Виборча система

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Військова поразка Третього рейху супроводжувалося широкомасштабною ліквідацією націонал-соціалістичної системи. Поразка Німеччини викликала у багатьох німців психологічний шок. Складною проблемою було відродження національної самосвідомості, нове розуміння свого місця у світі.

Основними інструментами формування нової політичної культури стали: системи державної освіти для дітей та молоді, громадянської освіти дорослих, засоби масової інформації. Формування нової політичної культури йшло в ФРН по шляху формування неприйняття у населення диктатури як негативної моделі.

Після розгрому нацизму в Німеччині заново починає формуватися партійна система. Цей процес іде під контролем і за підтримки окупаційної влади. Підтримку отримують демократичні сили некомуністичної орієнтації. У процес створення нових партій включилися колишні політичні діячі та функціонери веймарського періоду, частина яких пережила фашизм усередині країни, деякі з них повернулися з еміграції.

У виборах в бундестаг першого скликання в 1949 році брало участь 36 партій, але пройти в парламент змогли 12. Понад 70% мандатів поділили між собою три з них: Соціал-демократична партія (СДПН), Вільна демократична партія (ВДП) і Християнсько-демократична партія в союзі з Християнським соціальним союзом (ХДС / ХСС).

Надалі (особливо після введення 5-відсоткового бар'єру в 1952 році) кількість малих партій у бундестазі скоротилося. У 1953 році до парламенту пройшли лише шість партій, причому три вищеназвані в сумі набрали понад 83% голосів.

Установлення 5-відсоткового бар'єру закрило доступ у парламент не тільки регіональним партіям, але і радикальним силам як лівого, так і правого спрямування. У результаті питання про характер майбутнього курсу країни стало вирішуватися через електоральний вибір між ХДС / ХСС і СДПН. Прагнучи ефективніше розпорядитися своїм голосом, колишні прихильники радикальних і регіональних партій усе частіше голосували за фаворитів.

У 1949 році голова ХДС К. Аденауер зайняв пост федерального канцлера. Вперше в німецькій історії виникла масова партія правого спрямування, і в СДПН з'явився конкурент, здатний отримувати на виборах навіть більше голосів, ніж вона сама. Вплив цього чинника на стабілізацію нової політичної системи важко переоцінити. Оскільки обидва провідні політичні гравці виявляли готовність підкорятися рішенню більшості, в післявоєнній Німеччині, незважаючи на серйозні розбіжності щодо політичного курсу, ніколи не було системної кризи.

У 1957 році в бундестаг були обрані чотири партії, а в 1961 році їх залишилося лише три: ХДС / ХСС, ВДП та СДПН. Той же склад мали і парламенти наступних чотирьох скликань. На виборах аж до 1976 року голоси виборців практично повністю розподілялися між цими трьома партіями.

До початку 1960-х років переважання ХДС / ХСС було безперечним, але потім популярність блоку стала падати. Більшість у парламенті він міг зберегти лише в союзі з вільними демократами. Коли ж у 1969 році керівництво ВДП зробило вибір на користь коаліції з соціал-демократами, уряд очолив голова СДПН В. Брандт, і протягом наступних 13 років ХДС / ХСС виступив у ролі опозиції. Слід зазначити, що йдеться лише про ситуацію на федеральному рівні. На рівні земель співвідношення сил могло виявитися прямо протилежним. Домінування трьох демократичних партій було вираженням довіри виборців до нової політичної системи. У таких умовах малі партії, так само як і антидемократичні течії, мали незначні шанси на успіх. ФРН перетворилася на партійну державу.

Належність до однієї з найбільших партій стала практично обов'язковою умовою обрання не тільки до федерального, а й до земельного парламенту або на пост бургомістра; без партійного квитка важко було отримати впливовий пост в адміністративному апараті. Прем'єр-міністрами земель, як правило, ставали керівники земельних відділень партії, що перемогла, а на посаду федерального канцлера міг претендувати лише голова партії, яка контролює більшість місць у бундестазі.

З кінця 1960-х років у Німеччині стало зростати невдоволення всесиллям великих партій, і в 1970-і роки в країні розгорнувся широкий рух протесту проти консенсусу, досягнутого цими партіями. Спочатку цей рух розвивався поза партіями і поза парламентом. Тим не менш, позапарламентська опозиція вміла знайти способи, що дозволяють привернути увагу громадськості до порушених нею проблем. Гарантоване конституцією право на свободу зборів і думок було використано для організації масових демонстрацій, а також для нової інтерпретації права на страйк (страйки проходили не тільки на підприємствах, а й в університетах, а також у науково-дослідних установах). Учасники сидячих страйків блокували під'їзні шляхи до ядерних об'єктів, лунали заклики до бойкоту товарів, вироблених на екологічно шкідливих виробництвах, і т.д.

Через роки, усвідомивши неефективність подібної тактики, частина активістів протестного руху взяла курс на участь у парламентському процесі. На цій основі виник рух "зелених" – об'єднання прихильників екологічних, пацифістських, антикапіталістичних, феміністських та інших ідей, не представлених або недостатньо представлених у домінуючих партіях.

У федеральних виборах "зелені" вперше взяли участь у 1980 році і досить швидко утвердилися в ролі третьої за значенням сили в країні. На виборах 1994,1998 і 2002 років їм вдалося отримати більше голосів, ніж ВДП (правда, їх максимальний показник, як і в лібералів, залишився на рівні 8%). З появою четвертої парламентської партії ХДС / ХСС і СДПН отримали можливість маневру при виборі партнера по коаліції, і в 1980-і роки в частині земель були створені коаліційні уряди, до складу яких увійшли представники СДПН і "зелених". Істотно зросла відкритість партійної системи і на земельному рівні, де електорального успіху змогли добитися навіть представники право популістського напряму і праворадикалы" утворення. Однак жодне з них так і не потрапило до бундестагу. Іншими словами, німецька партійна система, допускаючи створення нових партій, зберігає при цьому певну стійкість стосовно до екстремістських течій.

У листопаді 1989 року впала Берлінська стіна, а 3 жовтня 1990 р. набув чинності Договір про об'єднання ФРН і НДР. З цього моменту починається формування нової партійної системи.

У НДР існувала лише одна реальна політична сила – Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), створена на основі об'єднання соціал-демократів і комуністів. Тим не менш, у Народній палаті (парламенті НДР) були представлені й інші суспільно-політичні блоки – Християнсько-демократичний союз НДР і Ліберально-демократична партія (східнонімецька версія ВДП). Наприкінці 1989 року вони почали все більше зближуватися зі своїми західнонімецькими аналогами. У тому ж році виникла східнонімецька СДПН, яка з самого початку розділяла цінності західнонімецьких соціал-демократів. Незабаром на політичну арену вийшла ще одна політична сила – "Союз 90", створений правозахисниками. Після перших виборів у бундестаг об'єднаної Німеччини, що відбулися наприкінці 1990 року, ця організація встановила тісні контакти з партією "зелених".

Східнонімецький Християнсько-демократичний союз і невеликі партії правіше від центру увійшли в західнонімецький ХДС. Східнонімецька Ліберально-демократична партія увійшла до складу ВДП, а східнонімецька СДПН – у регіональні структури загальнонімецької СДПН. Правозахисники з "Союзу 90" приєдналися до "зелених". Самостійність зберегла лише СЄПН, перейменована спочатку в Партію демократичного соціалізму (ПДС), а потім у Ліву партію. Зумівши завоювати симпатії виборців на території колишньої НДР, вона стала п'ятою партією, що закріпилася у федеральному бундестазі.

На сьогодні ПДС виконує важливу функцію в політичній системі Федеративної Республіки, висловлюючи позицію тієї частини населення, яка незадоволена новознайденою німецькою єдністю, тим самим змушуючи інші партії задуматися над природою подібного невдоволення. Якщо правлячим ув Берліні партіям не вдасться виробити таку політику, яка допоможе скоротити протестні настрої в колишній НДР, східні регіони будуть все більше дистанціюватися від тенденцій розвитку об'єднаної Німеччини.

У 1990-ті роки намітилася важлива тенденція – виборці стали частіше міняти свої партійні уподобання. В умовах збільшення кількості різноманітних політичних проектів, що виносяться на суд громадян, прихильність останніх до тієї чи іншої політичної партії скоротилася. Така зміна в партійних пристрастях виборців знижує ступінь передбачуваності парламентського процесу і може призвести до того, що для формування урядової більшості потрібно буде більше двох партій, а правлячі коаліції будуть час" тіше змінювати одна одну; Симптоми подібного зсуву простежуються вже сьогодні.

Електоральна система ФРН, яка функціонує вже протягом 70 років, дивує своєю життєздатністю. Це – не просто система, за допомогою якої на основі волевиявлення громадян формуються органи державної влади демократичної держави. Електоральна система – своєрідний "барометр" співвідношення політичних сил у країні, а також соціальних та економічних груп, що стоять за ними. Вибори і пов'язані з ними виборчі кампанії відображають і фіксують процеси соціальної диференціації, виявляють приховані вектори розвитку соціальної структури суспільства загалом.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Виборча система“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система
  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ