1963 року К. Аденауер подав у відставку. На той час йому виповнилося 87 років. Його спадкоємцем став Людвіг Ерхард, який перебував на посаді канцлера до 1966 р. По праву стверджується, що "ера Аденауера" була також і ерою Ерхарда, який вважався творцем західнонімецького "економічного дива". Канцлерство ж Ерхарда, навпаки, знаходилося в тіні "ери Аденауера", по- перше, через його нетривалий термін за історичними мірками, по-друге, через відсутність злетів і якісних змін у внутрішній і зовнішній політиці. Л. Ерхард залишився яскраво вираженим кабінетним ученим-економістом, малопридатним для ролі загальнонаціонального лідера.
Мабуть, єдиною формальною ознакою спадкоємності в зовнішній політиці залишилася фігура міністра закордонних справ ФРН Г. Шредера, який зберігав за собою цей пост протягом усього терміну канцлерства Л. Ерхарда (з 16 жовтня 1963 по 30 листопада 1966 р.). При цьому важливо відзначити, що міністерство закордонних справ ФРН під керівництвом Шредера стало при Ерхарді більш самостійним, що вплинуло на активізацію політики на східноєвропейському напрямку.
В Л. Ерхарда й К. Аденауера було мало спільного в політиці, тим більше – у зовнішній. Перший був міністром економіки, віце-канцлером і курирував економічний блок. Другий був главою уряду і займався переважно загальними і зовнішньополітичними проблемами. Обидва були затятими антикомуністами, обидва
виступали проти тоталітаризму і за свободу в системі західних держав. Однак якщо К. Аденауер в принципі орієнтувався на Західну Європу, то Л. Ерхард був "атлантистом". Якщо К. Аденауер концентрував свою зовнішню політику в західноєвропейському напрямку в рамках європейської шістки, то Л. Ерхард прагнув до інтеграції та кооперації з англосаксами. Суперечності між "атлантистами" та "європеїстами" ("голлістами") наочно проявилося і в особистому протистоянні Ерхард – Аденауер. Якщо К. Аденауер робив ставку на Європейське економічне співтовариство, то Л. Ерхард з самого початку прагнув до того, щоб ФРН відігравала самостійну роль у світовому господарстві.
З самого початку Л. Ерхард всіляко сприяв участі ФРН у всесвітніх економічних організаціях. Стосовно Західної Європи, то Л. Ерхард побоювався, що часткова галузева інтеграція, здійснена в специфічних умовах у таких сферах, як вугілля, сталь і атомна енергетика, може стати небажаною моделлю для створення замкнутих політичних інтеграційних структур у Європі. Він вказував К. Аденауерові, що об'єднана Європа – це не просто сума окремих об'єднань на кшталт ЄОВС і Євратому. Вона повинна стати результатом справжньої інтеграції в найширшому економічному сенсі.
Л. Ерхард з недовірою спостерігав за зближенням К. Аденауера і де Голля. Він вважав, що особливі франко-західнонімецькі відносини з кінця 50-х років розвивалися на шкоду зв'язкам із Великобританією та іншими європейськими державами. Не дивно, що з боку К. Аденауера і французів він піддавався критиці як "поганий європеєць". До речі кажучи, Римські угоди з'явилися на світ багато в чому завдяки наполегливості Л•. Ерхарда. Свобода пересування товарів, капіталу, послуг і робочої сили, свобода конкуренції, право вільного вибору місця проживання, загальні митні тарифи і не в останню чергу можливість розширення Співтовариства – все це також можна вважати ініціативами Л. Ерхарда.
Приблизно до кінця 1966 року втратило свій сенс поняття "канцлерська демократія". При Л. Ерхарді в країні перестало відчуватися як внутрішньо-, так і зовнішньополітичне керівництво. Л. Ерхард, ставши заручником негативних тенденцій розвитку в економіці та внутрішньої політики країни, швидко втрачав свою силу як керівник. У цих умовах керівництво ХДС/ХСС дійшло висновку про необхідність термінової заміни канцлера, який ніколи і не чіплявся за владу.
Вже 10 листопада 1966 р. блок ХДС/ХСС висунув нового єдиного кандидата на пост канцлера. Вибір наступника упав на прем'єр-міністра Баден-Вюртемберга Курта-Георга Кізінгера, далекого від боннських інтриг. Через кілька днів Соціал-демократична партія оголосила про безрезультатність своїх коаліційних переговорів із ВДП і про готовність утворити урядову коаліцію з християнськими демократами. ЗО листопада 1966 р. Л. Ерхард змушений був подати у відставку, а вже наступного дня К.-Г. Кізінгер сформував новий уряд.
Так само як і його попередник, К.-Г. Кізінгер виявився в ролі перехідної фігури, що не зумів, та й не хотів витягти політичний капітал із симпатій співвітчизників. Як і більшість, він відрізнявся недисциплінованістю, потягом до піднесеного й абстрактного. Зовнішня політика була для нього пристрастю. Нарівні з Гельмутом Шмідтом, з усіх глав урядів ФРН він проявив себе як найбільш компетентний державний діяч у зовнішньополітичній царині, беручи до уваги його досвід роботи в міністерстві закордонних справ при нацистському режимі.
На зміну уряду "малої коаліції" (уряд ХДС/ХСС і ВДП) взимку 1966 р. прийшла "велика коаліція" – коаліція з СДПН. Позиції ХДС настільки ослабли, що він був уже готовий до співпраці з соціал-демократами. Із 19 міністерських портфелів дев'ять були віддані СДПН. Практично всі ключові пости в новому коаліційному уряді, насамперед у сфері зовнішньої політики, опинилися в руках соціал-демократів. Міністром закордонних справ ФРН та віце-канцлером став голова СДПН В. Брандт, який заробив собі незаперечний авторитет і загальну повагу під час свого перебування на посту бургомістра Західного Берліна. Вся зовнішня і "німецька" політика виявилася під контролем СДПН.
Якщо В. Брандт звинувачував християнських демократів у порушенні зовнішньополітичних домовленостей і дорікав їм у свідомому гальмуванні багатьох ініціатив, то з лав блоку ХДС/ХСС часто чулися закиди на адресу СДПН, що та займається таємною дипломатією без узгодження зі своїм партнером по коаліції, як це, наприклад, було при контактах з італійською компартією. Взаємна недовіра отруювала поступово атмосферу між партнерами правлячої коаліції. Якщо спочатку запас міцності і спільності в питаннях зовнішньої політики між ХДС/ХСС і СДПН був досить великий, то до середини 1969 р. він практично був вичерпаний. "Велика коаліція" була створена насамперед для подолання економічної кризи. Однак ідилічна, здавалося спочатку, картина взаємин між двома великими "народними партіями", відсутність реальної парламентської опозиції і втрата таким чином парламентом своїх найважливіших функцій – усе це почало викликати в учнівської молоді почуття глибокого розчарування в суспільній системі ФРН.
Друга половина 60-х років стала у ФРН та в країнах Західної Європи періодом не виважених питань, а натиску, протесту і заворушень. Бунт молодого покоління, яке знаходилося значною мірою під впливом лівого крила соціал-демократії, мав не тільки внутрішньополітичні причини, а й наслідки. Однак головному політичному впливу з боку соціал-демократії піддалася насамперед зовнішня політика.
У зовнішній політиці уряди. Л. Ерхарда та К. Кізінгера пом'якшили консервативний курс К. Аденауера. Вони відмовилися від "доктрини Хальштейна". Упродовж 1967-1969 років ФРН встановила дипломатичні відносини з Румунією, відновила зв'язки з Югославією. Тоді ж західнонімецькі урядовці продовжували не визнавати НДР, не приєдналися до Договору про непоширення ядерної зброї, хоча у торгівлі з СРСР посіли перше місце серед західних держав.
Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера“ на сторінці 1. Приємного читання.
