Національний фронт

Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -

Національний фронт (НФ; фр. Front National, FN) було засновано у жовтні 1972 року. Ініціаторами його створення були колишні активісти руху П'єра Пужада[1] (пужадисти) і ультраправі екстремістські організації, які виступали за збереження французького Алжиру, зокрема Секретна армійська організація[2], а також представники відверто профашистських та пронацистських угруповань. Після надання незалежності Алжиру в 1962 р. політичний вплив крайніх правих у Франції різко знизився. Це виявилося, зокрема, у втраті ними голосів сотень тисяч своїх колишніх виборців. І якщо, наприклад, у 1958 р. у першому турі виборів до Національної Асамблеї країни за ультраправих голосували 2,6% французів, то 10 років потому – тільки 0,1%. Цілком природно, що сформована ситуація не могла не викликати серйозного занепокоєння у найбільш далекоглядних право- радикальних політиків. Тому вони й вирішили створити партію нового зразка, життєздатну й активну, яка могла 6 отримати підтримку значної частини французів. Такою партією і став Національний фронт.

Особливим впливом усередині Національного фронту в перші роки його існування користувалися прихильники "націонал-революційної" ідеології, близької до фашистської, зокрема представники створеної в 1969 р. праворадикальної організації "Новий порядок". Одним із натхненників Національного фронту з кінця 1973 р. і аж до своєї загибелі в 1978 р. став лідер французьких "націоналістів-революціонерів" Франсуа Дюпра. Він керував внутрішньопартійною комісією з підготовки Національного фронту до виборів і редагував значну частину його офіційних документів. Він був одним з найбільш активних ініціаторів створення Національного фронту. Багато в чому завдяки йому в статут нового руху в першій половині 70-х років був включений пункт, що дозволяв його членам одночасно бути учасником інших політичних організацій, що дозволило керівництву Фронту залучити на свій бік діячів низки націонал-революційних угруповань. І, як не дивно, з самого початку символ Національного фронту – триколірне полум'я – практично повністю копіював символ Італійського соціального руху, найбільшої тоді неофашистської організації в Європі.

Саме Ф. Дюпра разом з іншими видними діячами "Нового порядку" запросив на пост голови Національного фронту Ж.-М. Де Пена, колишнього активного учасника руху П'єра Пужада, відомого "борця" за французький Алжир і керівника виборчої кампанії на президентських виборах 1965 р. екс-колабораціоніста Жана-Луї Тиксьє-Віньянкура. Після серйозного розколу, що стався в рядах прихильників Тиксьє-Віньянкура в 1966 р., Kе Пен перебував у своєрідній політичній ізоляції і тому охоче прийняв пропозицію "націонал-революціонерів" очолити нову партію.

Для активістів "Нового порядку" Де Пен, як офіційний керівник Національного фронту, був зручний, насамперед, тим, що серед французьких ультраправих користувався значним авторитетом. Крім того, його ім'я раніше не було скомпрометовано будь-якими політичними скандалами, здатними серйозно нашкодити його політичній кар'єрі. Запросивши Де Пена очолити новостворене політичне об'єднання, керівники "Нового порядку" вважали, що надалі зможуть контролювати дії Де Пена і здійснювати визначальний вплив на формування ідеології його партії. Не випадково, віце-головою і генеральним секретарем Національного фронту в 1972 р. були обрані видатні "націонал-революціонери", активісти "Нового порядку" Франсуа Бріне і Ален Робер.

Проте, усупереч всім очікуванням, вже через кілька місяців після створення Фронту стало зрозуміло, що Де Пен є цілком самостійною політичною фігурою і не збирається підпорядковуватися вказівкам Ф. Дюпра. До кінця 1973 р. він витіснив усіх послідовників "Нового порядку" з керівних посад, замшивши їх своїми прихильниками. Таким чином, починаючи з 1974 р. "Націонал-революціонери" поступово втрачали свої колишні позиції у Національному фронті. З числа їх лідерів тільки Ф. Дюпра ще входив до керівництва руху, а після його загибелі у 1978 р. прихильники "Нового порядку", що становили в Національному фронті меншість, остаточно втратили можливість реально впливати на політику партії.

Перша політична та ідеологічна програма Народного фронту, прийнята у листопаді 1972 року, яка стала певним компромісом між революційним націоналізмом і консерватизмом, розроблялася за безпосередньої участі і під впливом "націонал-революці- онерів", містила у собі основні положення цих двох суспільно- політичних рухів, а саме: захист дрібної торгівлі і малого бізнесу, боротьба з великим капіталом, а також вибір нового, "третього", ідеологічного шляху, який відрізнявся 6 як від марксизму, що віддає першорядну роль міжкласовій боротьбі, так і від ліберальної ідеології, що захищає інтереси монополій.

У першій програмі Національного фронту вже містилися пропозиції і щодо вирішення проблеми імміграції: уряд повинен негайно вжити найжорсткіших заходів щодо припинення припливу у Францію вихідців з країн третього світу, які представляють собою "дику меншість", не здатну до асиміляції, яка несе загрозу національній ідентичності корінних французів. Однак у середині 70-х років проблема імміграції ще не була настільки актуальна для французького суспільства, як у 80-ті – 90-ті роки, тому перший програмний документ Фронту, близький за своїми ідеями до програм безпосередньо фашистських організацій, не знайшов відгуку у французів.

У 1974 р. Ле Пен брав участь у перших для нього президентських виборах і набрав у першому турі лише 0,7% голосів, що означало не просто особистий провал голови Національного фронту, а й свідчило про повну безперспективність колишнього ідеологічного курсу крайніх правих. З другої половини 70-х років рух Ле Пена починає поступово відходити від використання у своїй пропаганді відверто екстремістських гасел, припиняє відкрите спілкування з фашистськими організаціями і бере курс на створення образу респектабельної партії, яка дотримується більш помірної ідеологічної орієнтації.

У своїй другій соціально-економічній програмі, прийнятій у 1978 р., Національний фронт виступив за максимальне обмеження ролі держави в економіці, свободу підприємництва і за скасування соціального захисту іммігрантів, які тоді проживали на території Франції. Ці ж ідеї лягли і в основу розробленої наприкінці 70-х років "націонал-популістської" доктрини, яка впродовж усього наступного часу була головною ідеологічною концепцією партії. У 80-ті – 90-ті роки концептуальна база "націонал-популізму" постійно розширювалася, завдяки приходу в Національний фронт представників різних крайніх правих течій, однак його первинні ідейні установки так і залишилися незмінними.

Утім, прийняття лепенівським рухом принципово нової для нього соціально-економічної доктрини спочатку практично не вплинуло на електоральні результати партії. Навпаки, період 1978-1981 pp. вважається найбільш "нещасливим" для НФ. У березні 1978 року, висунувши на вибори в Національні збори 156 кандидатів, лепенівці отримали в першому турі тільки 0,29% голосів виборців. Рік по тому на виборах до Європарламенту їм не вдалося провести туди жодного зі своїх прихильників. І, нарешті, у 1981 р. Ле Пену не вдалося навіть зібрати необхідну кількість підписів, щоб виставити свою кандидатуру на президентських виборах, а на виборах до Національних зборів представники Національного фронту отримали всього 0,18% голосів виборців, що стало одним з найнижчих показників популярності крайніх правих у Франції з 1958 р.

Швидке розчарування французів політикою лівого уряду, сформованого першим в історії П'ятої республіки президентом- соціалістом Ф. Міттераном, і глибока економічна криза середини 70-х років значно збільшили електоральну базу "націонал-популістів" у вісімдесятих роках. У цей час багато громадян Франції, зіткнувшись із серйозними соціальними та економічними проблемами, втратили віру в здатність традиційних партій і рухів виправити ситуацію, що склалася у державі. Особливо сильне розчарування викликала діяльність Французької комуністичної партії, яка фактично перетворилася на "ідейно-політичного банкрута". І якщо раніше майже весь електорат, незадоволений наявним порядком, голосував переважно за комуністів, то тепер в очах більшості французів ФКП перестала бути головним борцем за справедливість. Частина потенційних виборців ФКП стала шукати нового рятівника Франції в середовищі "нетрадиційних" політичних рухів і, врешті-решт, опинилася на боці крайніх правих. Криза ФКП звільнила для Національного фронту певну соціальну нішу, раніше контрольовану комуністами, відкривши можливість обернути на свою корить невдоволення населення безробіттям, подорожчанням життя, урбанізацією, відсутністю почуття захищеності та іншими проблемами.

Водночас, у 80-ті роки у Франції значно зріс притік іммігрантів із третього світу в країни Західної Європи. Французи одними з перших стикнулися з цією серйозною проблемою. Саме в ці роки характер політичної дискусії у французькому суспільстві стосовно імміграції дуже сильно змінився. Якщо в середині 70-х років ця проблема розглядалася в соціально-економічному аспекті: насамперед, у зв'язку зі зростанням безробіття і збільшенням злочинності, то у подальшому її обговорення фокусувалася переважно на таких вельми специфічних питаннях, як визначення національної ідентичності французів, реформа Цивільного кодексу Республіки і боротьба за громадянські права нефранцузького населення країни.

У 80-і роки значний вплив на ідеологію лепенівської організації починає справляти ідейний рух "нових правих" – члени "ГРЕС" і особливо "орложери" (активісти Клубу Орлож)[3]. їх видні представники І. Бло і Ж. І. Ле Галлу вступили в Національний фронт, щоб мати можливість реально брати участь у політичній боротьбі і реалізувати свої ідеї на практиці. Саме завдяки їм у дискурсі Національного фронту з'явилися посилання на "об'єктивні природні розбіжності між індивідами і людськими расами", на культурну перевагу європейської цивілізації над усіма іншими світовими цивілізаціями, а також на вкрай згубний вплив американської культурної експансії в Західній Європі.

Однак "новим правим" так і не вдалося привнести в ідеологію Національного фронту своє негативне ставлення до християнства, яке вони вважають чинником руйнування національної ідентичності європейських народів, протиставляючи йому культ язичництва. Ця невдача "нових правих" пояснювалася, насамперед, тим, що поряд з ними істотного впливу в Національному фронті з кінця 70-х років набули і "католики-інтегристи", особливо рух "Християнство-Солідарність", який взяв під свій контроль частину друкованих видань Фронту. На думку прихильників цієї ідеологічної течії, збереження національної ідентичності французів нерозривно пов'язано з католицизмом, тому протягом останніх 20 років "інтегристи" і "нові праві" вели між собою гостру боротьбу за вирішальний вплив на вироблення спільної ідеологічної концепції Національного фронту. Втім для своїх політичних опонентів лепенівцям все ж вдалося зберегти зовнішній образ свого руху як моноліту, якому не відомі будь-які внутрішні тертя або розбіжності.

У середині 80-х років Національний фронт оголосив себе єдиною альтернативою як лівим, так і правим партіям і закликав французів до здійснення "другої французької революції", у ході якої вся реальна влада перейшла б у руки народу і в країні була б встановлена нова, "Шоста республіка" авторитарного типу, заснована на принципі прямої демократії. У цей же час у програмних документах Фронту з'явилася також ідея про необхідність введення у Франції принципу "національної переваги", згідно з яким робочі місця і соціальна допомога повинні надаватися, насамперед, "справжнім французам" ("своїм"), а не іммігрантам ("чужим"). Останні, на думку крайніх правих, винні в існуванні високого рівня злочинності та безробіття, а тому підлягають насильницькій репатреації до себе на батьківщину. Причому, згідно з ідеологією Національного фронту, до першої категорії людей можуть бути зараховані не тільки "білі" громадяни країни, а й представники всіх інших рас і етнічних груп за умови, що вони вважають Францію своєю батьківщиною, живуть за її звичаям, виховані на її культурі і, що найголовніше, ставлять інтереси її жителів вище від всіх інших інтересів. Ті ж французи, Хто підтримує приплив іммігрантів на територію Старої Європи в цілому і Франції зокрема, хто поділяє ідеї космополітів і виступає за посилення ролі наднаціональних структур у Західній Європі, з погляду лепенівців, є "внутрішніми ворогами" власного народу, а отже, "не мають права вважати себе частиною великої французької нації".

У червні 1984 р., виступивши на других в історії Західної Європи виборах до Європарламенту під антиіммігрантськими гаслами і під девізом "За національну Європу!", Національний фронт набрав близько 11% голосів і отримав 10 депутатських місць з 81, закріплених за Францією. Цей успіх став першою великою політичною перемогою французьких ультраправих.

У середині 80-х років у політичній ідеології Національного фронту з'явилися посилання на "об'єктивні природні розбіжності між індивідами і людськими расами" та на культурну перевагу європейської цивілізації над усіма іншими світовими цивілізаціями. Поява подібних ідей у політичній пропаганді Національного фронту другої половини 80-х років значно вплинула на збільшення кількості його прихильників. І якщо ще на початку вісімдесятих до його складу входило лише кілька тисяч активістів, то вже на початку 90-х років Національний фронт налічував більше 45 тис. членів.

Говорячи про електоральні успіхи НФ, варто все ж зауважити, що цей період в його історії пройшов не настільки рівно і безхмарно, як це могло б здатися на перший погляд. У другій половині 90-х ця партія перебувала в стані гострої внутрішньої кризи, пов'язаної з відкритою боротьбою за владу серед її керівництва. З моменту створення Національного фронту і до недавнього часу його організаційна робота незмінно будувалася на основі чіткої ієрархії посад і на умовах обов'язкового визнання всіма його членами Ле Пена єдиним лідером партії. Іншими словами, функціональна практика руху не допускала появи в його рядах яскраво вираженого "другого номера", здатного хоча 6 гіпотетично скласти конкуренцію нинішньому голові партії. Однак поява серед керівників Національного фронту наприкінці 80-х років такого сильного політика, як Бруно Мегре, вилилося через деякий час у відкритий виклик "лепенізаціі" правих.

Б. Метре був членом "нових правих" (ГРЕС)[4], а також побував і в рядах голлістської партії. Він разом із членами очолюваної ним правої політичної організації "Комітет республіканської дії" вступив до лав Національного фронту наприкінці 1985 р. Ні за своїм соціальним походженням, ні за інтелігентським стилем поведінки Б. Мегре з самого початку не вписувався в традиційний образ "націонал-популістів", які претендують на те, щоб називати себе виразниками інтересів широких верств французького населення. Тим не менш, його організаторський талант і бездоганна репутація дуже швидко виявилися необхідними всередині Фронту. Вже восени 1987 р. Ле Пен призначив Б. Мегре керівником своєї виборчої кампанії на президентських виборах. А у вересні наступного року Б. Мегре отримав також посаду генерального делегата Національного фронту, що забезпечило фактично повний контроль над партійним апаратом.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Зовнішня політика та політичні системи Французької Республіки та Федеративної Республіки Німеччини -» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Національний фронт“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Розділ 1. Політична система фрн

  • Німецький федералізм

  • Виборча система

  • Розділ 2. Політичні партії ФРН

  • Християнський соціальний союз у Баварії

  • "Народна партія": Соціал-демократична партія Німеччини

  • Вільна демократична партія

  • Ліві

  • "Союз 90 / Зелені"

  • Німецькі партії "третього ешелону"

  • Розділ 3. Зовнішня політика ФРН у період "холодної війни"

  • Концептуальні засади зовнішньополітичної стратегії ФРН

  • Становлення зовнішньої політики ФРН. "Ера Аденауера"

  • Зовнішня політика ФРН у період канцлерства Л. Ерхарда та К. Кізінгера

  • Канцлерство В. Брандта: від конфронтації до розрядки

  • "Стратегія рівноваги" Г. Шмідта

  • Пріоритети зовнішньої політики Г. Коля

  • Розділ 4. Домінанти зовнішньої політики ФРН у постбіполярний період

  • Зовнішньополітичні пріоритети "червоно-зеленої" коаліції

  • Головні напрями зовнішньої політики за канцлерства А. Меркель

  • Розділ 5. Політична система п'ятої французької республіки

  • Адміністративно-територіальний устрій Франції

  • Виборча система

  • Розділ 6. Політичні партії п'ятої французької республіки

  • Соціалістична партія

  • Французька комуністична партія

  • Національний фронт
  • Центристські партії

  • Троцькісти

  • Зелені

  • Розділ 7. Пріоритети зовнішньої політики п'ятої французької республіки

  • Становлення і реалізація гоплістської зовнішньої політики

  • Дипломатія Ж. Помпіду

  • Франція у світовій політиці в період президентства В. Ж. Д'естена

  • Антигегемонізм Ф. Миттерана

  • Зовнішня політика президента Ж. Ширака

  • Пріоритети зовнішньої політики Н. Саркозі

  • Додаток 1. ПРЕЗИДЕНТИ П'ЯТОЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ