Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Нова архітектура світу, а також якісні зміни, яких зазнала ФРН після об'єднання, не могли не позначитися на її зовнішньополітичному курсі на початку 2000-х років. На думку відомого російського германіста Н. Павлова, важко погодитися з поглядом окремих дослідників, що термін "запізніла нація" щодо німців можна екстраполювати на сферу політики, в тому числі і зовнішню.

Справді, свої кроки на шляху до становлення єдиної національної держави, європейської держави, індустріальної нації, колоніальної і світової держави, а також до республіки і функціонуючої парламентської демократії Німеччина робила, коли інші країни вже мали подібний досвід за плечима. Німецька імперія була створена в 1871 р. При цьому найчастіше її неадекватні і зайво різкі дії на зовнішньополітичному полі в XIX і XX ст. можна пояснити потребою якомога швидше зайняти місце "під сонцем", стати таким же визнаним і успішним суб'єктом світової політики, як і інші великі держави. Німеччина шукала рівноправності там, куди вона не встигла потрапити "за віком", де вже давно склався "концерт європейських держав", представники якого, поділивши Європу на сфери впливу, займалися поділом неєвропейського простору. До того ж, з огляду на геополітичне становище Німеччини на стику Західної та Східної Європи, військовий чинник, тобто чинник безпеки, завжди відігравав для німців першочергове значення. У кінцевому підсумку це вело до мілітаризації економіки і наростання агресії, що виливалась назовні.

Не дивно, що підсумки Першої та Другої світових воєн, у яких німці зазнали нищівної поразки, вели до дискримінації Німеччини з боку переможців насамперед у військовій сфері. А це, своєю чергою, ставало аргументом у самій Німеччині для політики ревізії і реваншу.

Тотальна поразка у Другій світовій війні, виникнення біполярного світу, розкол нації та створення двох німецьких держав- антиподів, позбавлених зовнішньополітичної самостійності, докорінно змінили уявлення німців про шляхи і засоби свого повернення в коло незалежних і повноцінних учасників нової системи міжнародних відносин. Після Другої світової війни головним інструментом набуття рівноправності ФРН стала економіка. За період, що минув з 1949 р., з'ясувалося, що державні цілі країни – мир, добросусідство, добробут, терпимість, турботливе ставлення до культури і т. ін. – найкраще реалізовувати на багатосторонньому рівні шляхом підключення до діяльності різних наднаціональних організацій, що беруть участь у міжнародному розподілі праці. Як сказав відомий шведський дипломат Генрік Лільєгрен "ЄС став захисним плащем для німецького комерційного експансіонізму й не дав знову пробудитися спогадам про німецьку вищу расу та її згубні дії на територіях, окупованих німцями під час Другої світової війни".

Зовнішня політика ФРН за весь час її існування, незалежно від складу уряду і партійного представництва в ньому, відрізнялася спадкоємністю і передбачуваністю. Це було прямо пов'язане з підсумками Другої світової війни, з особливим становищем двох німецьких держав і зі свідомим обмеженням із боку держав-переможниць їх зовнішньополітичного суверенітету. Існувала певна залежність ФРН від США (відповідно – НДР від СРСР). У стадії зародження холодної війни конфлікти між США і СРСР моментально відбивалися на Німеччині, і спроби знайти прихисток у нейтралітеті для обох німецьких держав були просто виключені.

Із моменту виникнення західнонімецької держави в зовнішній політиці ФРН сформувався цілий комплекс аксіом, який можна охарактеризувати як державні інтереси країни. Він включає в себе орієнтацію на Захід, європейську інтеграцію, особливі франко-німецькі відносини, стабілізацію демократичних режимів у сусідніх східноєвропейських державах, збереження і зміцнення відкритої світової економічної системи. Засоби, які ФРН використовує для досягнення цих цілей, відрізняються від тих, які застосовувалися національними державами в XIX і XX ст.

Після об'єднання у зовнішньополітичній доктрині ФРН, при збереженні основоположних констант, відбулася зміна зовнішньополітичних пріоритетів. "Німецька політика" перейшла в перелік внутрішньополітичних і внутрішньоекономічних проблем. Дещо відійшла на другий план і прийняла нову конфігурацію політика в галузі безпеки, що пов'язано як зі змінами у світі в цілому (зменшенням ролі військово-технічної складової зовнішньої політики в підсумку ліквідації військово-політичної конфронтації між Сходом і Заходом і завершення періоду холодної війни), так і з якісними змінами в статусі Німеччини: Із зникненням європейського соціалістичного табору пішла в минуле і сама "східна політика".

При Г. Колі, особливо в перші роки після німецького об'єднання, зовнішня політика ФРН в основному визначалася прагненням довести як міжнародному співтовариству, так і своїм власним громадянам "нормальність" обраного курсу, яка трактувалася насамперед як прихильність загальногуманістичним ліберально-демократичним цінностям, реалізована винятково в системі західних союзів при чіткому дотриманні норм міжнародного права. Під цим терміном малося на увазі також природний стан повністю незалежної та суверенної національної держави. Заклики "нормалізувати" зовнішню політику ФРН припускали, в тому числі, і відмову від низки самообмежень, обумовлених особливостями історичного розвитку країни.

Переїзд уряду і парламенту 19 квітня 1999 р. в Берлін був сприйнятий багатьма як розставання не тільки з Бонном, але і з зовнішньо- та внутрішньополітичними принципами Боннської республіки, і отже – набуття "нової нормальності"[1]. Насправді це сприйняття суперечить принципам спадкоємності та передбачуваності "боннської демократії" і тезі про те, що керована з Берліна Німеччина, нарешті, стала "нормальною". Виникає законне питання, а чому ж Боннська республіка гірше, ніж Берлінська? Берлінська республіка не вийшла з Боннської, якщо під цим слід розуміти тільки зміну зовнішньополітичного курсу.

Характерною особливістю зовнішньополітичного курсу СДПН-Зелених (як і СДПН-ХДС) стало те, що такі константи, як кооперація, інтеграція та мультилатералізм, пропагуються не самі по собі, а тільки в контексті зразкової цивілізаційної ролі Німеччини в сучасних умовах. Політична еліта Берлінської республіки бачить у міжнародних організаціях найбільш прийнятний механізм вирішення конфліктів, офіційно заявляючи, що ООН повинна володіти винятковим правом на введення санкцій і примусових заходів для врегулювання конфліктів. Хоча військові акції, рішення про які може ухвалити Рада Безпеки, допускають застосування військової сили, керівництво Німеччини, в принципі, надзвичайно скептично ставиться до військових операцій і тяжіє до політичних інструментів врегулювання конфліктів, яким у повному обсязі зможе служити постійне місце ФРН у Раді Безпеки.

Європа продовжує залишатися в центрі німецьких зовнішньополітичних інтересів, і кабінети Г. Шредера та А. Меркель намагаються зберегти за Німеччиною роль її "локомотива та інтеграційного ядра". ФРН – ліберальна, демократична, заможна країна – вже давно вважається в Європі "м'яким гегемоном".

Обіцяючи вести наступальну європейську політику, що враховує німецькі національні інтереси, Г. Шредер, а за ним і А. Меркель підтримали стратегічні плани розширення європейських структур на країни Східної і Південно-Східної Європи. Передумовою цього мала бути низка реформ ЄС, насамперед реформа аграрної та фінансової політики, а також вдосконалення європейських інститутів. Наступна важлива мета полягала в зміцненні зовнішньополітичної дієздатності Європейського союзу, іншими словами, вдосконаленні спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Німеччина прагне за своїми правилами визначати конфігурацію Європи майбутнього, щоб опинитися в більш виграшному становищі. Тим не менш, концепція створення європейського ядра з Франції та Німеччини не була підтримана Парижем.

Як у відносинах із США, так і у відносинах з Францією, певним рубежем стало німецьке об'єднання і ліквідація протистояння Схід-Захід, які помітно вплинули на геополітичне становище двох країн. Якщо раніше ФРН постійно виступала на політичному рівні як молодший партнер Парижа, то з 90-х років минулого століття вона значно збільшила територію і населення. Це поставило під питання колишні параметри франко-німецького співробітництва в Європі. Париж бачив у майбутньому розширенні ЄС на Схід перспективу переміщення себе на географічні задвірки Європи, тоді як Берлін усе більше висувався в центр континенту, маючи можливість взяти на себе функцію сполучної ланки між Сходом і Заходом. Це призвело до того, що ФРН стала прихильником розширення ЄС, а Франція, навпаки, – його інституціонального поглиблення. Нова розстановка сил принципово змінила роль і вагу Німеччини. Тому тепер вже Франція змушена була побоюватися деградувати до ролі молодшого партнера. З погляду німецької політичної еліти, навпаки, вперше було досягнуто рівноваги з Францією.

Враховуючи, що після війни в Косово держави-члени ЄС в черговий раз усвідомили свою безпорадність у вирішенні питань війни і миру без втручання США, уряд ФРН активно повів лінію на більш ефективну розробку "європейської політики в галузі безпеки та оборони" (ЄПБО), інституціональні рамки якої були визначені Європейською радою в Кельні ще в червні 1999-р.

Причини для інтенсифікації ЄПБО лежать на поверхні, хоча Францією і Німеччиною рухають різні мотиви. Економічна міць Євросоюзу явно переважає над його політичною силою і військовим потенціалом. Не дивно, що об'єднана Європа хотіла 6 розвивати політичну активність, включаючи ЄПБО, і за межами ЄС, у тому числі на Балканах, на Близькому Сході і, в кінцевому підсумку, у всьому світі, а також зміцнювати "європейську опору" в НАТО.

Очевидно нинішня співпраця між Берліном і Парижем, незважаючи на декларовану спадкоємність і непорушність базових принципів, розгортається в нових умовах. Зміни стосуються балансу сил між обома державами, їх ролі і статусу в європейській та глобальній політиці, їх інтересів і зовнішньополітичної стратегії, їх нової відповідальності щодо європейської інтеграції і країн Центральної та Східної Європи. Тому вісь Берлін-Париж відчуває серйозні перевантаження. Якщо французи виступають за поглиблення інтеграції та висувають заперечення щодо розширення ЄС, то німці, навпаки, бачать у розширенні надійні гарантії своєї безпеки. Якщо французи хочуть бачити стратегічну автономію Європи, то німці бачать у європейських структурах не альтернативу, а додаток до НАТО.

Сполучені Штати Америки – другий пріоритет німецької зовнішньої політики. Відносини з ними мають як двосторонній, так і багатосторонній контекст. Не викликає сумнівів і той факт, що з прогресом європейської інтеграції та закінченням холодної війни значення відносин США для Німеччини помітно знизилося.

Це пояснюється, по-перше, зниженням ролі Вашингтона як гаранта безпеки ФРН у зв'язку з ліквідацією загроз, що випливали з військово-блокового протистояння. Як вважають деякі експерти, вступ Америки на шлях унілатералізму ще в період президентства У. Клінтона і продовження цього курсу на поч. XXI ст. стало багато в чому результатом розчарування у Вашингтоні.

Для "червоно-зеленої" коаліції ООН стала ядром її зовнішньої політики мультилатералізму, іншими словами, багатосторонньої і багатошарової дипломатії. Про цю найважливішу константу свідчить увесь зовнішньополітичний курс Німеччини з моменту об'єднання. Для Берліна ООН є центральною організацією, що відповідає за глобальний мир, безпеку і прогрес.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН
  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ