Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Після створення ФРН у неї на початку не було ніякої зовнішньої політики. Вона була вилучена повністю з компетенції уряду і перебувала під повним контролем трьох західних союзників. Уряд ФРН не мав міністра закордонних справ, а також не існувало і міністерства закордонних справ. Лише після рішення Верховної союзницької комісії 6 березня 1951 р. федеральний уряд був уповноважений перетворити наявну "службу з іноземних справ" у відомстві федерального канцлера у самостійну вищу федеральну установу – відомство закордонних справ. Проте навіть після створення МЗС союзники зберегли за собою свої права у сфері зовнішніх відносин, враховуючи їх "особливі права і відповідальність" щодо Німеччини як цілого, які були закріплені за ними в рішеннях Потсдамської конференції. Фактично ФРН мала обмежений зовнішньополітичний суверенітет аж до об'єднання в 1990 р. Сам К. Аденауер говорив: "Коли Федеративна Республіка почала існування, ми були окупованою територією. Ми були повністю в руках трьох західних окупаційних держав. Нам було заборонено займатись зовнішніми відносинами".

5 травня 1955 р. о 12:00 в палаці "Шаумбург" верховні комісари оголосили уряду ФРН про скасування окупаційного статуту і про закінчення окупаційного режиму в Німеччині. З цього моменту припиняла своє існування Верховна комісія та її представництва в землях. їх мали замінити повноважні посли трьох західних держав. Перебування ж союзницьких військ на західнонімецькій території знайшло своє юридичне закріплення в двосторонніх угодах із ФРН. У той же день вступили в силу Німецький договір, Договір про іноземну військову присутність на території ФРН і Європейський статут про Саарську область, який передбачав політичну самостійність регіону, але економічну залежність від Франції. Процес зовнішньополітичної орієнтації ФРН був завершений.

Через три години після полудня під звуки гімну на всіх урядових установах в Бонні були підняті німецькі державні прапори. Перед палацом "Шаумбург" вишикувався взвод федеральної прикордонної охорони. Канцлер Аденауер підійшов до флагштока і підняв чорно-червоно-золотий державний прапор.

До червня 1955 р. прийняття зовнішньополітичних рішень залишалось прерогативою канцлера К. Аденауера. Від 15 березня 1951 р. і до 6 червня 1955 р. він обіймав також посаду міністра закордонних справ. Лише 7 червня 1955 р. на цю посаду було призначено Генріх фон Брентано, який виконував свої обов'язки до 17 жовтня 1961 р. Але навіть у цей період К. Аденауер залишав за собою право курувати найважливіші напрями зовнішньої політики ФРН. Міністри закордонних справ залишались виконавцями зовнішньополітичної волі федерального канцлера. Після того як К. Аденауер формально припинив керувати МЗС, він відкрито заявив, що залишає за собою право керувати європейськими справами, відносинами з США та СРСР, а також проведенням найважливіших міжнародних конференцій.

Утверджуватись на політичному Олімпі ФРН і поступово вводити країну в коло серйозних акторів на зовнішньополітичній сцені допомагало "німецьке економічне диво". "Еру Аденауера" можна охарактеризувати, як період активного освоєння зовнішньополітичного простору з опорою на зростаючу економічну міць.

До середини 50-х років ФРН фактично визначилася з основними домінантами у своїй зовнішній політиці і їх ієрархією. Так звана "німецька політика" зі своїм специфічним міністерством мала самостійне значення, хоча так чи інакше вона потрапляла в компетенцію інших напрямів зовнішньополітичного курсу ФРН. Перше ж місце посіла багатофункціональна "політика у сфері безпеки" з її "атлантичною солідарністю" і ухилом на розвиток особливих відносин із США. Друге місце було віддано західноєвропейській інтеграції – також багатосторонньому процесу – при першочерговій необхідності будівництва франко-західнонімецького співробітництва. На третє місце відійшли власне двосторонні відносини з іншими країнами, у тому числі з тими, що розвиваються. Причому жодна з цих складових не мала чітких кордонів, плавно переходила з одного виміру в інший, але загалом усі вони були підпорядковані глобальному протистоянню між Сходом і Заходом і чітко вкладалися в біполярну світову конструкцію.

Жорстоке придушення в 1956 році Радянським Союзом повстання в Угорщині було прямо використане західнонімецькими правлячими колами для обґрунтування зміцнення обороноздатності країни перед обличчям "комуністичної загрози". У 1956 році засновується міністерство оборони, і бундестаг приймає Закон про загальний військовий обов'язок.

У контексті протистояння з НДР була прийнята доктрина Хальштейна. Зовнішньополітична доктрина, яка проводиться урядом ФРН з 1955 до 1970 року, спрямована на ізоляцію НДР на міжнародній арені. Доктрина Хальштейна була прийнята за пропозицією державного секретаря міністерства закордонних справ ФРН Вальтера Хальштейна на нараді послів Західної Німеччини 8-9 грудня 1955 року. Суть цієї доктрини полягала в тому, що відтепер ФРН підтримувала і встановлювала дипломатичні відносини тільки в тими країнами, які не мали дипломатичних відносин з НДР. Встановлення дипломатичних відносин зі Східною Німеччиною відтепер розглядалося Бонном як недружній крок і вело до розриву відносин з цією країною. Єдиним винятком, допускав доктриною Хальштейна, був СРСР – у зв'язку з важливістю підтримання відносин для ФРН з великою державою.

У період правління К. Аденауера різко активізується діяльність спілок "вигнаних" і "переселенців". Антикомунізм стає домінантою не тільки зовнішньої, але й внутрішньої політики (одним з його проявів стала заборона в 1956 році діяльності Комуністичної партії Німеччини). При цьому слід зазначити, що створення власної армії, тобто ремілітаризація країни, проходило на тлі економічного підйому і підвищення життєвого рівня населення ФРН.

Основна увага в передвиборній боротьбі 1957 р. була зроблена саме на зовнішню політику. Це пояснюється тим, що до 1957 року вже завершився процес входження ФРН у західну економічну і військову систему. Внутрішньоекономічні і насамперед зовнішньополітичні успіхи країни в справі західноєвропейської інтеграції, безкровне повернення Саарської області, а також висунення керівництвом ХДС/ХСС вкрай ефектних передвиборчих гасел "Ніяких експериментів!" і "Добробут для всіх!" фактично зумовили перемогу християнських демократів. До цього слід додати і досить ефективну дію 5-відсоткового бар'єру для дрібних партій, за рахунок чого блок ХДС/ХСС продовжував перехоплювати голоси прихильників цих партій і збільшувати контингент своїх виборців. Отримавши 50,2% голосів (ХСС – 10,5%), християнські демократи вперше завоювали абсолютну більшість у бундестазі (урядову коаліцію, проте, сформували з Німецькою партією[1]).

Наріжним каменем західнонімецької політики безпеки при канцлері К. Аденауері стала "атлантична солідарність", яка акумулювала в собі тісні військово-політичні зв'язки з США і активне політичне та військове співробітництво з Північноатлантичним союзом. Можна стверджувати, що політика безпеки ФРН стала результатом особливостей еволюції самої країни, яка знаходилася в прямій залежності від зовнішньополітичного курсу США[2], а після вступу ФРН у НАТО – також і від стратегії і тактики Північноатлантичного союзу. Недарма відомий французький політолог А. Гроссер назвав ФРН "дітищем НАТО".

Після будівництва Берлінської стіни німецьке питання не було вирішене, але здавалося врегульованим. Процес взаєморозуміння між обома наддержавами, викликаний атомною патовою ситуацією, тривав навіть після "карибської кризи" (1962 р.). Виходячи з цього, Бонну довелося інтенсивніше займатися пошуками свого шляху. У цей період визначальними для західнонімецької держави стали, з одного боку, атлантична військово- політична співпраця з оперою на США, з іншого – інтеграція і континентальна взаємодія в рамках Західної Європи з урахуванням особливого значення франко-західнонімецьких відносин.

Беззастережна орієнтація ФРН на США і західний світ в цілому допомогла К. Аденауерові не тільки успішно координувати в рамках НАТО свою політику щодо Сходу, а й пов'язати на певний період в єдиний комплекс проблеми роззброєння, політику НАТО щодо Радянського Союзу, "німецьку політику" Бонну і статусні питання Західного Берліна.

Західна політика К. Аденауера включала в себе як американсько- атлантичний, так і континентально-західноєвропейський компоненти. Але якщо в 1949-1955 pp. К. Аденауер віддавав перевагу західноєвропейському напряму своєї політики, то в 1955-1960 pp. – її атлантичному варіанту. Робити ставку на Америку К. Аденауера спонукали насамперед тверезі військово-політичні міркування.

Пізніше він став більш критично ставитися до США. Підтримуючи в принципі орієнтацію на США, К. Аденауер, однак, робив низку застережень. Він шкодував, що Європа, будучи історичним культурним центром, знаходиться в залежності від Америки. Додатковою сполучною ланкою в американсько-західнонімецьких відносинах стали військово-політичні зв'язки, які отримали свій подальший розвиток після 1 січня 1956 р. з початком будівництва бундесверу.

Охолодження американсько-західнонімецьких відносин всякий раз викликало зростання інтересу ФРН до Франції та пожвавлення франко-західнонімецького діалогу, передусім у політичній сфері. Але американські гарантії безпеки, проте, ніколи не піддавалися і тіні сумніву.

Переконаність К. Аденауера в необхідності прозахідної орієнтації ФРН, поєднаної з наднаціональною політикою, ще більше зміцніла з підписанням Римських договорів. 27 березня 1957 р. в Римі були підписані документи про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом), які вступили в силу 1 січня 1958 р. Через десять років, влітку 1967 р., органи цих двох співтовариств будуть злиті воєдино з органами Європейського об'єднання вугілля і сталі, у результаті чого ця організація стане офіційно іменуватися Європейськими співтовариствами (ЄС) або Європейським співтовариством.

Спільно з ЄОВС і Євратомом Європейське економічне співтовариство забезпечило його учасникам економічний підйом, підвищення життєвого рівня і сприяло зміцненню зв'язків між шістьма державами (в ЄС увійшли країни Бенілюксу, Франція, ФРН та Італія). Наднаціональна ідея була конкретизована в роботі Комісії європейських співтовариств (КЄС) та інших інститутів ЄС в Брюсселі. Поетапно створювався Загальний ринок. '

Центральним і вихідним пунктом в європейській політиці К. Аденауера були і залишилися франко-західнонімецькі відносини. Першим його поривом після війни була необхідність примирення з Францією. За час свого канцлерства К. Аденауер відвідав Францію 22 рази, тоді як США – всього дев'ять разів. Перед тим, як вперше відправитися за океан, він зробив п'ять поїздок до Франції. З початку прем'єрського, а потім і президентського терміну де Голля контакти Аденауера з Парижем інтенсифікувалися. Можна з повною підставою стверджувати, що якщо в перші повоєнні роки і в роки становлення зовнішньої політики ФРН як системи становим хребтом франко-західнонімецьких відносин були взаємне примирення і закладка фундаменту для майбутньої західноєвропейської інтеграції, то на пізньому етапі "ери Аденауера" і всього періоду "ери де Голля" їх визначав досить жорсткий "білатералізм" (інтенсивний двосторонній діалог), тон в якому задавала ініціативна зовнішня політика Парижа.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"
  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ