Вільна демократична партія

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Вільна демократична партія Німеччини (ВДП; нім. Freie Demokratische Partei, FDP) була утворена в 1948 році. До неї увійшли політики, багато з яких почали політичну кар'єру до Другої світової війни. Партія є носієм ліберальної ідеології, основними принципами якої є прихильність правової держави, відкрите суспільство і ринкове господарство.

У 1957 році ВДП прийняла "Берлінську програму", в якій претендувала на роль "третьої сили" після ХДС / ХСС і СДПН. Основними елементами ліберальної політики програма називала ліберальну правову державу, вільну ринкову економіку і мирне возз'єднання Німеччини. У прийнятому в 1985 році "Ліберальному маніфесті" говорилося: "Ліберали гарантують кожному громадянину свободу від лівих і правих "цілителів", від бюрократії та опіки, від ідеологій і зрівнялівки. Ліберали сприяють посиленню впливу кожного окремого громадянина щодо держави, економіки та великих організацій". Головний акцент у програмних документах партії робився на необхідності дотримання індивідуальних прав і свобод, скорочення повноважень держави.

ВДП входила до складу урядових коаліцій з ХДС / ХСС, з СДПН. Згідно з таким станом справ усередині партії існують дві течії, одна з яких орієнтується на кооперацію з соціал-демократами, інша віддає перевагу християнським угрупованням. Після того, як з середини 1960-х років ні СДПН, ні ХДС / ХСС вже не набирали 50% голосів, істотно зросла роль ВДП, яка, маючи лише 5-7% голосів, могла примикати то до однієї, то до іншої партії, забезпечуючи їм, таким чином, перемогу на виборах, що стало причиною прізвиська ВДП "та що робить королів".

Після виборів 2009 року ВДП отримала 93 місця в бундестазі і увійшла в коаліційний уряд з ХДС / ХСС.

Два представники партії Т. Хойс (1949-1959 роки) та В. Шеєле (1974-1979 роки) займали пост федерального президента ФРН. Інший представник партії – Г. Геншер займав пост міністра закордонних справ ФРН протягом 18 років, з 1974 по 1992 рік.

ВДП у західнонімецькій партійній системі виконує такі функції: коректування урядового курсу, створення правлячої більшості, засоби для зміни влади, гаранта політичної спадкоємності.

У 1977 році були прийняті програмні "Нільські тези", в яких зводилося до мінімуму можливе державне втручання в економіку і соціальну сферу. Основним обов'язком держави оголошувалося "заохочення приватних інвестицій". Правда, "Нільські тези" проголошували необхідність боротьби з безробіттям і досягнення повної зайнятості в результаті "заохочення приватної інвестиційної діяльності".

На практиці ВДП виступала проти будь-яких пропозицій профспілок, спрямованих на пом'якшення безробіття. Особливо рішуче вона відхиляла їх вимогу накласти заборону на здійснювані підприємцями масові звільнення персоналу.

Враховуючи провал партії на виборах, уже в грудні 1994 року на черговому з'їзді було зроблене коригування її іміджу. Партія стала представляти себе не як "партію забезпечених", а як "партію людей, готових до успіхів". На цьому ж з'їзді було прийнято рішення про створення КОМІСІЇ з підготовки нової партійної програми.

Тим часом політична ситуація для вільних демократів продовжувала погіршуватися. З 14 земельних виборів протягом 1994- 1998 pp. вони програли десять.

У партії посилюється правоцентристський напрям, ідеї якого знайшли відображення у прийнятій на з'їзді у Вісбадені (травень 1997 року) нової партійної програми – "Вісбаденські принципи". Важливу роль у їх підготовці зіграв генеральний секретар ВДП Гідо Вестервелле.

У програмі причина виниклих труднощів в економіці та соціальній сферах пояснювалася тим, що "громадяни все більше стали перекладати вирішення своїх проблем на державу, а держава стала занижувати вимоги до громадян. Політика держави в Німеччині перетворилася на політику послуг". Автори програми визначили нову лінію партії: "Ми, ліберали, протиставляємо політиці послуг "суспільство відповідальності". Суть "суспільства відповідальності" – особиста відповідальність громадян та індивідуальна свобода. Далі в програмі викладався проект радикальної реформи наявної у ФРН соціальної держави. Соціальне забезпечення має поширюватися тільки на справді нужденних.

З метою залучення робітників у партію в програму було включено положення про необхідність більш широкого розповсюдження приватної власності шляхом участі робітників у капіталі підприємств. Безумовно, це положення було лише декларативними. Так, у програмі стверджувалося, що участь працівників в управлінні "подолає поділ праці і капіталу і зробить з найманих робітників підприємців, які володіють підприємством".

У 1998 році партія досягла нижньої межі електоральних симпатій, отримавши на виборах 6,2%, проте зуміла залишитися в бундестазі, отримавши 43 депутатських мандати. Становище ускладнилося тим, що на політичну арену вийшов "Союз 90 / Зелені", який тепер міг виконувати функції ВДП.

У 2001 році новим федеральним головою ВДП був обраний Г. Вестервелле. Ставши наймолодшим керівником лібералів, він спробував змінити імідж партії, перетворивши її з "постачальника голосів" у "велику народну партію".

Партія ретельно підготувалась до виборів у бундестаг у 2002 році. На з'їзді в Дюссельдорфі (травень 2001 р.) була прийнята передвиборна програма партії під назвою "18 відсотків", де ставилася мета отримати саме таку кількість голосів виборців.

Повні рішучості відвоювати собі більш високе місце на партійному подіумі, головною політичною мішенню ліберали зробили "зелених", які за багатьма програмними позиціями були близькі де ВДП. Головна ставка була зроблена на ЗМІ, Інтернет-технології. Рейтинги лібералів, що досягали напередодні обрання парламенту позначки в 10%, різко знизилися після антиізраїльських висловлювань одного з членів керівництва партії Ю. Меллеманна.

За підсумками голосування в бундестаг ВДП не досягнула поставленої мети (18%) і залишилася, як і в 1994-1998 роках, п'ятою за політичною вагою партією, отримавши 7,2% голосів виборців. Результати виборів 2002 року свідчили про суттєве омолодження електорату партії, збільшенні кількості її прихильників у нових федеральних землях.

"Молодіжний прорив" лібералів певною мірою пояснюється зазначеними вище особливостями проведення виборчої кампанії, що знайшла найбільший відгук у більш юного покоління, а також персональним іміджем Г. Вестервелле.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вільна демократична партія“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія
  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт

  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ