Соціалістична партія

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Соціалістична партія (фр. Parti Sociaiiste) – одна з найбільших французьких лівоцентристських політичних партій, яка бере свій початок ще в XIX ст. У 1879 році була заснована перша французька соціалістична партія – Федерація соціалістичних діячів Франції. У рамках цієї Федерації відбувся розкол на дві партії: Французька робітнича партія, яку очолювали Жуль Гед і Поль Лафард, що розпочала функціонувати з 1882 року, а також Революційна соціалістична робітнича партія під проводом Жана Аллемана, яка розпочала свою діяльність у 1890 році. У 1901 році Ж. Аллеман і Жан Жорес заснували Французьку соціалістичну партію, яка підтримувала участь у державному управлінні, водночас Ж. Гед та Едуард Вайян сформували Соціалістичну партію Франції, яка заперечувала таку співпрацю. Вже у 1905 році ці дві партії були об'єднані у Французький союз робітничого Інтернаціоналу (SFIO). Найвпливовішим лідером цього об'єднання став директор партійної газети "Юманіте" Ж. Жорес.

У 1934 році комуністична партія змінила свою урядову стратегію, і чотири ліві партії об'єднались у Народний фронт. На виборах 1936 року Народний фронт отримав перемогу, і до влади прийшов перший соціалістичний прем'єр-міністр Франції – Леон Блюм.

Після звільнення Франції у 1944 році сформувалась нова коаліція SFIO з Французькою комуністичною партією, яка стала найбільшою партією лівого спрямування та християнсько-демократичним Народним республіканським рухом. Леон Блюм висунув пропозицію сформувати третю силу з правоцентристами та лівоцентристами, яка б стала опозиційною до комуністів та голлістів. Проте його кандидат на посаду керівника SFIO Даніель Майєр зазнав поразки від Гі Молле, який отримав суттєву підтримку лівого крила партії.

Відтак Республіканський Фронт очолиь Молле, який прийшов до влади після виборів 1956 року. Молле очолив уряд меншості. Проте SFIO, як і радикальна партія, перебувала у стані занепаду. У 1958 році відбувся розкол і сформувалась Єдина соціалістична партія Франції (PSU).

SFIO на президентських виборах 1965 року не висунула кандидата, проте підтримала кандидатуру колишнього міністра Четвертої республіки Франсуа Миттерана, який рішуче виступав проти Ш. де Голля. Ф. Миттерана підтримали всі ліві партії, отримавши хороший результат, він вийшов у другий тур та став лідером некомуністичних лівих сил.

SFIO, радикальна партія, ліві групи республіканців створили Федерацію демократичних і соціалістичних лівих під проводом Ф. Миттерана, для того щоб існувати разом з Комуністичною партією, яка мала ліве спрямування. Проте Федерація зазнала поразки на виборах у червні 1968 року. Наступного року, кандидат SFIO отримав лише 5% голосів у першому турі президентських виборів.

Варто наголосити, що вже у 1969 році під час установчого з'їзду SFIO була переформатована на Соціалістичну партію. До партії приєднались Союз клубів за оновлення лівих на чолі з Аленом Саварі та ліве крило республіканської групи – Союз соціалістичних груп і клубів лівих, який був під керівництвом Жана Поперена. Було обрано першого секретаря – Алена Саварі.

Два роки потому до Соціалістичної партії приєднався клуб Ф. Міттерана. Ф. Миттерану вдалось перемогти дует Саварі-Молле, взявши на себе ініціативу, він запропонував зробити спільну передвиборчу програму з комуністичною партією.

Наприкінці 1974 року декілька членів Єдиної соціалістичної партії та їх лідер Мішель Рокар повторно вступили в Соціалістичну партію. Вони стали представниками "лівої християнської" групи. Будучи найконсервативнішими членами Соціалістичної партії, головною метою вони бачили розвиток французького соціалізму до рівня європейської соціал-демократії.

Попри позитивні результати соціологічних опитувань, "Союз лівих" зазнав поразки на парламентських виборах 1978 року. Вперше в історії з 1936 року Соціалістична партія отримала більше голосів, ніж комуністична, і таким чином стала найвпливовішою і найбільшою лівою партією. М. Рокар кинув виклик лідерству Ф. Міттерана, який розглядав Спільну програму як архаїчну, тому хотів від неї відмовитись. Ф. Міттеран вважав, що ліві не здобудуть перемоги, якщо не об'єднаються у союз із соціалістами і комуністами. На з'їзді у Мецці в 1979 році Ф. Міттеран переміг і незважаючи на значну популярність М. Рокара, його обрали кандидатом від Соціалістичної партії на президентські вибори у 1981 році.

На виборах 1981 року Ф. Міттеран здобув перемогу, він отримав більше голосів виборців, ніж його суперник В. Ж. д'Естен. Ф. Міттеран став першим соціалістичним президентом Франції часів П'ятої республіки, який був обраний загальним голосуванням. Уперше у своїй історії французькі соціалісти здобули більшість місць у парламенті, Ф. Міттеран розпустив Національну Асамблею.

У 1986 році Соціалістична партія втратила більшість у Національній Асамблеї, і Ф. Міттеран "співіснув" з Ж. Шираком, який очолював консервативний уряд. У 1988 році Ф. Міттеран був переобраний на другий термін. Нова програма передбачала не проводити ні націоналізацію, ні приватизацію. Прем'єр-міністром було призначено М. Рокара – найпопулярнішого і досить помірковано соціалістичного політика.

Другий термін Ф. Міттерана характеризувався високою увагою президента до зовнішньої політики Франції і європейської інтеграції. Було оголошено референдум щодо ратифікації Маастрихтського договору. Керівництво внутрішньою політикою президент повністю довірив прем'єр-міністрам.

Під час з'їзду в Ренні в 1990 році відбувся розкол між прихильниками Ліонеля Жоспена і Лорана Фабіуса. Більше того, значна частина лівого крила партії відокремилась у зв'язку з незгодою щодо війни у Перській затоці і Маастрихтського договору. Таким чином було утворено Громадянський і республіканський рух.

У ході парламентських виборів 1993 року Соціалістична партія отримала поразку. Для того, щоб зберегти впливове значення в парламенті, Соціалістична партія відновила коаліцію з іншими партіями лівого спрямування. Такий лівий блок здобув перемогу на парламентських виборах у 1997 році, і Л. Жоспен став прем'єр-міністром третього "співіснування".

На президентських виборах 2002 року переважала тема безпекової політики Франції. І знову Л. Жоспен був кандидатом від Соціалістичної партії, та він не пройшов у другий тур, оскільки на виборах було чимало кандидатів лівого спрямування, що сприяло розділенню голосів виборців. Після цих виборів Л. Жоспен заявив про вихід з політики, і Соціалістична партія закликала своїх виборців підтримати Ж. Ширака, для того щоб скласти конкуренцію крайньому правому лідеру Національного фронту

Жан-Марі Ле Пену, який вийшов у другий тур. Проте вже через два місяці лівий блок зазнав поразки на парламентських виборах 2002 року.

Президентські вибори 2007 року характеризувались великою кількістю потенційних кандидатів на пост Президента держави. Франсуа Олланд та Лоран Фабіус були кандидатами від лівого крила партії, Домінік Стросс-Кан – соціал-демократ, як він характеризував себе, Джек Ланг, Мартін Обрі та С. Руаяль. 16 листопада 2006 року соціалісти обрали своїм кандидатом С. Руаяль, за неї проголосувала більшість, яка становила 60%.

Під час з'їзду у Реймсі в 2007 році проводились вибори нового очільника Соціалістичної партії Франції. Головними кандидатами стали: С. Руаяль, яка прагнула сформувати союз із центристською партією – Демократичним рухом. Також висунув свою кандидатуру мер Парижа – Бертран Деланое, якого підтримував Л. Жоспен (вони бажали повернутись до блоку лівих сил), М. Обрі, яка заручилась підтримкою Л. Фабіуса та Д. Стросс-Кана.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Соціалістична партія“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія
  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ