Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

На початку свого президентства Н. Саркозі проголосив, що його вибір – "розрив" з колишньою внутрішньо- і зовнішньополітичною практикою. Волюнтаризм і активність у зовнішній політиці робили Н. Саркозі наступником дипломатії голлізму. Поряд з обороною і безпекою, вона залишалася винятковою прерогативою президента.

Н. Саркозі так визначив пріоритетні напрями зовнішньої політики свого президентства. "Абсолютним пріоритетом" є Європа, тим більше, що в другому півріччі 2008 р. Франції належало головувати в ЄС. Далі йдуть атлантичний і середземноморський напрями, тобто традиційні "ареали" її зовнішньополітичної відповідальності.

Н. Саркозі продовжив курс попередників, які прагнули зробити Францію локомотивом європейського будівництва. Але на початку свого президентства він змушений був констатувати, що євроінтеграція повністю блокована, головним чином через провал у Франції референдуму з Європейської конституції в 2005 р.

Після стрімкого подвійного розширення НАТО та ЄС "пілотна" роль Франції в європейському будівництві була поставлена під питання, і Парижу цей виклик довелося парирувати показовими успіхами французького головування. Н. Саркозі бачив у цьому прекрасну можливість знову вивести країну на авансцену європейської та світової політики і підтвердити власну репутацію енергійного, ефективного та амбітного політичного діяча міжнародного масштабу.

Головна ідея європейського курсу Н. Саркозі – захист європейців від ризиків глобалізації. її реалізація повинна була надати яскравості зовнішньополітичному іміджу Н. Саркозі і одночасно стати відповіддю на найгостріші глобальні виклики європейській та світовій спільноті. Одна з таких ідей, що збагатила "гуманітарне послання" Франції світові, – боротьба проти "парникового ефекту", будівництво єдиної європейської політики щодо скорочення шкідливих викидів в атмосферу.

До цього додалися два інших стратегічних пріоритети: створення Середземноморського союзу і прогрес у будівництві європейської оборонної політики. Останнє відбувалося з прагнення подолати франко-американські розбіжності і з наміру активізувати як європейське, так і євроатлантичне співробітництво в галузі виробництва озброєнь і розв'язання міжнародних криз.

Поряд з реалізацією оригінальних ініціатив, що мають ідейне значення і вписуються в якийсь глобальний проект, Н. Саркозі належало вирішити низку нагальних проблем європейського будівництва, зокрема, розблокувати конституцію ЄС, відхилену французами на референдумі 2005 р. Вступаючи на посаду президента в 2007 р., Н. Саркозі запропонував виробити новий текст конституційного договору, скорочений і виразний, щоб потім представити його на ратифікацію національним парламентам. Іншим пріоритетом повинна була стати реформа європейської сільськогосподарської політики – не організація збуту європейської сільгосппродукції, а допомога у створенні виробництва – у відповідь на стрибок світових цін і кризу продовольства. Третє з нагальних європейських досьє – боротьба з незаконною імміграцією – реакція на зростання соціальної та міжетнічної напруженості в західноєвропейських країнах, зокрема у Франції.

Одним з ускладнень європейської дипломатії Н. Саркозі в перший рік його президентства був брак взаєморозуміння у франко-німецькій парі, а вона є важливою умовою впливу Франції в ЄС. Н. Саркозі вважав цей напрямок одним із пріоритетів своєї дипломатії. З А. Меркель він зустрівся безпосередньо після церемонії власної інавгурації. Однак франко-німецькі відносини свідчили про зниження зацікавленості Берліна в компромісах з Парижем. Можливо, це можна віднести на рахунок особистих стосунків між А. Меркель і Н. Саркозі, можливо, справа тут в значному зміщенні рівноваги усередині ЄС на Схід, в усвідомленні зрослої ваги його нових членів у виробленні загальноєвропейської зовнішньої політики.

Франції так і не вдалося за 20 років після падіння Берлінської стіни реалізувати ідею Ф. Міттерана про автономну (переважно європейську, а не атлантичну) оборону і безпеку. Н. Саркозі відмовився від одного з базисів зовнішньополітичної ідентичності Франції – від неучасті у військовій організації НАТО, що відображало це прагнення з часів де Голля. Тим самим він проявив себе як головний атлантист серед президентів П'ятої республіки.

Але, зважаючи на політику попередників, Н. Саркозі назвав серед пріоритетів свого головування в ЄС збільшення бюджету європейської оборонної політики, підвищення здатності ЄС до військового і гуманітарного втручання та створення спільного ринку у сфері виробництва озброєнь. Проте всередині ЄС існує досить сильна опозиція розвитку автономної європейської оборони.

У зв'язку з цим абсолютно логічне повернення Франції у військову організацію НАТО з 1 січня 2009 р., оскільки тільки повномасштабна участь у роботі всіх атлантичних структур дозволить країні зберігати вплив на прийняття натівських рішень у галузі європейської безпеки.

Рішення Н. Саркозі визначається вектором розвитку ЄС, заданим його стрімким розширенням на Схід. Сталося те, чого в середині 1990-х років побоювався президент Ж. Ширак: вступ до ЄС посткомуністичних країн Східної Європи призвів до атлантизації ЄС.

Н. Саркозі хотів використати європейське головування Франції, щоб подолати тертя з країнами Східної Європи та Балтії. За перший рік свого президентства він провів серію зустрічей з лідерами східноєвропейських країн ЄС, прагнучи подолати несприятливу спадщину Ж. Ширака. Розтопити холод відчуження була покликана фраза-послання, що нагадала про угорських предків Н. Саркозі і висловлена ним під час візиту в Софію: "Все-таки я сам наполовину зі Східної Європи". Важливим позитивним сигналом стало зняття Францією обмежень на залучення робочої сили з "нової" Європи. Виборча натуралізація іммігрантів у Франції особливо сприятлива для вихідців з цього регіону. Однак прийняте влітку 2010 р. рішення про ліквідацію нелегальних поселень і масова висилка румунських циган з Франції викликало протест президента Румунії та накликали на Н. Саркозі звинувачення з боку лівої опозиції, що порівняла ці дії з політикою уряду Віші.

Ще одне поле розбіжностей інтересів Франції та східноєвропейських країн – екологічна політика. На початку свого президентства Н. Саркозі проголосив боротьбу з кліматичними змінами, зокрема, зі шкідливими викидами в атмосферу (СО2), а також перегляд системи квот на викиди, виробництво і розповсюдження біопалива частиною політики, яку він назвав новою "політикою цивілізації", чимось рівним за універсальним значенням Декларації прав людини. Як альтернативу Франція пропонує ЄС розвиток ядерної енергетики, в якій країна займає лідерські позиції. Не тільки деякі члени ЄС, а й країни, що бурхливо розвиваються, такі як Бразилія, Китай, Індія чи Росія, не готові прийняти жорсткі обмеження шкідливих викидів, оскільки це підвищує собівартість продукції. Відповідні заклики до США теж не зустріли розуміння американських законодавців, прихильників протекціоністської політики.

Початок світової фінансової та економічної кризи став, мабуть, найсерйознішим викликом Євросоюзу за всі роки його існування. Фінансова криза – перевірка на міцність Європейської валютної системи, що припускає солідарність економічної політики і бюджетну дисципліну всередині зони євро. З ініціативи Н. Саркозі з середини вересня 2008 р. була скликана серія європейських самітів. Н. Саркозі наполягав на виробленні та реалізації "європейської відповіді (кризі), амбітної і скоординованої". Незважаючи на внутрішні розбіжності, країнам ЄС вдалося протягом декількох тижнів прийняти серію єдиних антикризових заходів у фінансовій сфері.

Франції вдалося також організувати термінову допомогу для порятунку національних економік, які найбільше постраждали від кризи. Європейський рада надала Угорщині фінансову допомогу в розмірі 6,5 млрд євро на підтримку програми МВФ. Допомога в 3,1 млрд євро надана Латвії. Загальна сума коштів, виділених на солідарну допомогу Співтовариства, збільшена вдвічі, з 12 млрд до 25 млрд євро.

Друга хвиля фінансової кризи в 2011 р. породила кризу державної заборгованості в зоні євро, поставивши під загрозу дефолту Грецію, Ірландію, Іспанію, Португалію та Італію. Особливо критичним було становище Греції. Н. Саркозі виступив ініціатором створення потужного європейського фонду порятунку боржників, але А. Меркель висловилась проти його проекту, оскільки Німеччина і в цьому випадку повинна була стати його основним донором. Особливо жорсткого тиску зазнав грецький уряд, який під тиском Парижа і Берліна відкликав своє рішення про проведення референдуму на підтримку заходів бюджетної економії, які диктувалися ЄС. Незважаючи на розбіжності, франко-німецька пара стала головним двигуном політики подолання кризи.

Ще в період своєї виборчої кампанії 2007 р. Н. Саркозі висунув ідею створення Середземноморського союзу. Президенту Франції належало зіткнутися з низкою протилежних інтересів і в ЄС, і в країнах Середземномор'я, і в США, які звикли контролювати безпеку в регіоні. Подібно до того, як у роки біполярності французька дипломатія бачила свою планетарну місію в наведенні мостів між двома полюсами, Н. Саркозі вважав, що проект Середземноморського союзу відповідає новій планетарній місії Європи.

Проект, покликаний повернути Франції провідну роль у Європі та в Середземномор'ї, спочатку насторожив як тих, кому безпосередньо був адресований, так і тих, хто вважав себе з нього виключеним, зокрема несередземноморські країни ЄС і країни Арабського Сходу. Щоб заспокоїти перших, Франція погодилася з Іспанією, яка вважала, що Союз лише покликаний дати новий імпульс Барселонському процесу, розпочатого в 1995 р., але не відзначеному якими-небудь показовими звершеннями. Збереження довіри всередині франко-німецької пари вимагало "зниження ставок" у цьому проекті, що втілилося у зміні назви. Середземноморський союз був перейменований в Союз для Середземномор'я (СДС). Можна було припустити, що Середземноморський союз буде самостійним, хоч і тісно пов'язаним з ЄС об'єднанням держав Середземноморського басейну.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі
  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ