конфлікті і вихід з уряду, або його підтримка, усупереч раніше проголошеним принципам і обіцянкам не застосовувати силу в міжнародних конфліктах. Партія вибрала другий варіант. На двох федеральних конференціях "Зелених", що відбулися в цей період, більшість делегатів висловилося за залучення німецької армії до військових дій у складі сил НАТО. Драматизм ситуації для "Союзу 90 / Зелені" посилювався тим, що партія була пов'язана урядовою відповідальністю як молодший партнер.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „"Союз 90 / Зелені"“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"
  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ