Як уже зазначалося, перед президентськими виборами 1978 р. для підтримки кандидата В. Ж. д'Естена було створено Союз за французьку демократію (СФД; фр. Union pour la Democratie Française, UDF). У нього увійшли ліберальні течії (Республіканська партія, створена в 1977 р.на базі Національної федерації незалежних республіканців), християнські демократи (з 1976 р. Демократичний центр) і права гілка радикалів. Ці три основні течії в цілому формували політичний профіль конфедерації. Крім того, в СФД увійшли Соціал-демократичний рух, що був заснований у 1973 році і складався з соціалістів, які заперечували співпрацю з комуністами, а також Національна федерація клубів "Перспективи та реальність", яка була заснована в 1966 р. В. Ж. д'Естеном. Це були дрібні угруповання, але кожне з них мало свою традицію. Усередині конфедерації всі партії володіли широкою свободою, а тому зуміли зберегти свої особливості, перебуваючи в одній організації. Об'єднані на підтримку президента Франції В. Ж. д'Естена в 1978 р., вони співпрацювали впродовж двадцяти років у рамках одного політичного утворення – СФД. Саме ця партія мала стати втіленням центристського руху, однак під впливом політичного життя на практиці позиції СФД дуже швидко змістилися вправо.
Введена в П'ятій Республіці мажоритарна виборча система обмежувала можливості центристів перед обличчям більш великих партій – голлістів, комуністів і соціалістичної партії. Шанси центристів зміцнитися при владі суттєво знизилися, оскільки режим сприяв підтримці великих блоків. Центристи були змушені шукати собі сильних союзників уже на стадії передвиборної боротьби. Вибір політичного соратника СФД був визначений. Залучені до протистояння між правими і лівими, центристи опинилися на боці правих.
На початку 1990-х років у СФД складно було впізнати центристську партію. Зважаючи на постійну співпрацю з голлістським "Об'єднанням на підтримку Республіки", прийняття довготривалого політичного союзу, а далі і проведення спільної політики з правими, СФД перестав бути в очах виборця центристською партією. Заяви СФД про незалежність центру та його особливої ідеології здавалися невідповідними дійсності, оскільки не підкріплювалися реальною політичною практикою і суперечили спільній діяльності центру з правими, яку виборці спостерігали щодня.
У 1998 році конфедерація СФД розкололася, внаслідок чого було утворено декілька окремих партій. Ліберальна течія, яка в момент розпаду конфедерації була представлена партією Ліберальна демократія, покинула СФД і продовжила курс на зближення з правими. Прихильники відродження незалежного центру оголосили себе партією Новий СФД. Найменування Новий Союз за французьку демократію було офіційною назвою з 1998 по 2002 роки, після чого партія повернулася до скороченої назви СФД. Прагнучи переосмислити свою політичну ідентичність, новий СФД поставив перед собою завдання утвердитися як незалежна центристська партія і відмовитися від звичної ролі другої партії правого блоку.
Після розколу конфедерації у 1998 році новий СФД під керівництвом Франсуа Байру проіснував ще дев'ять років, протягом яких робилися спроби оновити втрачені традиції центризму, відновити втрату власної політичної ідентичності і домогтися незалежності від правих позиції. Найскладнішим для центристів було вибудовування стратегії на парламентських виборах. Тут вони відчували найбільшу залежність від правих, а тому не поспішали відмовлятися від їхньої підтримки. Аж до 2007 року центристи не припиняли практику передвиборних союзів із правими і формували спільні списки кандидатів ще до першого туру. Ця нездатність діяти без допомоги правих істотно знижувала довіру до центристів, дискредитуючи їх гасла про незалежність. Тим більш значущим був перелом у відносинах центру і правих влітку 2007 року, коли лідер центристів Ф. Байру рішуче відкинув попередні угоди з правим Союзом за народний рух на виборах до парламенту. Саме в цей поворотний момент переважна частина членів СФД повернулася до правої більшості і покинула Ф. Байру з його обіцянками відродити самостійний центр.
На президентських виборах 2007 року Ф. Байру зайняв третє місце після правого Н. Саркозі та соціалістки С. Руаяль із сенсаційним результатом 18,57% голосів. Підвищений інтерес до центризму став сенсацією й однією з головних особливостей президентських виборів. Центристська ідеологія зуміла зацікавити майже 7 млн. виборців, які побачили в "феномені Байру" можливість нового варіанта третьої сили.
Стиль передвиборчої кампанії Ф. Байру, який зайняв позицію "примирителя" правих і лівих і який одночасно критикував їх політику та практику "почерговості", залучив нового виборця, котрий уже усвідомлено вибирав центристську позицію. Традиційний електорат центристів розширився за рахунок припливу молоді та освічених жителів великих міст.
У своїх виступах Ф. Байру обіцяв здійснити у Франції "мирну революцію" і виборчу кампанію будував на ідеї "іншого шляху". Ф. Байру робив заяви, що "єдино можлива більшість для Франції – це центристська більшість", і називав себе "народним президентом". За два місяці він зумів удвічі підвищити свій рейтинг. Центристський кандидат, який ще донедавна жалівся на неуважність преси, посіяв паніку у виборчих штабах конкурентів.
Відчуваючи слабину лівих сил, Ф. Байру продовжував полювати за голосами виборців на території соціалістів. Але його програма спиралася на ту ж ліберальну логіку, що і програма Н. Саркозі. "Завдання президента – навчити французів жити разом і розуміти один одного", – зробивши основний акцент на довірі, брак якої, на його думку, так гостро переживає сьогодні Франція, казав він, щоб чіткіше відокремитися від правого Н. Саркозі.
"Феномен Байру" аналітики вважали досить кон'юнктурним явищем, що відображає розчарування деяких поміркованих виборців у С. Руаяль і страх перед радикалізмом Н. Саркозі, а, оцінюючи програму Ф. Байру, називали її розпливчастою та невизначеною.
Після президентських виборів, у результаті яких кандидат від СФР виборов третє місце, Ф. Байру не став підтримувати ні Н. Саркозі, ні С. Руаяль і надав своїм виборцям свободу вибору. Крім того, політик-центрист заявив про створення нової партії, яка буде самостійно боротися на парламентських виборах 2007 року. Напередодні парламентських виборів СФР припинила своє існування, розколовшись на дві течії: незалежних центристів на чолі з Ф. Байру Демократичний рух (фр. Mouvement democrate, MoDem) і правоцентристську партію Новий центр.
10 червня 2007 р. у Франції відбувся перший тур парламентських виборів. Після завершення другого туру парламентських виборів упевнену перемогу здобула правоцентристська більшість. Незважаючи на той факт, що результати першого туру намітили чітку тенденцію появи ознак двопартійної системи у Франції, у національних зборах своє представництво отримали, крім фаворитів із СНР та Соціалістичної партії, й інші політичні сили, які приєдналися до правого або лівого блоку. Місця в нижній палаті французького парламенту вибороли 22 представники Нового центру.
Нищівна поразка Демократичного руху стала несподіванкою парламентських виборів 2007 року. Ф. Байру, який отримав лише 7,6 відсотка голосів виборців, незважаючи на заклики С. Руаяль до створення опозиційної коаліції, відмовився об'єднати сили з соціалістами, що призвело до розколу Центру, частина прихильників якого приєдналася до СНР. За результатами другого туру виборів, що пройшов 17 червня, переважна більшість місць дісталася СНР. Окрім керманича Демократичного руху, депутатські мандати отримали лише ще два його представники.
Вибори 2007 року в Національну Асамблею наочно показали слабкість новоствореного MoDemy, позбавленого власної парламентської групи, а відтак погіршення його загальнонаціональних позицій. Партія зберегла відданість незалежній центристській лінії, але опинилася в глибокій політичній ізоляції. Не маючи реальної влади, центристи все частіше критикували правий уряд разом з соціалістами. З 2008 року ізоляція центру посилювалася, а ряди його членів і виборців скорочувалися.
У 2008 році лідер центристів узяв участь у виборах на пост мера міста По, однак зазнав поразки, поступившись з невеликою кількістю голосів кандидату від соціалістів Мартін Касу. У грудні 2011 року Ф. Байру офіційно виставив свою кандидатуру на чергових президентських виборах 2012 року. У першому турі голосування він набрав 9,1% голосів і не пройшов у другий тур. Напередодні другого туру Ф. Байру заявив, що не буде давати рекомендації виборцям, які голосували за нього в першому турі, за кого їм голосувати у другому. Водночас він сказав, що сам голосуватиме за соціаліста Ф. Олланда.
Для центристів парламентські вибори 2014 року мали нищівні наслідки. Демократичний рух отримав в цілому близько 2% голосів. Сам Ф. Байру, який майже чверть століття був депутатом від департаменту Атлантичні Піренеї, на цей раз навіть не пройшов у другий тур. Лідер Демократичного руху зазнав поразки у своєму рідному окрузі Беарн. Але вже на муніципальних виборах того ж року Ф. Байру став мером міста По. Виступивши за підтримки правих, він домігся результату в 63%, що майже вдвічі перевищило показник кандидата-соціаліста. Одночасно Ф. Байру робить і серйозну заявку для участі в президентських виборах 2017 року.
Програма партії Демократичний рух, що визначається в основному її лідером Ф. Байру, поєднує прагнення до модернізації та вимоги реформ із традиціоналізмом. Ідея Ф. Байру полягає у відродженні у Франції незалежного політичного центру в дусі П'ятої Республіки. Вона є спробою вдихнути нове життя в центристську політичну традицію, яка в період 80-х – 90-х pp. XX століття втратила свою специфіку в очах виборця.
Демократичний рух виступає за створення соціально орієнтованої ринкової економіки, розвиток та захист індивідуальної свободи, посилення соціальної терпимості і політкоректності, децентралізацію унітарної держави, відмови від будь-якої співпраці з ультраправими партіями і групами.
Зовнішня політика Франції розглядається Демократичним рухом через призму політики Європейського Союзу. З моменту створення партії в 2007 році вона є одним з основних проєвропейських гравців на політичному полі Франції, а також і Європейського Союзу. Європейський Союз Ф. Байру називає "найкрасивішою конструкцією людства". Демократичний рух входить до складу Альянсу лібералів і демократів за Європу в Європейському парламенті. Він дотримується власної концепції розвитку політичних інститутів, виступаючи за нову парламентську Республіку. Саме Європейський парламент став для центристів місцем найбільшої реалізації його центристських амбіцій. Демократичний рух виступає проти розширення ЄС на схід і можливої угоди з Росією, яку він виключає з тісного кола європейської співдружності. Крім того, центристів турбує залежність країн Європи від поставок нафти і газу з Росії, для усунення якої Демократичний рух пропонує розвивати нові технології вироблення енергії. Центристи вважають, що саме федералістський напрямок політичного розвитку Європейського Союзу дасть Французькій республіці можливість успішно вирішити деякі зовнішньополітичні проблеми: оцінка ролі Франції в Європі й у світі; непереконлива ситуація з податковою дисципліною у Франції і в ЄС.
Демократичний рух виступає за зміцнення впливу Франції в Європі й у світі, так як саме вона, поряд з Німеччиною, була двигуном європейської інтеграції та є тією країною, яка створила унікальну організацію – "Франкофонію", і донині є провідницею французької культури та французької мови у світі.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Рудько С.О. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Центристські партії“ на сторінці 2. Приємного читання.
