Ж. Помпіду, вірний соратник де Голля, незважаючи на дистанцію між двома діячами в останній рік президентства генерала, залишився вірним основним принципам його політики. Підтвердивши принципові засади і головні напрями зовнішньополітичного курсу свого попередника, Ж. Помпіду висунув формулу "наступність і оновлення". Цим він хотів підкреслити необхідність часткової ревізії голлізму. Зберігши в основі зовнішньої політики пріоритет національних інтересів, новий французький президент орієнтував дії країни на покращення відносин із США, всебічне розширення зв'язків з партнерами по ЄЕС, перетворення його з митного блоку в тісний валютно-економічний, а потім і політичний союз, а також на його розширення.
У Ж. Помпіду була відсутня притаманна де Голлю полум'яна віра в ідею "національної величі" Франції. На відміну від де Голля, Ж. Помпіду віддавав пріоритет вирішенню внутрішніх економічних і соціальних завдань, подоланню проблем 1968 р.
На початку президентства Ж. Помпіду в черговий раз загострилися дискусії про шляхи європейської інтеграції. "Європеїсти-націоналісти", будучи прихильниками голлістської концепції "Європи держав", або "Європи батьківщин", виступали за створення "західноєвропейської конфедерації", тобто союзу, заснованого на принципі міждержавного співробітництва. Вони висловлювали вкрай негативне ставлення до будь-яких наднаціональних проектів і дистанціювалися від США. Представники другого підходу – "європеїсти-наднаціоналісти" проповідували концепцію створення в Західній Європі федеративної структури, якій національні держави повинні передати частину своїх повноважень. При цьому передбачалося тісне співробітництво з США. Прихильники третього підходу – атлантисти виходили з переконаності у фатальну слабкість Західної Європи, її нездатність діяти самостійно, без тісної співпраці з США. Вони виступали за визнання американського домінування.
Європейський напрям був єдиним реальним відхиленням політики Ж. Помпіду від політики де Голля. Франція зобов'язана була інтенсифікувати свою політику в напрямі. В іншому випадку вона ризикувала залишитися ізольованою. Ж. Помпіду почав проводити амбітну й прагматичну програму європейського підйому.
Зміцненню позицій Західної Європи був покликаний служити запропонований Ж. Помпіду план створення "європейської конфедерації". Новий президент зняв вето, двічі використане де Голлем для недопущення до складу ЄЕС Великобританії. 22 січня 1972 р. було підписано договори про приєднання Данії, Ірландії, Норвегії та Великобританії до ЄЕС як повноправних членів (більшість учасників референдуму, проведеного в Норвегії, висловилося проти вступу країни до ЄЕС). З 1 січня 1973 р. "шістка" перетворилася в "дев'ятку".
У жовтні 1972 р. відбулася Паризька зустріч глав країн-учасниць ЄЕС, на якій були намічені два амбітні завдання: створення Європейського валютного союзу і Європейського Союзу. Незважаючи на досягнуті домовленості, серед країн-учасниць позначилися серйозні розбіжності з приводу моделі європейської інтеграції. Так, ФРН виступала за створення європейських міністерств, політичного секретаріату, за посилення ролі і прерогатив європейського парламенту та надання наднаціональних функцій цим інститутам. Франція ж дотримувалася міжурядових конструкцій європейського будівництва, протистояла посиленню повноважень Європейської комісії та Європейського парламенту. Вона, як і раніше, відстоювала принцип одноголосності при прийнятті важливих рішень в ЄЕС, у цьому вона бачила для себе надійний засіб забезпечення політики національної незалежності і протидії впливу США і ФРН, який в нових умовах міг помітно зрости.
Наприкінці 60 – поч. 70-х pp. у взаєминах П'ятої республіки з США і НАТО намітився перехід від напруженості і розбіжностей до відновлення співпраці. Це було викликано насамперед формуванням більш гнучкої позиції самих США щодо європейських партнерів. Так, американський уряд надав велику фінансову допомогу Франції під час фінансової кризи кінця 1968 р. і все активніше став орієнтуватися на надання західноєвропейським союзникам більшої самостійності в забезпеченні "сукупної сили" Заходу в рамках Північноатлантичного пакту. Успішно пройшов візит у США президента Ж. Помпіду (лютий – березень 1970 р.) Після візиту, незважаючи на наявність низки суперечностей, зближення двох країн було досить помітним. У 1971-1972 pp. США визнали Францію своїм головним партнером.
Наступність колишнього президентського курсу знайшла відображення і в інших напрямах дипломатії Ж. Помпіду, де голлістська спадщина була підсилена. Це стосувалося і взаємин Заходу і Сходу, які президент розглядав як необхідну умову для розширення впливу і зміцнення безпеки Франції. Існували лише деякі нюанси щодо політики попередника. Ж. Помпіду був готовий йти значно далі в зближенні, ніж генерал, зберігаючи при цьому навіть більшу настороженість до посилення СРСР.
Франко-радянське співробітництво полегшувалося взаєморозумінням Л. Брежнєва і Ж. Помпіду, які регулярно обмінювалися візитами. Збіг позицій з важливих питань (Близький Схід, В'єтнам, німецьке питання) дозволило двом керівникам успішно розвивати діалог. Однак, незважаючи на те, що планка в політиці Ж. Помпіду стосовно СРСР була вищою, ніж за де Голля, вона також мала свої межі.
У жовтні 1970 р. під час візиту Ж. Помпіду в Москву був підписаний протокол, яким встановлювався високий рівень політичних відносин, передбачалися регулярні зустрічі міністрів закордонних справ. Водночас французький президент відмовився підписати "договір про дружбу", розроблений Москвою, запропонувавши замінити назву угоди на більш нейтральну. Фундаментальними були відмінності в підходах двох країн до розрядки.
На Близькому і Середньому Сході політика Ж. Помпіду відповідала збалансованій політиці Ш. де Голля: уважне ставлення до позиції арабського світу одночасно з продовженням співпраці з Ізраїлем. На відміну від США, які здійснювали у 1968-1972 pp. широкі поставки військової техніки Ізраїлю, Франція зберігала ембарго на вивезення зброї країнам, що безпосередньо брали участь у військовому конфлікті. Водночас ембарго не було повним, воно не поширювалося на поставку запчастин для проданої раніше техніки. На початку президентства Ж. Помпіду навіть здалося, що він готовий до покращення французько-ізраїльських відносин. Однак зв'язки між двома країнами ставали все більш складними, оскільки французька позиція не влаштовувала ізраїльське керівництво. Ж. Помпіду все більш інтенсивно розвивав арабську політику. Французький президент взяв курс на проведення сильної середземноморської політики, складовою частиною якої було співробітництво з Магрибом.
Правління Ж. Помпіду збіглося за часом із загостренням відносин Франції з колишніми колоніями. Після повалення у травні 1973 р. прозахідного уряду на Мадагаскарі нове керівництво цієї країни розірвало двосторонню угоду з Францією. За цим прикладом незабаром пішли Камерун і деякі інші африканські країни. У відповідь Помпіду був змушений заявити, що "французький уряд відкритий будь-яким пропозиціям" і що в його наміри "ніколи не входило надання допомоги тим, хто її не потребує". Одночасно Франція продовжувала шукати нові форми співпраці з колишніми колоніями. Ж. Помпіду поклав початок традиції проведення регулярних франко-африканських зустрічей, для участі в яких запрошувалися не тільки колишні французькі колонії.
На відміну від перших трьох років президентства Помпіду, протягом четвертого року зовнішня політика країни вступила в "еру невизначеності". Це було викликано як суб'єктивними причинами (важкою хворобою президента), так і зміною міжнародної обстановки.
Ж. Помпіду помер 2 квітня 1974 р. Через кілька тижнів новим президентом був обраний Валері Жискар д'Естен, який не належав до голлістського табору. Однак його перемога була здобута за підтримки голлістів.
Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дипломатія Ж. Помпіду“ на сторінці 1. Приємного читання.
