Розділ «На Запоріжжя»

Разом зі старшим братом Грицьком Василь виїхав у Новоданилівку, де господарював дядько Іван. Його старший син Хома мав добре господарство, але був незадоволений середнім достатком. Разом із синами, талановитими ковалями, що мали майстерню для виготовлення тавричанських бричок, вирішив він виїхати на цілинні землі Тургайсько-Уральського краю. Навесні 1910 року, коли як з неба впали Василь і Грицько з претензіями на свою частину, землю вже було продано, а сільська громада категорично відмовилася добровільно виділити з громадського резерву їхні наділи.

— Не дамо! — кричали на сільському сході селяни. — Блукали десь по світі, а тепер прийшли взяти землю та продати. Досить вже, що Хома продав та йде світ за очі, а ви там десь народилися, то можете й не повертатися… Йдіть туди, звідкіль прийшли!

Довелося судитися з громадою. Але це не допомогло. «Зажерливість та заздрість, а часом і дрібна підлість тих, що жили порівняно в добрих матеріальних умовах, підірвали моє довір'я до людей, — писав Василь Прохода. — Толстовське непротивлення злу не могло зробити оподлівших людей ліпшими. Вони подліли не так сильно від недостатків та матеріальної скрути, як від надміру достатків. Кожний, маючи багато, хотів мати ще більше, і то за кошт того, хто мало мав. Із таким злом треба було боротись… Тому всю філософію Льва Толстого я поступово визнав нереальною, бо вона зла не зменшувала» [96, с. 112].

Василь страждав від людської підлості, а до правди ставився як до якогось абсолюту. Він лишався романтиком, і в рожевому світлі йому уявлялась перемога добра над злом.

Позиція земляків ранила Василя і змусила відмовитися від планів продовжити освіту. Довелося влаштуватися писарем у канцелярії земського начальника Миколи Балліна, а потім сільським писарем у сусідній Новоандріївці. Грицько ж повернувся на Кубань, на Сосицький хутір, де вже мав крамничку, а Омелько влаштувався шевцем в одного жида в Оріхові. Купили хату, завели невелике господарство, на якому поралася вже стара мати.